Нещодавно прочитала в «Літературній Україні» публікацію Юрія Щербака «Коли тонуть кораблі думки» і стало сумно та боляче від гіркої правди. Автор цитує одного з основоположників європейської філософії Френсіса Бекона, який сказав: «Книжки – кораблі думки, які мандрують по хвилях часу і дбайливо несуть свій дорогоцінний вантаж від покоління до покоління». Глибокий зміст містить ця метафора.
У зв’язку з розвитком кіно, телебачення та іншими досягненнями науково-технічного прогресу, зокрема комунікативних засобів, дехто вважає, що книжки відійшли на задвірки нашого життя. Хибна думка, хоч, на жаль, відповідає реаліям нашого часу.
Потрібно зазначити, що цивілізований світ тривожить те, що людство стало менше читати. Але такого становища, як маємо в Україні, немає в жодній країні Європи. Найменше книжок на душу населення видається щорічно в нас. На порозі знищення наші бібліотеки, де книжкові фонди недостатньо поповнюються, закривається багато книгарень.
Як наслідок є те, що тільки одиниці з наших школярів систематично читають, душею зрослися з книжкою. А решта?
Годинами просиджують біля телевізорів, комп’ютерів, в телефонах, і якої «мудрості» набираються, неважко здогадатися, бо в більшості випадків батьки не контролюють, що дивляться і що слухають їхні чада.
А звідси – бідність мовлення, невміння чітко, грамотно висловлювати свої думки, виступати публічно, зрештою, виконувати творче завдання на незалежному тестуванні.
Так, в Україні глибока гуманітарна криза. Причини її в тому, що для багатьох можновладців (за словами Юрія Щербака) головною книжкою життя є чекова книжка з офшору. Тих, хто повинен дбати про розвиток освіти, культури, не хвилює деградація, дебілізація народу, втрата ним духовних цінностей. То невже і вчителісловесники повинні опустити руки і пливти за течією в нікуди? Ні! Не маємо на це права! Цього не позволяє нам обов’язок.
Хто ж відкриє красу Слова дитині, як не ти, шановний вчителю?! Адже багато молодих матерів забули співати своїм малюкам колискових пісень. І чи багато батьків читають своїм дітям казочки?
Тому так нелегко зараз вчителеві переконати школяра в тому, що книжка незамінна й невмируща. Вона говорить з нашою душею, впливає на найпотаємніші струни нашого серця в цей час, як багато телепередач формують у підлітків жорстокість, а узалежнення до комп’ютерних ігор призводить до розладу психіки.
Незаперечною істиною є те, що навчити когось того, чого не знаєш сам, неможливо. Навчити дітей любити Слово не зуміє вчитель, який сам не відчуває магію книжки. Відчуття краси, гармонії, вершини вдоволення приходить в процесі постійного читання книжок. Тому, дорогий вчителю, подумай, чи є ти добрим прикладом для своїх вихованців, чи використовуєш всі можливості, всі свої знання і вміння для того, щоб вони були духовно багатими.
Треба віддати належне нашим письменникам, багатьом іншим інтелігентним людям, які, всупереч книжковому запустінню, проводять ярмарки, фестивалі, презентації книг. Отож будьмо активними учасниками таких заходів.
У країнах Європи, зокрема Прибалтики, постійними відвідувачами книжкових форумів, в першу чергу, є школярі та вчителі. А чи багато наших вчителів-словесників, учнів відвідали книжковий форум у Львові, під час якого було проведено сотні заходів? Згадую, з яким захопленням розповідала мені внучка про зустріч на форумі з Бруно Ферреро, про його книжку «365 коротких історій для душі», яку придбала там, та ще й з автографом автора. Думаю, що такі події приносять більше користі для формування особистості, ніж речі, якими так щедро іноді обдаровують батьки своїх дітей.
Незважаючи на невелику заробітну плату педагогів, думаю, все-таки не повинно бути вчителя літератури, який би не передплачував «Літературну Україну», не читав би твори наших і класиків, і сучасних письменників, які піднесли українську літературу на новий, вищий щабель її розвитку. Пам’ятаймо, що на глибоке переконання багатьох вчених, людина, яка не читає, не тільки зупиняється у своєму інтелектуальному та професійному розвитку, вона нестримно деградує. Нічого само собою не дається. Тільки невпинна праця, самоосвіта допомагають набути мудрості, і значення книжки у цьому сенсі незамінне.
Тож не дамо потонути кораблям української думки, щоб донесли вони найцінніші досягнення минулого й сучасного майбутнім поколінням. До цього закликають нас духовні провідники нації – письменники, вчені-теологи.
Ганна ЛЯХОВСЬКА, вчитель-пенсіонер, заслужений вчитель України, с. Корчів.
