Галина Петрівна Хорташко, вчителювала у Войславицькій школі, відміннник народної освіти. З юних літ захоплювалася поезією, сама писала вірші. Зокрема вони були надруковані в районній газеті, в журналі «Українська мова і література в школі». Член районного літературномистецького об’єднання «Колос». У віршах п. Галини її глибокі міркування, висновки та душевність, бо вони розказують усе. І у них не може бути фальші, бо у кожному рядку є вражаюче відвертя, і кожна буква несе інформацію про «добро і зло, і сміх, і сльози». Вона автор поетичних збірок «Вишиванка» та «Акорди серця». У своїх творах поетеса вчить любити рідну мову, рідну землю, спонукає до чистих помислів, високої моралі. А ще п. Галина – добра мама, бабуся, у переддень свята Матері відповіла на декілька запитань.
– Як виникло бажання писати?
– Я написала свій перший вірш у четвертому класі. Тоді відправила його в тодішню газету «Зірка». Правда, вірша не надрукували, але прийшов лист з привітанням, в якому було його оцінено і побажання успіхів у написанні подальших творів.
Першими спробами у віці 10 років був вірш, присвячений піонерському табору «Артек». Пізніше писала, нікому не показуючи, і аж у 10 класі класний керівник зібрав мої вірші і оповідання «Ялинка», відправила на тодішню Декаду українського мистецтва, і це оповідання читали по радіо.
– Які улюблені теми?
– Найбільше про село, також про сьогодення, а саме – про АТО і Майдан, про ті всі події, які відбуваються в Україні.
– Чи були поетичні строфи, присвячені комусь із односельців?
– Переважно, в шкільному колі – педагогам і ще членам літературногомистецького об’єднання «Колос».
– Що ви відчули коли народилася перша дитина?
– Це було в 1966 р., народилася дочка Світлана, відчула велику відповідальність, що потрібно приділяти багато уваги. Через три роки народилася друга дочка.
– Як це бути матір’ю?
– Велика відповідальність, потрібно бути для дитини не просто мамою, а другом, завжди допомагати, давати слушні поради, підтримувати.
– Чи любите проводити вільний час із дітьми та внуками?
– Найбільше люблю бавитись із правночкою, токож з Романом, якому була присвячена книжка «Вишиванка для Романка», дивилась як він росте, писала про його захоплення.
– Чи хотіли б ще внуків?
– Звичайно.
– Чи допомагаєте дітям?
– Стараюся, матеріально вже менше, але морально – так.
– Як стимулювали дітей до навчання?
– Дочок не потрібно було заставляти, вони самі знали, що треба вчитися, а от внуків, особливо Романа, було важко, бо появився комп’ютер, але тепер надолужив і вчиться добре, має стипендію. Дідусь ним би пишався.
– Які емоції були, коли вели дітей чи внуків у перший клас?
– Вела усіх, навіть їздила в Червоноград, щоб повести у перший клас Алінку, також була й на випускному. А решта всі вчилися у селі, тому бачила завжди, навіть на кожній перерві.
– Чи є вірші, присвячені мамі?
– Мама померла дуже рано, коли мені було шість років, тому, звичайно, є вірш, присвячений їй. Прочитаю його:
Я заздрю тим, у кого є ще мати,
Отой прихисток, спокою причал.
В кого поради можна попитати,
Коли щемить геть зболена душа.
Як часто не цінуєм те, що маєм
Не вміємо віддячити сповна.
І лиш тоді, коли її втрачаєм,
Ми відчуваєм – поруч пустота.
О, чом так рано відійшли ви, мамо?
Бо хоч поважні маю вже літа,
Мені потрібні й зараз ви так само,
Без вас і нині я все ж сирота.
Могила ваша, ой, така далека,
Не можу часто їй вклонитись я.
Мою печаль хай віднесуть лелеки,
Простіть мене, матусенько моя.
– Чи є бажання видати ще одну книжку?
– Звичайно, матеріалу достатньо, але бажання писати після трагедії (смерті чоловіка Івана Васильовича – авт.) пропало.
Розмову записав Ростислав ДМИТРУК, учень 11 класу Хоробрівської ЗШ IIII ст.
(Фото з архіву редакції).
