Мальовниче село Смільниця Хирівського району, яке до 50х років минулого століття належало до Дрогобицької області, сховалося від людського ока у міжгір’ї Карпат. Через село йшла кам’яниста дорога, обабіч якої цвіли польові квіти… Поблизу проходила залізнична колія, через яку проходив поїзд СамбірНижніустріки. Через село протікала річка Стрв’яж, вода у ній була чиста та прозора. З одного боку ріс верболіз, калина, ліщина, яка милувала своїми горішками, а з другого – дрібні камінчики та пісок, де купалися та відпочивали діти. На горбку за залізничною колією стояла дерев’яна церква Стрітення Господнього, дзвіниця та цвинтар.
У селі була початкова школа, читальня. Багато молоді навчалося в Самборі, Дрогобичі, Львові. Під тиском тодішньої влади, люди змушені були вступати в колгоспи. Село жило своїм розміряним життям, не підозрюючи, що попереду на них чекає важке випробування – виселення з насиджених місць. Один розчерк пера перекреслив долю села та його мешканців: 15 лютого 1951 року в Москві була підписана Угода між Радянським Союзом і Народною Республікою Польща, яка грунтувалася на принципі 1 км на 1 км. Як результат, Польща одержала ділянку землі в Дрогобицькій області площею 480 кв. м. Так с. Смільниця попало під депортацію. На весні 1952ого приїхали уповноважені з району та прикордонники, виголосили наказ про негайне звільнення села. Люди зі сльозами благали і просили, щоб їх залишили на рідній землі, натомість їх силою виганяли з хат та подвір’їв. Селяни у поспіху збирались в дорогу, залишаючи тут не тільки все нажите майно, але й частинку себе. Тут залишалося їхнє коріння, могили батьків та родичів. Навколо було чути крик та плач. Вночі на станцію прибув товарний поїзд, який мав везти їх у невідомість. Сюди на підводах підвозили з речами жителів з сусідніх сіл. Військові наказали сідати у вагони по декілька сімей. І ось востаннє кинули прощальний погляд на рідну землю, село, церкву… У середині вагона – плач та крик, хтось молився, довіряючи себе і свою родину Богу, а хтось перегукувався, бо хотів впевнитись, що разом з ними їдуть усі родичі та знайомі…
Важкою була дорога…Пізніше нам сказали, що ми проїхали понад 200 км. Висадили на станції в с. Острів. Переселенців розселили по хатах. Нікого не цікавило, що не всі будинки були придатними для житла. Люди поступово їх довели до ладу і розпочали своє буденне життя. Одразу відкрили школу. З с. Смільниця приїхали вчителі: Галина Кушнір (Живко), Юлія Дудяк (Войтківська), Галина Білинська (Горак), Стефанія Павлівська, які навчали дітей. Місцеві жителі одразу не доброзичливо ставились до нас, та з роками між переселенцями і корінними мешканцями стерлися грані й пропала неприязнь. Пам’ятаємо і дякуємо тим людям, які в скрутний час допомогли вихідцям маленького гірського села Смільниця розпочати життя на новому місці з «нуля».
Від тих трагічних подій минуло 65 років. Колишні вихідці села Смільниця, які нині проживають в Острові, зібралися у місцевому Народному домі на захід, який був приурочений сумній річниці депортації зі се ла Смільниця. Сюди також прийшли місцеві священики, острівчани та гості.
Острівський сільський голова Іван Дидак розповів про долю жителів села Смільниця, які були переселені в 19511952 роки в Острів.
Ведучі І. Жолобович, О. Герус та С. Щурко, оголошуючи номери концерту розповідали, що довелося пережити жителям села Смільниця в ті далекі від нас 19511952 роки. Присутні у залі, затамувавши подих, слухали виступи людей, у яких зворушливо розповідали про те, що їм судилось пережити. Зокрема, поділились спогадами про сумні події Я. Солярчук, Є. Тимчак, а В. Горак пригадав про діяльність УПА на їхніх теренах. Спогади очевидців перепліталися з піснями, які виконував ансамбль «Острівчанка» під музичний супровід Т. Коцура та диригента Наталії Гірної. Вони виконали низку пісень: «Нас весна не там зустріла», «Молитва за рідний край», «Пам’ятай», «Чорнобривці», «Вишиванка», «Калинакалина». Активними учасниками художнього самодіяльного колективу є Галина Тимчак, Ярослава Солярчук, Наталія Гринів, батьки яких були виселені з с. Смільниці. Опісля мав слово місцевий священик о. Любомир, який згадував такий важкий час, пережитий переселенцями. Острівська поетеса Леся Гумен читала свої вірші. Велику роботу в організації такого тривожного заходу «Пам’ять про депортацію» належить регенту церкви арх. Михаїла с. Острів Неонілі Хомин, вчителям І. Жолобович, О. Герус,•С. Щурко, директору будинку «Просвіта» Н. Гірній, Т. Коцур та всім учасникам ансамблю «Острівчанка».
Свято пам’яті закінчився многоголосим «Многая літа». Організатори заходу частували присутніх пончиками, пиріжками, печивом та напитками.
Недарма кажуть, що час – найкращий лікар. Він лікує душевні рани та дає нам шанс переосмислити подію, глянути на неї з іншого боку. Він стирає грані між людьми. За 65 років Острів став другою Батьківщиною для нас, а село Смільниця, звідки наше коріння, залишиться у спогадах старожилів та приходитиме до них у снах…
На жаль, сьогодні Смільниця залишився лише контрольнопропускним пунктом Україна – Польща.
Любов ЯРЕМКО, жителька колишнього села Смільниця, а нині Острова.
