Зустрів. Краще б не зустрічав! «Та як можна», -замахає руками обиватель. «То ж рідна кров, своє.» Погоджуюсь. Але й мене послухайте. Брат двоюрідний, за «сумісництвом» ще й кум, на два роки молодший, росли разом, пізнавали світ і багато чого іншого. Він у селі, я у місті. Яка то тепер різниця, коли діти виросли і внуки за штани шарпають.
Тепер про зустріч. Випадкову, непередбачувану, кількасекундну. Стою, не один, а з колегою по роботі, очікуємо транспорт, аби наряд виконати. Нервуємося, на годинник поглядаємо. То життя таке щоденне. А тут братик біжить або швидко йде – як кому подобається. Він у сусідньому будинку мешкає. Тож нічого дивного, що я його зустрів. Але могло бути навпаки, хіба не так? Побачив, зрадів – аякже! – крикнув: «Здоров, кумцю!» Знітився братик і засумнівався, стояти чи бігти далі, а коли я дорікнув – чого не підійде, не привітається – випалив, що квапиться дуже… Ну і що? Дві секунди діалогу вмістили силу-силенну емоцій. Підійти ж бо – три кроки ступити, навіть, якщо б дуже-дуже-дуже спішив, вочевидь і напевно мав би підійти і поручкатися та по плечу поплескати ще чергову фразу якусь вимовити на кшталт: «Радий бачити, але біжу, вибачай».
Тепер порахуйте скільки треба було, аби виконати звичну процедуру вітання. Отож і я про це. Той час з легкістю братик компенсував би у дорозі. Просто пришвидшив би і так швидкий крок. Не захотів. Вибрав легший варіант. Але я запам’ятав тих дві секунди братикового сум’яття. То так гарно видно збоку. Рахуйте – р-р-аз, дв-а-а-а. І все. Просто я збив родича з певної програми, і він зціпенівши і шарпнувшись у мою сторону ляпнув щось, аби ляпнути. І забув через десять кроків, що я його зустрів. Напевно забув, адже біг по роботі.
А у мене залишилась ця зустріч гірким осадом. Без злості, без докору, без нічого. Просто чому так має бути? Відповіді нема. Вона криється в кожного з нас. Німа і безсловесна.
Так сталося, що буквально за кілька днів наша зустріч з братиком повторилася. Ясна річ, за інших обставин, може й не зустріч зовсім. Я на велосипеді мирно й не кваплячись долаю дистанцію. А тут ПАЗ-ик минає й сигнал подає. Знову дві ємкі секунди. Встиг повернути голову і побачити кума-брата, що махнув рукою, вітаючись. Помахав у відповідь. Закарбувалась однак малесенька деталь, «намальована» на його обличчі – дивись, мовляв, я за кермом, а ти педалі крутиш.
Олег ЛЕСЬКІВ.
