Головна Культура ШЕДЕВРИ НІЛА ХАСЕВИЧА ПЕРЕХОВУВАЛИ У БІДОНІ

ШЕДЕВРИ НІЛА ХАСЕВИЧА ПЕРЕХОВУВАЛИ У БІДОНІ

Одного липневого дня нинішнього року до нас дійшла вісточка із рідного села Реклинця що на Львівщині, про важливу знахідку часів ОУНУПА.

Автор відкриття в той же день приймає для себе рішення і знаходить нас за 196 км від Реклинця в ІваноФранківську, запрошуючи здійснити вивчення важливої пам’ятки. Більше того, він надсилає нам взірці друкованої продукції партизанської друкарні і дереворит, виготовлений з вишні. Дереворіз складається із двох частин: верхня – присвячена вшануванню пам’яті героїв України в день 23 травня, на нижній знаходиться напис «Пімстиш смерть великих лицарів». Провівши скрупульозне дослідження дереворита, ми приходимо до висновку, що його створив тільки видатний повстанський художник Ніл Хасевич. Але, яким саме чином потрапили із Волині на Львівщину шедеври славетного бандерівського митця і що за друкарню знайдено у Реклинецькому лісі, нам доведеться ще з’ясувати.

Знахідка розташовувалась на невеликому пагорбі що простягнувся вглиб лісу неподалік земляного насипу (штреки), на підйомі із глибокого рову, що відділяв пагорб від залізничної колії, на глибині близько 40 сантиметрів. Бідон призначений для зберігання і транспортування молока. З великими зусиллями шукач відкрив кришку бідона, який був вщерть наповнений брошурами, листівками і книгами. Коли він витягнув в’язку листівок, то під нею виявились дерев’яні дощечки, помережені якимось різьбленням і вкриті друкарською фарбою. Як людина спостережлива і мудра, то сільський трудар одразу ж зрозумів, що він натрапив на залишки підпільної бандерівської друкарні. Крім всього іншого, за це промовисто свідчили скляні посудини із порошком для приготування друкарської фарби.

Незначна глибина залягання бідона від поверхні землі, так само, як і характер культурного шару засвідчують, що місце для схову підпільної літератури було зроблено похапцем, під наглою загрозою більшовицької облави. Після того, як повністю зроблено розкоп довкола бідона, ми приступаємо до обстеження підпільної літератури, що зберігалася всередині залізної посудини.

Нашу увагу привертає брошура «Хто такі бандерівці та за що вони борються?» (Київ – Львів, 1949). З наукових досліджень відомо, що це видання слід пов’язувати з партизанською друкарнею імені Арпада Золотаря, яка свою діяльність розпочала в селі Нова Скварява на Жовківщині. Відома підпільниця Ярослава РоманинаЛевкович у своїх спогадах «За межами можливого» згадує, що брошуру «Хто такі бандерівці» друкували у криївці, розміщеній між жовківськими селами Вишеньки і Хитрейки, впродовж трьох місяців зимою 19481949 рр. Книжечку виготовляли на «Гутенбергівці» найбільш поширеному в українському підпіллі друкарському верстаті. Історія зберегла для нащадків імена творців бандерівської літератури. Підбором літературного матеріалу займався у криївці «Мечник» учитель з Любачева Михайло Мацевко, студентка Марія Стефаницька («Рома»), що також була родом з Любачівщини, виконувала обов’язки друкарки і коректора студент Львівської Політехніки Степан Ханків («Носач») і родичка з Жовківщини Софія Лагодич («Ліда») нарізували папір, складали шрифти, намащували їх фарбою, валиком відбивали на папері текст.

Брошура «Хто такі бандерівці» мала 33 сторінки, а тираж її становив 4 тисячі екземплярів. На титульному листку вона має орнаментальну прикрасу – гілку калини. Із спогадів підпільників довідуємося, що чудовий маляр і здібний публіцист Степан Ханків виконав цей елемент оздоблення в друкарні імені Арпада Золотаря. Ще одним вражаючим доказом того, що нами відкрито раритети з цього видавничого центру українських націоналістів, є рукопис книги Михайла Мацевка «Як творилась українська нація». Я. РоманинаЛевкович згадує про опрацювання конспекту з історії України, яке здійснював керівник криївки на початку 1949 року.

Наша зустріч з шедеврами Ніла Хасевича не обмежилися тільки одним його дереворитом, приблизно в середній частині бідона ми натрапили ще на два дерев’яні кліше, виготовлених на вишневих дощечках. На одному зображено поневолених повстанців, котрих поганяє батогом представник більшовицької влади, де присутній напис: «За здійснення плянів кремлівських загарбників!» на іншому вирізьблений напис «Відповідь українських повстанців на «звернення» т. зв. міністра «безпеки» УССР Ковальчука». Фоном картини служить типовий для Хасевичового стилю образ Радянського Союзу, як мурований будиноктюрма для пригноблених народів. У мистецькій манері талановитого графіка виліплена фігура молодого повстанця, одітого в парадний стрій, при повному озброєнні і бойовій амуніції. Різким і рішучим замахом штика він цілиться не просто в конкретну історичну особу, а у всю фальшиву комунобільшовицьку систему. Подібну композицію, що має назву «Якщо завтра війна», влітку 1949 р. виконав учень Ніла Хасевича «Мирон» під наглядом наставника. Цей дереворит був опублікований в альбомі «Графіка в бункерах УПА», що вийшов з друку у Філадельфії в 1952 р. На ньому зображено українського підпільника, який пробиває груди Сталіна, одітого в генеральську форму. Дія відбувається на фоні кремлівської стіни з вежею.

Дослідники повстанської епопеї і вітчизняного мистецтва відносять постать Ніла Хассевича до найтрагічніших, і разом з тим, найвеличніших персонажів новітньої української історії. Коли йому було 14 років, сталася трагедія: перед поїздом сполохалися коні, мати загинула, а Ніл став калікою – ліву ногу не вдалося врятувати. Потяг до художнього ремесла привів його до Варшавської академії мистецтв. Таким він запам’ятався в роки навчання в академії своєму землякові Петрові Мегику: «Молодий, років 20, невеликого росту, бідно вдягнений хлопчина, з палицею в руці, бо замість лівої ноги – дерев’яна, закінчена грубим патиком, примітивна, власної роботи, протез. Пильно вчиться і неймовірно матеріально бідує. З дому від батьків нічого не одержує, бо там – не менша біда».

Молодий художник добре розумів, що за умов чужоземного панування необхідно згуртувати національні таланти України. Він став ініціатором створення мистецького об’єднання «Спокій», до якого увійшли 33 моодих українських митцівакадемістів, серед яких П. Андрусів, В. Васильківський, В. Гаврилюк, П. Мегик, П. Холодний – молодший, О. Шатківський. У міжвоєнний період твори Н. Хасевича експонувалися на 35 виставках у Львові, Берліні, Празі, Чикаго, ЛосАнджелесі. Його талант, як митця – графіка європейського і світового рівня, був визнаний престижними міжнародними нагородами, а в 1939 р. у Варшаві було видано альбом екслібрисів «Книжкові знаки Ніла Хасевича». Тим самим, майстер станкової, книжкової і документальної графіки, ніби підтвердив слова поета Олега ОльжичаКандиби: «Захочеш і будеш, в людині, повір лежить невідгадана сила».

Науковці не раз вже себе запитували: «Чому найбільші інтелектуали українського національновизвольного руху – Олена Теліга, Олег Ольжич, Ніл Хасевич – не обрали богемного життя, а віддали свою молодість в лабети смерті заради свободи України?» Люди такого гарту мають призначення апостолів, тому вони не бояться смерті, а сміливо несуть у світ вселенську Христову віру або ж національну ідею визволення, сповняючи свій мученицький обов’язок до останнього подиху. Нілу Хасевичу належать такі слова: «Я не можу битися зброєю. Але я б’юся різцем і долотом. Я каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються».

Графік світового рівня твердо знав, якою могутньою зброєю він володіє. В окопи і бліндажі червоного ворога летіли не тільки кулі і гранати, але й офіційні публікації українського підпілля, періодичні видання, брошури, листівки, звернення, гасла. Особливе місце серед великої кількості засобів політичної боротьби проти більшовицькоросійського імперіалізму займає ілюстрація і карикатура Ніла Хасевича. Він фактично здійснював ідейнополітичне керівництво понад 20 друкарнями українських партизанів. Таємним зв’язком художник передав приблизно десь на рубежі 4050х років декілька своїх дереворитів друкарні імені Арпада Золотаря.
Ми маємо підстави сподіватися, що в бідоні була захована якась певна частина продукції друкарні імені Арпада Золотаря. Справа в тому, що серед листівок найбільше було видрукувана за дереворитом Н. Хасевича «За що ви боролися червоноармійці?». На першому плані зображено генеральський чин, груди якого аж встелені орденами. Він безтурботно бенкетує в ресторані з двома цивільними чоловіками, а яких персоніфіковано образи представників Комуністичної партії і Радянської влади. На дальшому плані, червона офіцерня танцює з жінками. В момент цього Апокаліпсису до залу заходить колишній червоноармієць з відтятою ногою, але до його жебракування нікому немає ніякого діла. З аналогічним образом вчорашнього фронтовика ми зустрічаємось на деревориті Н. Хасевича «За що ви боролись», що був опублікований в зарубіжному виданні «Графіка в бункерах УПА». Там же, у графічному творі «Бльок комуністів з безпартійними», ми знаходимо майже ідентичний за змістом твір до того, що зображений на ще одній листівці – карикатурі Ніла Хасевича «Партія веде! Або! Як партія більшовиків «спирається» на народні маси». Образ партії легко прочитується по вгодованій і наглій пиці, яка має на військовому мундирі напис «ВКП (б)». Комуністична партія тримає міцно у ярмі всі верстви радянського суспільства – колгоспників, робітників та інтелігенцію, а допомагають їй утримувати всіх людей під нагайкою каральні органи – Міністерство внутрішніх справ і Міністерство державної безпеки. Каральні органи Радянської імперії Ніл Хасевич ідентифікував з образом бандита, злочинця, садиста, озброєного наганом і готового розрядити його в будького, хто не сприймає більшовицький режим.

Тим часом, нам вдається реконструювати історичну мандрівку друкарні імені Арпада Золотаря. Із села Хитрейки повстанці перенесли її в Немирів, що на Яворівщині. А вже звідти друкарське устаткування відтранспортували до криївки біля с. Реклинець. Саме в ній провела Різдвяні свята 1952 року Ярослава РоманинаЛевкович («Оля») зі своїми товаришами, маючи на столі хліб, цибулю і воду. Ця криївка знаходилася недалеко від місця схову бідона. У ній нагромадилася література, яку випускала друкарня впродовж 19481952 років. Серед друкованих видань: брошури «Сад і город», «Україна погибає! Хто винуватий в цьому?»(1950), «Промислові робітники України» (1951), «Підсумки успіхів нашої національновітчизняної визвольної боротьби» (1950), «Програма українських націоналістів»(1950) з поправками до неї», «Криваві рожі» (1951); журнал для молоді «На чатах» (Ч.4, 1948); листівка «Бережіться енкаведистських провокативних організацій!» (1949); звернення до «Братів червоноармійцівукраїнців» (січень,1948); повідомлення про смерть генерала Шухевича (1950); збірка повстанської поезії. Можна припустити, що на завершальному етапі діяльності друкарні в Реклинці, її було дано нову назву «імені сотника Перемоги», бо такі вихідні дані вказані у листівцізверненні до українських юнаків і дівчат, надрукованій в червні 1951 р.

Легендарна партизанська друкарня не випадково дістала нову приписку в Реклинці, адже тут діяв один з найпотужніших осередків націоналістичного підпілля. Із цього села походив міністр лісового господарства Андрій П’ясецький (19091942) в уряді Ярослава Стецька, якого розстріляли нацисти. Родом з Реклинця був також Дмитро Маївський (19141945) – визначний український політичний і військовий діяч, редактор популярних підпільних видань «Ідея і чин», «За самостійність України», «Молода Україна».

На початку 1952 р. командування УПА довідалося про небезпеку, яка нависла над криївкою біля Реклинця, де розміщувалася друкарня підпільників. Відповідальний за проведення операції «Марко» перемістив «Марійку» і «Олю» (Ярославу Левкович) до криївки, що розміщувалася на подвір’ї однієї із селянських садиб на присілку Реклинця хутір Пісок. Підземне приміщення мало розміри 2 на 2,1 метри, його висота була в повний зріст людини. До нього примикав коридор, шириною 1 метр, з якого виходив люк на поверхню. У коридорі знаходилась невелика драбина для виходу наверх. Всередині криївки були нари для відпочинку двох осіб, маленький столик розміром 1 на 0,5 метра та маленький стільчик. Крім того, на столі розміщувалась друкарська машинка.

Дівчатам не довго довелося перебувати в цій криївці. Тут все відбулося так само, як у відомій повстанській пісні про трьох братів із Прикарпаття. Правда, у їхньому випадку катом червоної Москви зрадила господиня садиби, яка всипала до їжі для підпільниць сильну дозу снодійної речовини. Вони хотіли дострілитись, але дотягнутися до пістолетів, що висіли на стіні криївки, так і не змогли. 24 січня 1952 р. емгебісти витягнули безпомічних дівчат зі сховища і приступили до їх катувань. Тепер ми нарешті знаємо, чому на реклинецьких весіллях гості співають пісню, яка всім нагадує про зрадництво, вчинене зимою 1952 року.

Ти не побачиш мене в віночку,
Дружки до шлюбу не поведуть,
Кати замучать у казематі
Без труни в землю мя покладуть,
Я пригадаю про дні на волі,
Як мою косу чесала ти,
Тепер у тюрмі я, у неволі,
Ту русу косу мучать кати.

Як бачимо, унікальне відкриття було зроблено цілком випадково, але щаслива українська історична наука, що його зробила людина порядна, яка одразу ж оцінила вартість підпільної бібліотеки. Це один з перших випадків, коли в землі було відкрито мистецькі твори безпосередніх учасників національновизвольних змагань українців у ХХ ст.

Світове мистецтвознавство постійно збагачується такими випадковими знахідками шедеврів, виконаними майстрами малярства. І тоді нововідкриті твори Альбрехта Дюрера стають предметом національної гордості німців, картини Леонардо да Вінчі для італійців, а графічні полотна Пабло Пікассо – для французів. Ніл Антонович Хасевич – це не тільки визначний український художник і графік світового класу, але й незламний борець за волю України, який створив художній образ визвольної війни УПА, велетенську панораму портретів солдатів свободи. Степан Бандера дав політичне спрямування українському визвольному руху, генерал Роман Шухевич накреслив програму збройної боротьби, а Ніл Хасевич поставив свій талант на вівтар духовного відродження Української державності.

Ігор КОВАЛЬ,
докторант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Андрій ЯЦКІВ,
краєзнавець.