З ДНЕМ МІСТА!
До 640-річчя Сокаля
Віками – печаль до печалі…
Каштани квітують – незле їм…
Статечний, шляхетний Сокалю,
З високим Тебе ювілеєм!
Вервечкою – мрія до мрії.
І щастя до щастя – намисто.
До обрію: плани, надії…
Сокалю наш любий, з Днем міста!
Любов БЕНЕДИШИН, голова Сокальського літературно-мистецького об’єднання «Колос».
ДУМА ПРО СОКАЛЬ
Там, де верби над Бугом схилились,
У водиці полощучи шаль,
Молоденька вербичка дивилась
Як мережили зорі вуаль.
Милувалася хвилями Бугу,
В очерету вслухалася шум,
Дивовижно – чарівна округа
Навівала багато їй дум:
– Ніби звично усе, і не звично…
Чом коріннячко тут розрослось,
Де на пагорбах місто величне?..
Відкіля воно тут узялось?
І хто я? Чому тут і навіщо?
Посадив мене хто в цім раю?..
Ті слова, аж до серденька днища,
Зачепили старезну вербу.
– Моя люба, кохана дитино,
Я тобі про усе розповім,
Бо, напевно, вже сотую зиму,
Я вікую на місці отім.
Насадили нас тутечки люди –
Передмістя окрасою бути,
Місто – праці величної чудо,
Хто спогляне – не зможе забути.
Розповім я тобі все, що знаю,
Що від бабці своєї узнала,
Щоб історію рідного краю
Ти онукам колись розказала.
Рід наш, доню, міцного коріння,
Як не нищ, не рубай коренище –
Все даремно, бо й серед каміння
Проростемо міцніше і глибше.
Проростемо міцніше і глибше,
Бо своя у нас місія – суть,
Знай і ти, моє ладо, її вже:
Верби пам’ять святу бережуть!
……………………………
Із-за обрію сонечко вийшло,
Позолотою зблиснуло плесо,
Очеретову пісню принишклу,
Вітерцем по долині рознесло.
Розгулявся вітерець по окрузі
Та спинився, схиливши чоло,
Де верба повідала онуці
Про усе, що колись тут було:
– Моя люба дитино кохана,
Знай, стражденна є ця місцина,
Бо зазнала і ката, і хана,
Яничара наругу… «сина».
Тут було ворогів, ой, не мало,
Наставляли ж вони тут тенет…
Славне місто зоветься Сокалем (!)
Є про нього багато легенд:
– Хтось глаголив, що названо місто,
Завойовника йменням – СокАл –
(бач у себе було йому тісно,
В нашім краї чогось він шукав)…
Ще хтось мовив: сокаль – то харчевня,
Було слово такого ще змісту…
Готували тут смачно, напевно,
Та не в цього честь названо місто…
– Повідай, повідай же, бабусю,
Про усе я хотіла би знати!..
До верби вітерець пригорнувся,
Перестав соловейко співати.
Тихо-тихо, ніде не шелесне,
Щиро слухала юна верба,
А стара повідала – воскресли
В її пам’яті радість й журба:
– Рідний край старожили назвали,
Хитро-мудрі вони були:
Нарекли своє місто СОКАЛЕМ,
Бо соколи його берегли (!)
Край, неначе колиска пташина –
Луки, річка і замки високі…
З діда-прадіда дивна місцина
Уподобав яку гордий сокіл.
Волелюбна і сильная птаха
Тут завжди на посту, на сторожі,
Щоб тремтіли від крил розмаху
Ті, у кого думки ворожі.
Мир і спокій вартують соколи,
Верби – пам’ять святу бережуть:
Пам’ятай це дитино (!) й ніколи
Не зневаж свою місію – суть !
Стрепенулась вербиченька юна:
Я усе зрозуміла, бабусю…
Земле, ненечко (!) – сили коруно,
Батько, Буже, води дай нап’юся,
Щоби сили від вас набиратись,
Виростати, сягати висот …
Щоб змогти колись привітатись
З містом-Соколом дивних красот.
Щоби мовити під зорепадом:
– Я пишаюся тим, що тут
Краю мій, Соколиний мій граде,
І мої корінці проростуть!
А коли вже буду старенька,
Повідатиму, дивлячись вдаль,
Як і ти мені, ненечко-ненько,
Я – онукам про древній Сокаль.
Пам’ятатиму все і ніколи
Не забуду єства свого суть:
МИР І СПОКІЙ СТОРОЖАТЬ СОКОЛИ,
ВЕРБИ – ПАМ’ЯТЬ СВЯТУ БЕРЕЖУТЬ!
Там, де верби над Бугом схилились,
Життєдайним, як вічний грааль,
Величаво під сонцем світилось
Златобанями місто СОКАЛЬ.
Лідія ГІЙ-ШИШКА, відповідальний секретар літературно-мистецького об’єднання «Колос».
