«Срібна земля» – так поетично називають українське Закарпаття, смугу українських етнічних земель на схід від Карпатських гір. У складі АвстроУгорської імперії цей куточок руських земель був найвідсталішим. Але в 30х роках минулого століття ситуація докорінно змінилась, і 15 березня 1939 року Сойм Карпатської Русі проголосив незалежність Республіки Карпатської України. Її очолив Августин Волошин. На лінії вогню між польськими, радянськими, угорськими, чеськими, словацькими загарбниками, закарпатські українці прийняли перший конституційний закон і прославили новостворену державу гімном, що і донині возвеличує Єдину Велику Україну. Цю подію – проголошення незалежності Карпатської України, в рамках святкування відзначення 100річчя подій Української революції 19171921 років Український інститут національної пам’яті зарахував до ключових семи дат. Про пристрасті тих часів в підручниках з української історії відомостей не так багато, і, можливо, автору цих рядків вдасться заповнити цю прогалину…
Проголошення незалежності Карпатської України стало водночас і тріумфом, і миттєвістю для українців Закарпаття. Після відновлення незалежності Словаччини 14 березня і захоплення нацистами Чехії 15 березня, Сойм Карпатської Русі ціною великих зусиль проголосив незалежність своєї території та прийняв «Перший конституційний закон Карпатської України», задекларувавши назву нової держави, форму політичного устрою парламентської республіки, української мови як державної, національного прапору із синьожовтими барвами, тризубом і гімном «Ще не вмерла Україна». Цікаво, що Берлін чи не єдиний на той час підтримував наміри уряду Карпатської України щодо повної незалежності, і пізніше Августин Волошин зізнався, що в планах Німеччини щодо відновлення Великої України відводилося певне місце і для Карпатської України. Ця звістка, кажуть, страшенно розлютила Москву, і за спогадами очевидців, Йосип Сталін на з’їзді більшовицької партії розіграв великий спектакль, назвавши Карпатську Україну із 700тисячним населенням «кузькою, яка хоче приєднати до себе… слона, Радянську Україну – із 30 мільйонним населенням!»
Але буквально за добу після проголошення незалежності Карпатської України ситуація загострилась. Угорщина почала вимагати виведення чехословацьких військ із Закарпаття, і, перейшовши у контрнаступ, угорська війська до кінця дня 17 березня зайняли всю територію Карпатської України. Останній опір захисників новоствореної держави загарбники подолали 18 березня 1939 року. Лише наприкінці Другої світової війни делегація чехословацького уряду спробувала відновити адміністративне управління відповідно до радянськочехословацького договору, підписаного в 1944му. Однак 26 листопада того ж року у Мукачеві був сформований маріонетковий прорадянський «національний комітет Закарпатської України», який проголосив «волю українського народу» – відокремитися від Чехословаччини і приєднатися до Української Радянської Соціалістичної Республіки. Конфліктні перемовини з чехословацькою делегацією через два місяці закінчились перемогою «совєтів», і над Карпатською Україною був встановлений радянський контроль. 29 червня 45го під тиском Радянського Союзу був підписаний радянськочехословацький договір, за яким Чехословаччина офіційно визнала Закарпаття як складову частину СРСР, і в 1946 році Карпатська Україна стала Закарпатською областю.
І наостанок кілька умовиводів із власних спостережень, бо мені часто доводиться бувати на Закарпатті. По лінії батька із роду Ракочі, переселенця з Карпат, ця любов до Закарпаття передалась мені генетично. «Сонячне» – так називали його ще за часів Радянського Союзу, про що красномовно свідчили стенди на залізничних полотнах: «Вас вітає сонячне Закарпаття!» Але аж ніяк не українське. На жаль, такі думки часто з’являються, коли доводиться спостерігати за тим, як реагують на українську мову місцеві мешканці. Закарпатці радше відгукнуться на російську, а особливо – діти, які погано розуміють українську і з туристами охоче спілкуються ламаною російською. Тому й не дивно, що левова частка закарпатських школярів не здає тести із ЗНО з української мови і продовжує навчання у ВНЗ Чехії та Угорщини. А щодо релігійної ситуації, то хитрувато організоване цькування православних Київського Патріархату на теренах Закарпаття відбувається повсякчас. І нема на те ради! Мені якось довелось дискутувати з приводу канонічності Церкви з монахами монастиря, який нахабно привласнив собі МП. В листах, які розповсюджуються активістами Української православної церкви Московського патріархату, наголошено на «розкільниках», котрі проводять Богослужіння українською мовою, а саму Українську Православну церкву Київського патріархату в цих листівках назвали «націоналістичним угрупуванням», яке очолює «лжепатріарх» Філарет, якого за гріхи відлучили від Церкви Христової. Подібну пропаганду можна часто почути в закарпатських парафіях і монастирях. А спитайтено пересічного мешканця Закарпаття, у чому суть такого цькування? Він скаже приблизно так: «Бог один! Одна віра і одне хрещення! І одна канонічна Христова Церква!» А кому вона належить, зрозуміло з вище наведеного тексту.
Не знаю, як таке промивання мозку впливає на свідомість закарпатців, але факти говорять самі за себе. Минулого літа доводилось чути від знайомих із Синевірської Поляни, яка знаходиться поблизу озера Синевир, як в перші роки російської агресії, в часі мобілізації до лав ЗСУ, місцеві жінки блокували дороги, розпалювали багаття, щоб уповноважені з військкоматів не могли проїхати в село та вручити повістки. А тим часом усі чоловіки призовного віку або відсиджувались в горах, або швиденько «змотували вудочки» і гайда за кордон. Законний «безвіз» в цьому плані полегшив життя не тільки закарпатцям. Як результат – призивати в лави ЗСУ стало нікого. Чи краща нині ситуація на Сокальщині? Усі нарікають на довжелезні черги в паспортний відділ. А скільки в тих чергах молодих, здорових хлопців, які шукають нагоди уникнути служби в армії і преспокійно пересидіти призовний час за кордоном? Не лякає навіть сусідство із військкоматом… То, можливо, нашим військовим заради цікавості варто частіше навідуватись до своїх сусідів, у паспортний відділ, і ближче знайомитись із контингентом, який претендує на отримання біометричного паспорта? Згідно з грудневою минулорічною статисткою ЗСУ, неявка призовників до військових комісаріатів загалом склала близько 70%, а третина перебуває у розшуку! Але це вже інша тема для роздумів, чому з наданням безвізу в Україні катастрофічно впали набори призовників на строкову службу.
І знову ж таки, повертаючись до історичної події 15 березня 1939 року, коли в Хусті була проголошена Республіка Карпатська Україна. Не секрет, що ця тема для чималої когорти українців залишається під «сімома замками». Питання в тому, наскільки ми почуваємось не галицькими, не закарпатськими, а «великими українцями», наскільки знаємо і шануємо свою історію, прагнемо розмовляти українською, боронити свою релігію та в разі небезпеки стати на захист Батьківщини.
І як епілог усього сказаного дуже слушне Франкове научання виокремлю окремим рядком:
«Довершилась України кривда стара,
Нам пора для України жить».
Ірина СЛАВЧАНИК.
