Донедавна вважалось, що жінкам, не місце в армії. Однак сучасні представниці прекрасної статі вже давно зламали цей застарілий стереотип. І нині вони мужньо та самовіддано служать плічопліч з чоловіками в зоні АТО. Серед них двадцятишестилітня жителька Зубкова, молодший лейтенант медичної служби Олеся ШПАК (на фото зліва). Після закінчення Вінницького медичного університету, а за фахом вона лікаранестезіолог, проходила інтернатуру в Тернопільській обласній клінічній лікарні. Веселу на вдачу дівчину, сумлінного інтерна, запримітили одразу і запропонували роботу, але та прийняла інше рішення: пішла у військкомат, бо відчувала, що більше потрібна в зоні АТО. Де війна – там біль, кров, смерть і щодень гинуть люди…Там бракує лікарів, і сотні її колег, які з початку конфлікту не можуть поїхати додому, бо нікому їх замінити… Відтоді минув рік. Минулого тижня Олеся приїхала у відпустку додому. Нам вдалося зустрітися з нею.
– Олесю, як рідні сприйняли твоє рішення піти в армію?
– Болісно. Розуміла, що вони дуже хвилюються за мене, за моє життя, і водночас гордяться. Я виросла в патріотичній родині, де слова «Україна», «незалежність», «патріотизм» значать дуже багато. Бабуся і мама – членкині Союзу українок, брали і беруть активну участь у багатьох культурнопросвітницьких заходах, які відбуваються у селі та на Сокальщині. У дитинстві завжди мене брали зі собою… Тож просто не могла вчинити по іншому, коли мої ровесники гинуть в АТО. Ще дізналася, що у зоні антитерористичної операції бракує медичних працівників. Враз перед очима постала картина: лежить поранений боєць, стікає кров’ю, бо йому нікому допомогти. Подумала, якщо доля приготувала таке випробування для мого покоління, то мушу його пройти з честю. І відважилася на цей крок… У перші дні, коли була в зоні АТО, мама з бабусею страшно нервували, коли раптово обривала розмову з ними по мобільному, або ж коли по декілька днів не телефонувала, бо не було зв’язку. Тепер уже звикли… Дякую їм за молитви, які щоденно зносили за мене до Господа. Сьогодні вони щасливі, що повернулася додому.
– Розкажи про свою службу.
– Спершу шість місяців працювала в Cтарокостянтинівському військовому госпіталі. Потім мене скерували в зону АТО, звідки прийшов запит на лікаряанестезіолога. Спочатку приїхала в центральний госпіталь у Сєвєродонецьк. Два тижні нас вводили в курс справи, знайомили зі структурою госпіталю. Якось о третій годині ночі розбудили і наказали збиратися, бо їду в передову лікарськосестринську бригаду. І я поїхала. Тут пройшла інструктаж і отримала зброю.
Мене скерували у виїзну бригаду, яка складається з восьми медичних працівників, серед яких хірург, анестезіолог, операційна медсестра… Моїм завданням було транспортувати реанімобілем хворих до лікарні, де пацієнту вже мали поставити попередній діагноз, надати кваліфіковану медичну допомогу та скеровували у військовомедичний клінічний центр Центрального регіону… Чим швидше буде надана перша медична допомога пораненим, тим ефективніше пройде їх лікування і реабілітація, а, головне, не так гостро стоятиме проблема із забезпеченням військових формувань досвідченими офіцерами і солдатами. Адже всі поранені, підлікувавшись, бажають знову повернутись до своїх побратимів. І медики роблять все можливе, щоб за короткий час бійці стали в стрій.
Зверталися до нас і пересічні громадяни з навколишніх сил, які потрапляли під кулі чи підривалися на мінах, хворі, яким була потрібна медична допомога, адже медичних закладів поблизу нема.
– Пам’ятаєш свій перший виїзд…
– Тільки приїхала у бригаду, одразу надійшов виклик зі Станиці Луганська. Там військовослужбовець дістав важку травму. Йому потрібна була невідкладна медична допомога. Їхали розбомбленою дорогою, практично за 300 метрів від російського блокпосту. Апаратура в дорозі не працювала. Реанімобіль весь час кидало з боку в бік. Довелось покладатися на вміння та інтуїцію. Старші лікарі часто телефонували, цікавились де ми, просили бути на зв’язку, бо в дорозі може статися різне. Адже вночі легко потрапити у засаду чи збитися з дороги, навіть з досвідченим водієм. Вони хвилювалися за нас, бо за ці роки потрапляли вже в різні ситуації. Травмованого оперативно доставили в Сєвєродонецьк, надали кваліфіковану медичну допомогу.
– Скільки часу перебуваєш в зоні АТО?
– П’ять місяців, а, здається, що минув рік. Спершу мені казали, що буду три місяці, потім чотири, вийшло п’ять, поки не знайшли заміну: приїхала інший лікаранестезіолог з Хмельницької області. Тоді відпустили у відпустку. Мені подобається робота, відчуваю, що саме там принесу найбільше користі державі, допоможу врятувати чиєсь життя, або ж просто підтримаю добрим словом бійця чи розраджу.
– Чи зустрічала наших краян в АТО?
– Ні. Наш військовий госпіталь належить до Військовомедичного клінічного центру Центрального регіону Вінниця, до якого належить Хмельницька, Житомирська, Вінницька області. Є ще Західній регіон – Львівський військовий госпіталь. Кожен такий клінічний центр має свої розгалуження – мобільні госпіталі, а ті бригади, які скеровують на підсилення туди, де не вистачає медпрацівників.
– Як виглядає ситуація в зоні антитерористичної операції зсередини?
– Міста і села напівпорожні та зруйновані, поля ніхто не обробляє, і вони заростають бур’янами. Коли потрапила в зону АТО, воєнний конфлікт дещо притих. Більш напружена ситуація на донецькому напрямку, де є гарячі точки Авдіївка, Мар’їнка. На луганському воєнні дії тривають наскоками. Буває період затишку, але не можна розслаблятися, бо за ним йде загострення ситуації. Часто ворог по ночах обстрілює з градів нашу територію. Ми чергуємо цілодобово. Весь час підтримуємо зв’язок з госпіталем та блокпостами, щоб у випадку потреби відразу виїхати на виклик, бо ж іноді доля секунди може врятувати чиєсь життя. Найважче, це коли втрачали молодих хлопців, які хотіли допомогти нашій державі й загинули…
– У вас є необхідні медикаменти для надання медичної допомоги військовим?
– Так, зокрема, це медикаменти для надання першої невідкладної допомоги. Якщо є важкохворий, подаємо заявку в госпіталь і нам одразу доставляють необхідні медикаменти. Наперед не можемо знати, що знадобиться.
Велике спасибі волонтерам, зокрема, Олегу Солодяку, Любові Бойко зі Львова, Сокальському осередку Союзу українок, які неодноразово передавали у бригаду та бійцям на блокпост «Бахмут» медикаменти, одяг, солодощі, продукти. Зокрема, реанімаційні сумкивкладки та рюкзаки, які дуже потрібні медикам у воєннопольових умовах. Вони зручні, бо мають багато відділів та відсіків, куди можна розкласти необхідні ліки. Що дуже важливо в дорозі, коли не маєш часу, щоб знайти потрібне, бо стан хворого критичний, ще й автомобіль їде по вибоїнах. Велике спасибі жителям Зубкова, Горбкова, Волиці, Комарева, Тяглова за матеріальну та гуманітарну допомогу. Вони нас виручали не раз. Хочу щоб ви знали, що ваша підтримка додавала бійцям сили духу та віри, що про нас пам’ятають та чекають додому.
– Як часто доводиться оперувати? Чи маєте необхідний медичний інструментарій для операційних втручань?
– Ми функціонуємо на базі міської лікарні, користувалися їхньою операційною та лабораторією. Тож хірургічні інструменти є. На жаль, тут немає сучасної апаратури для реанімаційної допомоги хворим. Є два старенькі апарати для штучної вентиляції легень: один в операційній, інший – в реанімаційному автомобілі. У лікарні нема анестезіолога, тож вони залучають мене до операцій. Допомагаємо й цивільному населенню, виїжджаємо на виклики до місцевих жителів. Тож пацієнтів багато. Приходять через перехідні пункти у лікарню на прийом і жителі з іншого боку розмежування, які лікуються тут безкоштовно, бо в Луганську – дорого.
– Як спілкуєтесь з місцевими мешканцями?
– Українською і тільки українською. У бригаді вже звикли, що я розмовляю лише українською. Навіть документацію, яка ведеться чомусь російською, заповнюю українською. Спочатку дивувалися таким словам, як «коц» «пательня», перепитували, що вони означають. Тепер розуміють… Був випадок, прийшла жінка з Луганська і каже: «Ви не умеете порусски розговаривать?» Я відповіла: «Я ж не кажу, що не буду вас лікувати, бо ви розмовляєте російською, а лікую всіх, хто звертається до мене. Вибір за вами». Але там багато старших, які чудово розуміють українську і хочуть розмовляти нею. Та й молодь, і діти вчили і вчать українську мову в школі. Однак масова побутова – російська.
– Які настрої переважають серед місцевих жителів?
– Одні задоволені, що ми там є, та їм допомагаємо. Інші, на щастя таких небагато, прихильники Росії. І цього не приховують. А є й такі, які намагаються просто вижити, і прилаштувалися до обставин. Думаю, не варто їх засуджувати, бо вони намагаються вижити…
– Медики в АТО несуть цілодобове чергування. Чи маєте де хоч перепочити, щоб відновити сили?
– У лікарні нам виділили декілька кімнат, де живе по четверо осіб. Дали електроплиту, щоб готувати їжу. А далі самі взялися облаштовувати свій побут, щоб було більшменш комфортно. Просили рідних, щоб вони нам передали необхідні речі. Це нас дуже здружило. Весь час у роботі, у нас нема ні свят, ні вихідних. Весь час біля нас телефони, рації, бо не знаєш чого чекати від ворога, будуть сьогодні обстріли чи ні.
– Серед військових буднів, що для тебе є розрадою?
– Вишивка (сміється – автор). Коли маю хвильку часу, а це хіба що серед ночі, беру в руки голку і вишиваю. Вишила бісером образ Ісуса для бабусі. Мою роботу побачили колеги і один з них попросив, щоб вишила йому тризуб на сорочці… Я взялась до роботи. Старалася щодня вишивати по декілька хрестиків і вишила вишиванку, а потім ще й футболку. Вишивання знімає у мене напругу і приносить задоволення. Тепер вишиваю сорочку для подруги. Ми тут уже звикли ходити у вишиванках і в свята, і в будні. А там одягнути вишиванку – це виклик усім, це наче написати на собі, що ти – українець.
– Кажуть, що на війні жінкам не місце. Пані Олесю, а тобі не важко бути лікарем виїзної військовомедичної бригади?
– Нині дівчата в армії нікого не дивують. В амуніції та зі зброєю в руках виконують завдання у зоні бойових дій нарівні з чоловіками. Для мене служба в АТО – це можливість отримати добрий досвід, можливість вдосконалитись, як фахівцю, а, головне, бути потрібною своїй державі та пацієнтам. Свідомо обрала професію, знаю, які вона несе за собою наслідки. До того ж я – патріот своєї країни, і хочу щоб вона була вільною. Тож хто ж, як не ми, захистить її?
– Чи відрізняються мешканці східних і західних областей?
– Серед військовослужбовців в зоні АТО багато добровольців з різних регіонів України, зокрема, Луганщини та Донецька. Є багато представників інших національностей, які кажуть, що тут захищають майбутнє своїх дітей, які є громадянами України, і хочуть жити у вільній європейській державі. На мій погляд, жителі Галичини більше сповідують європейські цінності, бо мають більше можливостей для самовираження, більше виїжджали за кордон, більше бачили світ, а в жителів східних регіонів таких можливостей не було. Через те в них дещо вужчий світогляд. Зате їхні діти вже мислять по іншому, бо побували в Києві, Львові, а дехто й за кордоном. Вони побачили як ми живемо, переконалися, що немає тих страхіть, про які їм розповідали про «бандерівців». Вони захоплюються тим, що бачать, хочуть жити краще.
– На твою думку, коли закінчиться війна?
– Думаю, що не швидко. Бо не все так просто, як здається на перший погляд. До того ж нема єдності серед жителів окупованих регіонів: одні хочуть, щоб була війна, другі – мріють, щоб повернувся Радянський Союз, треті – щоб об’єднатися з Україною. Як і доброї волі політиків, аби мирно і швидко врегулювати його. Це довгий шлях і копітка робота. Але тішить те, що вона робиться. Шкода, бо щодня гинуть військові та мирне населення, ще сотні втрачають здоров’я. Хлопцям, які повернуться додому, потрібна реабілітація, увага, турбота і підтримка рідних, бо вони пережили дуже багато. Їм нелегко буде навчитися з цим жити. Потрібно багато часу, щоб все відновити на цій території. Наслідки війни відчуватимемо ще довго…
– Олесю, а що плануєш робити далі?
– Вернуся в частину, а потім – куди скерують. Буду проситися, щоб мене відправили назад у бригаду. Там залишилися друзі, хотілося й далі служити з ними. Вони стали мені, як рідні. Але це вже як складеться… Хочеться, щоб на українській землі настав мир, і бійці АТО повернулися до своїх родин, до мирного життя.
– Який головний урок зі служби?
– Не можна себе ставити вище інших, де б ти не була, яка б у тебе не була посада. У колективі мають бути дружні відносини, повага, а не страх і примус. Тоді легше працюється, ти можеш опертися у важку хвилину на плечі своїх колег, які є друзями. Вони тебе чекають. А це так важливо, коли тебе хтось чекає… Це усвідомлюєш лише тоді, коли дивишся у вічі смерті, коли бачиш, яким є коротким життя. Чи не щодня в АТО хтось залишається без батька, без сестри, без сина… І мимоволі згадуються слова: «А ти живи, живи, герой і брат, великий воїн і солдат – за всіх, хто не прийшов назад з війни, з безодні, живи, живи – на цій землі – святій і рідній Україні»…
Інтерв’ю взяла Любов ПУЗИЧ.
Фото з альбому Олесі Шпак.
