Пожовклі від часу конверти та листи… Саме вони стали моєю відрадою у довгі осінньо-зимові вечори, коли нічні сутінки опускаються на землю… Люди старшого покоління добре пам’ятають, як було раніше «модно» пересилати своїм друзям та рідним вітальні листівки та писати листи. Витягую з шухляди серванта декілька пачок, обмотаних синьо-жовтою стрічкою. Рука мимоволі витягує одного… «Добрий день, дорога мамусю! Солдатський тобі привіт від сина Віталія. У мене все добре…» Від цих ніжних слів, набігають сльози на очі. І мене огортає хмара спогадів. Це один з перших листів Віталія з армії. Згадую, як декілька днів чекала вісточки від нього, переживала як йому там. Він служив у 1987-1989 роках на Уралі, і я хвилювалась за нього, чи подружиться з іншими солдатами, чи не буде мерзнути, бо там значно суворіший клімат… Пам’ятаю, як раділа кожному листу, пригортала до себе і цілувала, бо до них торкалася рука близької серцю людини. Здавалось, що через лист син відчуває мій поцілунок.
Служив він сумлінно. Навіть отримував грамоти. Якось і мені командування надіслало подяку за гарно вихованого сина…
Серед листів знайшла і свої, які писала йому в армію. Тоді розповідала про городи, господарку та сільські новини… Задумалася, як це давно було. Згадались сусіди, знайомі, які вже відійшли у засвіти. Пригадуються знайомі обличчя, голоси, події…
У другій стопці листи від дочки з Італії, яка поїхала туди, аби заробити якусь копійку. І теж: «Дорога матусю! Привіт тобі із сонячної Італії». На той час в Україні підприємства та заводи закривали, колгоспи ліквідовували. Усіх лякало безробіття. Донька розповідала про родину в якій жила, їхні звичаї та побут, страви… Це мені було цікаво… Вона в листах ніколи не жалілася на своє життя, проте я розуміла, що їй там нелегко, бо в чужій країні ти не маєш жодного права. Ми для них лише прислуга…
А цей десяток листів від онука Андрія, який служив у Дніпропетровській області. І в пам’яті виникли епізоди, як ми його відправляли в армію… У листах він розповідав про службу, солдатський побут, відпочинок. Кожен з них для мене був святом, який скрашував самотні вечори.
Відтоді минуло тридцять років, діти мають свої родини, внуки виросли. Зі мною залишилися ці пожовклі листи, які стали частиною мене. Від часу уже вицвіло чорнило на деяких аркушах, та я пам’ятаю їх уже на пам’ять… За ними стільки теплих спогадів мого життя. У клопотах про дітей, онуків, хату, господарку та село промайнуло моє життя. Утім аніскільки не шкодую, що саме так склалася доля. Живу в селі, яке люблю. Працювати було цікаво. Спершу у колгоспі, а потім на пошті. Односельчани вірили і довіряли мені, я ж старалася виправдати їхню довіру.
Колись люди писали листи, це було престижно і говорило про вихованість. Писали листи рідні, друзі й знайомі…
Багато років працювала листоношею, то пам’ятаю як «гори» листів та газет привозили у сільське відділення пошти. Люди біля хвіртки вичікували, і перепиняли мене, бо хотіли отримати звістку від сина чи дочки. А як раділи, коли отримували довгоочікуваний конвертик, що ладні були танцювати… У ті часи телефони були лише у сільській раді та в приймальні голови колгоспу. Згодом їх мережа збільшувалася. Коли до когось прийшов від родичів лист з Америки чи Канади, знало все село. Увечері сусіди і знайомі приходили до них на «посиденьки» аби дізнатись як живеться українцям по ту сторону океану…
Розповідаєш про це нині школярам, вони це сприймають як казку.
Життя йде своїм плином. У минулому залишились колгоспи, Укртелеком, багато сільських поштових відділень і т. д.
Люди користуються мобільним зв’язком, стали переписуватися у соціальних мережах… Новини дізнаються звідти, тож мало хто передплачує газети. Ще двадцять років тому хтось би розповів про таке – засміяли б… Але я завжди любила і люблю читати нашу «районку». Бо звідки ж почерпнеш новини рідної Сокальщини? Газета «Голос з-над Бугу» стала мені рідною, тому й часто дописую до редакції, ділюся чимсь радісним і повсякденним…
Наука і техніка йде вперед, у всіх сферах життя впроваджуються ноу-хау, які кардинально змінюють наше життя. Проте не знаю чи на краще. От хоч би взяти зміни у поштовому зв’язку.
З січня цього року Укрпошта змінила формат роботи в сільській місцевості та запустила пересувні відділення. Спецавтомобіль з написом «Укрпошта на колесах» їздить у села у визначені дні, і надає послуги населенню. Казали, що так буде краще для людей. А хтось спитав таких пенсіонерів, як я, чи нам зручно? Колись листоноша приносила у домівку пенсію, періодику, квитанції на газ, світло, а при потребі можна було купити товари першої необхідності.
Тепер стареньким, які ледь пересуваються, треба йти декілька кілометрів аби отримати пенсію та заплатити за комунальні послуги. Добре, коли пощастить, і тобі не треба буде чекати декілька годин на машину, яка стоїть у центрі села. Нині ніхто не хоче передплачувати газети чи журнали, бо бояться, що їх не отримають. А колись виписували по декілька примірників періодики в одну хату.
На жаль, з появою Інтернету відходять у минуле й паперові листи… Я ж люблю їх писати. Пишу рідним, знайомим. У них ділюся своїм болем, радістю, розчаруваннями, надіями та мріями або спогадами.
Перечитуючи їх знову і знову, наче вкотре переживаю своє минуле, не відчуваю самотності та проблем зі здоров’ям. Пожовклі від часу конвертики бережуть мою пам’ять. У них живуть мої спогади, у яких все моє життя…
З повагою, Євгенія СОХАНЬ, жителька села Перв’ятичі.
