Головна Листи Не хотілося вірити, аж поки не побачила танки та рашистську колону

Не хотілося вірити, аж поки не побачила танки та рашистську колону

24 лютого Таїсія Пасько з новин дізналась про початок повномасштабної війни, а вже наступ­ного дня побачила ворога на блокпості біля свого рідного міста Дніпрорудне Василівського району Запорізької області. Туди війна прийшла мало не з перших днів… Жінці довелося за­лишити рідний дім, щоб врятувати життя собі та рідним. Нині вона проживає в Сокалі.

 

Ось про що вона розповіла:

«…Я з діда-прадіда – українка, народилася в селі Балки Василів­ського району, яке за три кілометри від м. Дніпрорудне. Дідусь по мамі на прізвище Голобородько, а по татові – Сиротюк. Усі були хліборо­бами. Один дідусь мав 9 дітей, був розкуркулений і висланий до Сибі­ру, де й загинув. Другий будував Дніпрогес, воював на фронтах Дру­гої світової війни… У дитинстві він часто розповідав мені як важко, практично на кістках українців, був побудований Дніпрогес. Голодні, роздягнуті, босі, в обмотках з тка­нини на ногах, вони часто хворіли, обезсилені падали в бетон, який скидали їм згори… А скільки укра­їнських сіл зруйнували, скільки людських доль перекреслили аби звести цю будову?!…

Якось у школі мені дали книжку Л. Брежнєва «Відродження», в якій описували як героїчно будували ГЕС на Дніпрі. Дідусь побачив її, сказав викинь, бо там все не­правда…

І досі із щемом у серці перегля­даю старі фотографії, де я з бать­ками біля стадіону в селі. У нашій родині дотримувалися українських традицій та відзначали свята, на які одягала вишиванку, яку вишила мама.

Після закінчення Харківського вишу мене в 1982 році скерували на роботу в м. Дніпрорудне, де від­працювала понад 30 років в Будин­ку культури. Разом з чоловіком, який був редактором місцевої газе­ти і викладав у гірничому технікумі, відродили хор та вокальний ан­самбль «Калина». Колективи носи­ли звання народних та мали укра­їнський репертуар. Спільно з однодумцями організовували патріотич­ні заходи, допомагали нашій 55 бригаді в АТО, сім’ям загиблих україн­ських воїнів, вша­новували їх пам’ять.

Для галичан це є звичайна спра­ва, а для населених пунктів Запо­ріжчини – наче виклик і не бажання приймати позицію «рускоязичного населения». У Дніпрорудному про­живало 80 відсотків російськомов­ного населення, які жили за прин­ципом «какая разница». У місті принижували українців, а після По­маранчевої революції, активістів, які брали у ній участь або ж просто були членами комісії під час вибо­рів президента, просто цькували. Лише в останні роки, коли запра­цював безвіз, молодь стала виїж­джати за кордон, побачила як живуть там люди, у місті відновили фасади закладів соціальної сфери, заасфальтували вулиці, зробили благоустрій. Ніхто й не міг подума­ти, що по наших красивих вуличках невдовзі ходитимуть окупанти…

 

24 ЛЮТОГО…

 

Коли по телебаченні уже застері­гали, що росія готує повномас­штабне вторгнення, більшість дніп­рорудців не вірили, що таке може статись і говорили: «Не может ето­го бить». «Ми – один народ». Були і такі, які відкрито тішилися, мовляв два-три дні мине і все вляжеться і «заживем, как раньше». Коли ж це сталося, хтось відкрито тішився, хтось збирав речі і поспіхом зали­шав місто. Виїжджали хто куди. Бу­ли й такі, що їхали у росію, казали краще там пересидіти. Я ж з ро­диною вирішила залишитися. Мені зателефонувала подруга Ірина, повідомила, що треба організувати людей, щоб поставити блокпост при в’їзді в місто, бо біля Мелітопо­ля уже бачили російські танки. Ми обдзвонили наших активістів і за годину, допомагаючи один одному, зводили блокпост, хтось робив «коктейлі молотова»… Під вечір побачила колону з БТР та танків рашистів, яка рухалася до нашого міста. Мене огорнув страх. Здало­ся, що життя закінчилося… На тан­ках сиділи рашисти з автоматами, раділи, наче вони приїхали на свя­то. Міський голова Євгеній Матвєєв вийшов їм на зустріч, просив, щоб не заходили у місто і не чіпали лю­дей… Йому відповіли: дають 10 хвилин, щоб ми розійшлися, бо колона перестріляє усіх і всеодно зайде в місто. Чинити спротив мос­ковитам було безглуздо, бо ми не мали зброї. Рашисти поселились на копальні залізних руд. Люди були у розгубленості, не знали що робити. Окупанти одразу вивезли 54 вагони залізної руди. Згодом за­хопили міську раду і заарешту­вали мера. І досі ніхто не знає його до­лю. Закрили початкову і три загаль­ноосвітніх школи, в кожній з яких навчалося понад тисячу учнів. На базі однієї відкрили російську. Багато вчителів перей­шло туди працювати. У школі пе­ред уроками співають гімн рф.

Дітей виховують у дусі «ми єди­ний народ» і нена­висті до банде­рівців-фашистів. Втлумачують їм у мізки, що Україна – це окраїна росії. У бібліотеку привезли свої книж­ки, українські вивезли і спа­лили. Прий­няли на роботу своїх бібліотекарів. Пошта та банки не працювали, працівники торгівлі тішилися при­буткам.

Міським головою став колабо­рант – колишній комуніст Михайло Пастушенко, який почав впровад­жувати свої порядки. Набрав на ро­боту таких же як він сам.

На день росії на центральній площі почепили російські прапори. А мені згадалося, як ми з Іриною купили 23 українські стяги. У пе­реддень Дня прапора принесли голові Матвєєву і поклали на стіл, щоб їх повісили на центральній вулиці міста. Це вдалося зробити лише з боєм, бо проросійські де­путати чинили цьому спротив. Але пригрозивши, що це стане відомо на всю Україні, вони відступили. Я, як побачила ворожі прапори на вулиці, наче мене хто окропом облив. Здавалося, що це сон… На жаль, це була сумна реальність.

 

В РУКАХ «ОСВОБОДИТЕЛЕЙ»

 

У перші дні окупації в місті відім­кнули зв’язок, інтернет, вимкнули радіо, закрили пошту. Перший тиж­день-два освободителі вели себе виважено, на вулиці до всіх горо­дян віталися «здрасте». Серед них були чеченці, росіяни, буряти… Зго­дом почали арештовувати громад­ських активістів, проукраїн­ських громадян, чоловіків, дружин і дітей атошників та українських воїнів. Їх закривали у підвалах, били, зну­щалися, роз­стрі­лювали… Дітей, кажуть, відправляли до росії.

Вихід у місто, в крам­ницю чи у справах став рулеткою. Могли пере­стріти і схо­пи­ти будь-кого. На блок­постах всіх чоловіків, чи то на ав­тівках чи у маршрутках, роздяга­ли і дивилися, чи немає на них пат­ріотичних татую­вань. У всіх пере­віряли теле­фони, фотографії, читали повідомлення у ме­сенджері. У декого до­кументи звіряли з яки­­­­­­мись списками. Як­що нічого не зна­ходили, відпускали.

Ми з дочкою виріши­ли вдома пекти хліб аби не наражатися на не­без­пеку. У сусідки заб­ра­ли сина, якого «допи­тували», а потім вики­нули тіло на вулицю. У нього були прострілені ноги, плечі й голова.

Якось на базарі, по­ба­чила зна­йомого під­при­ємця, який входив до групи активістів пар­тії «Євро­пейська солідарність». Впізнала його лише по обличчі, він осунувся і дуже схуд. Сказав, що їх не году­вали і не давали пити. В од­но­го літнього чоловіка знайшли синьо-жовтий прапор, одразу за­арешту­вали. Його сильно били, але через тиждень відпустили. Не шкодували і своїх росіян, які тут живуть понад сорок років. Один з них пішов у міську раду вимагати, щоб відкри­ли шахту, бо не має роботи. Його туди не впускали, він якось про­рвався через озброєних конвоїрів. Після розмови з комен­дантом, його забрали у підвал і сильно побили.

Невдовзі місцевих жителів зби­рали, щоб вони рили окопи під міс­том. Навколо все знищено та зруйновано… Боляче дивитися на рід­не місто…

 

ЦЕ СВОЇ, РІДНІ, УКРАЇНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ

 

Розуміла, що більше залишатися у місті не можна. Завтра можуть прийти за мною. Ще й на базарі знайомий шепнув, щоб виїжджала сьогодні… Сказати легко, а зроби­ти зовсім непросто… Побігла до перевізників. Сказали, що за 20 хвилин відправляється маршрутка, і є три вільних місця. Забігла до хати, що встигла вкинула у сумку, ключі віддала сусідці. І ми з донь­кою і внуком побігли на маршрутку. Дві доби простояли на блокпості, бо черга була 800 машин і авто­бусів. Ми їхали через міста і села, де вже пройшли бойові дії. Навко­ло вирви від снарядів, розбита тех­ніка… Від міста Кам’янське практично нічого не залишилося. Кру­гом лежали розстріляні собаки і корови, замість будинків – руїни та згарища. Лише школа вціліла. Та й там розбиті вікна та обстріляний дах. Картина гнітюча. Видовище страшне, ніби з фільму жахів. Від­чували себе загубленими у просто­рі. Ніколи не могла подумати, що людину можуть накривати такі емо­ції. Десь о 23:00 годині ми дістали­ся до Запоріжжя. У салон марш­рутки на блокпості зайшов український військовий. Люди плакали. Він сказав, щоб виходили, а ніхто з пасажирів не міг піднятись з міс­ця. Хтось радісно вигукнув: «укра­їнський». Тоді до останньої клітини відчула, що таке рідна земля, в повній мірі дійшло, що ти на своїй землі. Хто не пережив це, мабуть, не зрозуміє. Ми були щасливі, обійняли військових, дякували, що вони є.

У Запоріжжі переночували у ди­тячому садку, а за декілька днів поїхали до Львова, де нас зустріли, відвезли у гуртожиток військових. Там прожили тиждень, поки нам виготовили закордонні паспорти. Невдовзі запропонували їхати в Литву, або залишитись у Львівській області. Ми з донькою вирішили залишитись в Україні. Так доля привела мене в Сокаль, познайо­мила із волонтерами БФ «Карітас». Це добрі, чуйні люди, які доброзич­ливо ставляться до ВПО і постійно надають нам гуманітарну допомо­гу… Дякуємо їм, адже у тяжкі мо­менти життя головне – відчувати себе частиною однієї великої роди­ни, ім’я якої Україна.

Цікаво мені було познайомитися з містом Сокаль, яке багате на визначні місця та пам’ятки. Добре, що ці будівлі збереглися і до на­шого часу.

Адаптуватися на новому місці допоміг й колектив народного хору «Надбужжя», в якому мені запро­понували співати. У Сокальській ЗСШ №4 волонтери та небайдужі мешканці громади плетуть маску­вальні сітки, які допомагають на­шим воїнам захиститися від во­рога. Ми з донькою долучаємося до цієї роботи. Радіємо, що може­мо допомогти ЗСУ, адже завдяки маскуванню вони зберігають свої життя і приховують від ворога те, що він не повинен побачити. Вірю, що Україна буде і ми повернемося у рідне місто Дніпрорудне, яке бу­ло, є і буде українським. Слава нашим українським захисникам, які щодень виборюють незалеж­ність України у жорстокій боротьбі з рашистами!».

Таїсія ПАСЬКО,
жителька м. Дніпрорудне.