ЛИСТИ, ЩО ПАМ’ЯТЬ БЕРЕЖУТЬ…

Пожовклі від часу конверти та листи… Саме вони стали моєю відрадою у довгі осінньо-зимові вечори, коли нічні сутінки опускаються на землю… Люди старшого покоління добре пам’ятають, як було раніше «модно» пересилати своїм друзям та рідним вітальні листівки та писати листи. Витягую з шухляди серванта декілька пачок, обмотаних синьо-жовтою стрічкою. Рука мимоволі витягує одного… «Добрий день, дорога мамусю! Солдатський тобі при­віт від сина Віталія. У мене все добре…» Від цих ніжних слів, набігають сльози на очі. І мене огортає хмара спогадів. Це один з перших листів Віталія з армії. Згадую, як декілька днів чекала вісточки від нього, пе­реживала як йому там. Він служив у 1987-1989 роках на Уралі, і я хвилювалась за нього, чи подружиться з іншими солдатами, чи не буде мерзнути, бо там значно суворі­ший клімат… Пам’ятаю, як раділа кожному листу, пригортала до себе і цілувала, бо до них торкалася рука близької серцю людини. Здавалось, що через лист син відчуває мій поцілунок.

Служив він сумлінно. Навіть отримував грамоти. Якось і мені командування надіслало подяку за гарно вихованого сина…

Серед листів знайшла і свої, які писала йому в армію. Тоді розповідала про городи, господарку та сільські новини… Задумалася, як це давно було. Згадались сусіди, знайомі, які вже відійшли у засвіти. Пригадуються знайомі обличчя, голоси, події…

У другій стопці листи від дочки з Італії, яка поїхала туди, аби заробити якусь копійку. І теж: «Дорога матусю! Привіт тобі із соняч­ної Італії». На той час в Україні підприємства та заводи закривали, колгоспи ліквідовува­ли. Усіх лякало безробіття. Донька розпові­дала про родину в якій жила, їхні звичаї та побут, страви… Це мені було цікаво… Вона в листах ніколи не жалілася на своє життя, проте я розуміла, що їй там нелегко, бо в чужій країні ти не маєш жодного права. Ми для них лише прислуга…

А цей десяток листів від онука Андрія, який служив у Дніпропетровській області. І в пам’яті виникли епізоди, як ми його від­правляли в армію… У листах він розповідав про службу, солдатський побут, відпочинок. Кожен з них для мене був святом, який скрашував самотні вечори.

Відтоді минуло тридцять років, діти мають свої родини, внуки виросли. Зі мною залиши­лися ці пожовклі листи, які стали частиною мене. Від часу уже вицвіло чорнило на де­яких аркушах, та я пам’ятаю їх уже на па­м’ять… За ними стільки теплих спогадів мо­го життя. У клопотах про дітей, онуків, хату, господарку та село промайнуло моє життя. Утім аніскільки не шкодую, що саме так склалася доля. Живу в селі, яке люблю. Працювати було цікаво. Спершу у колгоспі, а потім на пошті. Односельчани вірили і довіряли мені, я ж старалася виправдати їхню довіру.

Колись люди писали листи, це було прес­тижно і говорило про вихованість. Писали листи рідні, друзі й знайомі…

Багато років працювала листоношею, то пам’ятаю як «гори» листів та газет привозили у сільське відділення пошти. Люди біля хвіртки вичікували, і перепиняли мене, бо хотіли отримати звістку від сина чи дочки. А як раділи, коли отримували довгоочікува­ний конвертик, що ладні були танцювати… У ті часи телефони були лише у сільській раді та в приймальні голови колгоспу. Згодом їх мережа збільшувалася. Коли до когось прийшов від родичів лист з Америки чи Ка­нади, знало все село. Увечері сусіди і знайо­мі приходили до них на «посиденьки» аби дізнатись як живеться українцям по ту сто­рону океану…

Розповідаєш про це нині школярам, вони це сприймають як казку.

Життя йде своїм плином. У минулому за­лишились колгоспи, Укртелеком, багато сільських поштових відділень і т. д.

Люди користуються мобільним зв’язком, стали переписуватися у соціальних мережах… Новини дізнаються звідти, тож мало хто передплачує газети. Ще двадцять років тому хтось би розповів про таке – засміяли б… Але я завжди лю­би­ла і люблю читати нашу «районку». Бо звідки ж почерпнеш новини рідної Сокаль­щини? Газета «Голос з-над Бугу» стала мені рідною, тому й часто допи­сую до редакції, ділюся чимсь радісним і пов­сякденним…

Наука і техніка йде вперед, у всіх сферах життя впровад­жуються ноу-хау, які кардинально змінюють наше життя. Проте не знаю чи на краще. От хоч би взяти зміни у поштовому зв’язку.

З січня цього року Укрпошта змінила фор­мат роботи в сільській місцевості та запустила пересувні відділення. Спецавтомобіль з написом «Укрпошта на колесах» їздить у села у визначені дні, і надає послуги насе­ленню. Казали, що так буде краще для лю­дей. А хтось спитав таких пенсіонерів, як я, чи нам зручно? Колись листоноша прино­сила у домівку пенсію, періодику, квитанції на газ, світло, а при потребі можна було купити товари першої необхідності.

Тепер стареньким, які ледь пересу­ваються, треба йти декілька кілометрів аби отримати пенсію та заплатити за комунальні послуги. Добре, коли пощастить, і тобі не треба буде чекати декілька годин на машину, яка стоїть у центрі села. Нині ніхто не хоче передпла­чувати газети чи журнали, бо бо­яться, що їх не отримають. А колись виписували по декілька примірників періодики в одну хату.

На жаль, з появою Інтернету відходять у минуле й паперові листи… Я ж люблю їх писати. Пишу рідним, знайо­мим. У них ділюся своїм болем, радістю, розчаруван­нями, надіями та мріями або спогадами.

Перечитуючи їх знову і знову, наче вкотре переживаю своє минуле, не відчуваю самот­ності та проблем зі здоров’ям. Пожовклі від часу конвертики бережуть мою пам’ять. У них живуть мої спогади, у яких все моє життя…

З повагою, Євгенія СОХАНЬ, жителька села Перв’ятичі.