Відколи наші прапрадіди втратили свою державу і землі наші окупували чужинці, то їх сини, внуки, правнуки і т. д. не переставали боротися за волю свого народу та землі рідної. Була ця боротьба збройною. Тож і не дивно, що вся наша земля зі сходу на захід, з півночі на південь і, навпаки, «засіяна» могилами її захисників. Окупанти, що приходили на нашу землю, завжди нищили ці могили. Нищили, щоб не залишалося від них і сліду. Вони боялися нас – навіть мертвих.
На землях Західної України були могили козацькі, стрілецькі. Були й повстанські. Усіх їх знищили совєтські «визволителі».
Cтарше покоління остобіжців і воронівців ще й тепер згадують місця, де знаходилися ці могили. Згадують, як вони носили вінки, сплетені з колючого дроту та тернини, і вішали їх на хрести, що стояли на могилах. Згадують, як польська окупаційна влада, забороняла їм ці ходи. Згадують… Згадують, щоб молодь знала, що українці за волю землі рідної, а це значить і свою, завжди платили кров’ю і життям! У пам’яті остобіжців збереглися спогади про козацьку могилу, що знаходилася на захід від цвинтаря, під лісом.
«Біля Потоку, як іти до ліса, була Козацька могила, – розповідала мені Ганна з Лещуків. – Цю могилу насипали після похорону козаків, які загинули у боях з татарами. Та коли був цей бій і в якому саме місці він був, вже ніхто не пам’ятав».
Онука Микити Лещука – Ганна, переповідала мені розповідь діда свого чоловіка, що був родом з Домашева, про той бій: «Коли йшли козаки на штурм татар, то було чути крик на всю округу. Стогін, плач і лемент під час бою козаків з татарами доносився до Домашева та сусідніх сіл».
За словами жителя с. Остобіж, в’язня Берези Картузької – Микити Лещука, сина Пилипа, які знову ж таки, переповіла мені його онука Ганна, «тіла козаків, що полягли у цьому бою були поховані за українським звичаєм: головами на захід. У ногах викопали глибокий рів, у який склали козацьку зброю. Склали… і закопали. Тож вони поховані разом: козаки, що загинули в бою, та їхня зброя.
Козацька могила була кругла і висока. Землю на неї козаки носили шапками. Її насипали ті, хто залишилися живими. Могилу обклали дерниною. Березовий хрест стояв до заходу. Хрест був дуже високий. За перших совєтів, що прийшли на нашу землю у вересні 1939 р., могила ще стояла. А вже по приході других, у серпні 1944 р., її знищили».
За польських часів (до 17 вересня 1939 року) щороку, напередодні дня Свободи (у наших селах казали Слободи), молодь прибирала козацьку могилу квітами, а на Слободи приносила вінок сплетений з колючого дроту і вішала на березовий хрест, що стояв на могилі. «Вінок з колючого дроту означав, що ми в неволі. Не думайте, що поляки були лояльними до нас, чи дозволяли нам носити вінки з колючого дроту на могили наших захисників. Ні, не дозволяли. Та ми робили своє: йшли до могил і несли вінки».
Та прийшли так звані совєтські «визволителі» і знищили козацьку могилу. Вони трактором розгорнули її. Розгорнули землю. Та пам’ять про козаків, які полягли у бою з татарвою – стерти не змогли. Це їм не під силу. Люди й досі пам’ятають місце, де була козацька могила. Пам’ятають і розповідають про це своїм дітям та внукам.
Тож усім жителям сіл Острівок (Остобіж), Воронів, Домашів, Стаївка (Стаї), Тяглів та інших, прапрапрадіди… яких чули «людський стогін, плач і лемент» під час бою козаків з татарами, а може й самі брали участь у цьому бою та полягли у цій землі, треба відновити козацьку могилу. Відновити її такою, якою її ще пам’ятала Ганна, онука Микити Лещука. Адже у землі, під розгорненою могилою, лежать ті, хто захищав нашу землю від татарви.
В Острівку (Остобіжі) на цвинтарі є Стрілецька могила. Вона знаходиться на краю східної частини цвинтаря. За польських часів на могилу Січових стрільців молодь завжди приносила вінок, cплетений з тернини.
На Слободи громада на чолі зі священиком спочатку йшли до Козацької могили, а потім до могили Січових стрільців, що на цвинтарі. На обох могилах люди молилися за «упокій душ убієнних».
Впорядкувати ці могили – це наш святий обов’язок.
Ольга САЄВИЧ.
