Битва на горі Маківці в 1915 році – це дуже важлива і дуже цікава сторінка української історії. Вона тривала з 28 квітня до 2 травня.
Військові спеціалісти були здивовані, чому російське командування кинуло так багато військ на Галичину, коли почалася Перша світова війна, адже були набагато стратегічно важливіші території.
Але тут секрет полягав у тому, як зазначає історик Володимир Мороз, що Москва хотіла знищити мазепинство, що означало український патріотизм. Як тільки почалася війна, кинули великі маси російських військ, щоб захопити Галичину, Буковину і Закарпаття – те гніздо, де могло вільніше розвиватися в австрійській імперії українство, ніж в російській. У російських офіцерів у кишені навіть був такий довідник, як розпізнавати мазепинців, як розпізнавати українських патріотів.
Нас совдепівські підручники вчили, що причиною війни була якась там боротьба за нафту, за якусь Ельзас-Лотарінгію, але насправді причиною війни була українська ідея, тобто бажання Росії знищити українську ідею. А для того треба було напасти на Австрію. І так почалася Перша світова війна. От таку наша українська справа і наша українська ідея відігравала роль у світових історичних подіях.
Маківка стала символом української зброї. Після багатолітньої перерви легіон Українських Січових стрільців став першою військовою формацією українців у XX столітті. Невеликий кількісно, але сильний своїм бойовим духом, ідеалами та готовністю до самопожертви в ім’я здобуття Україною своєї державності. Його діяльність була найкращою пропагандою ідей збройної боротьби за Українську державу, спираючись на власні сили.
Своєю жертовністю Січові стрільці засвідчили, що український народ не зрікся своїх прав до самостійного життя та має волю і силу вибороти, собі його кров’ю й залізом. Вони доказали, що столітня неволя не перемінила українського народу в покірного раба. Своїми кривавими слідами, світлими перемогами й безцінною саможертвою вони накреслили українському народові шлях у майбутнє.
В історії Українського Січового стрілецтва Маківка стала символом та завершенням усіх його дотеперішніх духових і фізичних зусиль, трудів і змагань на шляху до наміченої мети – самостійної України. Серед загального упадку духа і зневіри, стрілецький чин на Маківці якимсь могутнім ударом струснув і оживив несподівано українську суспільність. Випрямились похилені голови, почувши про українську славу, ожили приспані надії. Дух гордости заступив покору і страх. Відомості про Маківку кріпили почуття національної гідности. Новий дух вселився в українські серця. Дух віри і перемоги.
Історичні звершення, які творили Січові стрільці – це події, яким судилося стати знаковими в історії боротьби України за свободу і соборність. Значущість цього явища справді важко переоцінити: як без визвольних змагань Хмельницького не було б Мазепи, так і без Українських січових стрільців не було б Листопадового зриву 1918 р., не було б Акту злуки 21 січня 1919 р. УНР та ЗУНР, не було б визвольних змагань 19181920 рр. Культ Січового стрілецтва наснажував вояків УПА.
Саме покоління Українських січових стрільців відновило тяглість національних військових традицій, і це покоління було виховане на Франковому імперативі: «Нині вчися побіждати – завтра певно побідиш!». І воно вчилося: багато – у розгалуженій мережі напіввійськових товариств «Січ», «Сокіл», «Пласт», значно менше у гімназіях, Львівському та інших університетах. Варто підкреслити, що із цієї генерації українських лицарів духу і чину народилося покоління, яке спромоглося організувати невдовзі і Українську Галицьку армію, і УВО та ОУН, і УПА. Зайве казати, якими геніальними особистостями були і провідники: Євген Коновалець, Степан Бандера, Роман Шухевич…
Саме це бойове покоління Українських січових стрільців, яке світоглядно було виплекано передусім Іваном Франком, поклало край таким психоментальним комплексам, як пораженство, провінційність, малоросійство, якими було вражене українське суспільство, і в першу чергу інтелігенція, і яке Дмитро Донцов називав «провансальством». І. Франко по праву став духовним батьком цього покоління. Крім духовної спорідненості І. Франка та Січових стрільців є щось більше, тому що останні місяці свого життя Франко провів серед УСС, у рядах УСС воював син поета Петро. Саме Січові стрільці несли домовину свого духовного провідника в його останню дорогу. Вони давали звіт перед титанічною постатю Каменяра написом на вінку: «Ми прорубали сю скалу». У некролозі Січові стрільці чітко окреслили місце і значення І. Франка у визвольних змаганнях: «На бойовому шляху України впав перший жовнір першого ряду першої чети каменярської сотні…»
Кожне покоління пише свою історію змагань. Січове стрілецтво зробило єдино правильний вибір – шлях визвольних змагань за власну державність. Вони заклали фундамент для будівництва національного війська, яке продовжує формуватися і кріпнути у теперішній московськоукраїнській війні.
І хоч 4 роки боротьби не принесли перемоги, ця славна сторінка української історії наблизила нашу незалежність. Варто пам’ятати, що є невдачі, у яких закладені майбутні перемоги. Цього був свідомий Д. Вітовський, коли казав: «Ми мусимо поборювати всі перешкоди на нашому шляху, що нас ждуть у майбутньому. Хоч би з нас мала вернутись тільки сотка додому, то ми не сміємо зневірюватись, а мусимо виконати свій національний обов’язок у цій війні, який нам доручив наш народ…» Отож, незважаючи на гіркоту втрат і розчарувань, УСС сіяли, як і їх Учитель Іван Франко, ті зерна волелюбності, на яких сьогодні проростає та міцніє, у воєнних випробування, як і у ті буремні часи, у війні з московитами, сучасна українська нація.
Варто наголосити, що саме у горнилі боротьби та звитяг Січового стрілецтва перетопився на сталь та залізо для української нації Євген Коновалець, який знав, що в боротьбі за державну самостійність і за укріплення держави найголовнішою й фізичною силою є добре зорганізована, глибоко патріотична й добре вишколена армія. 27літній офіцер став найвидатнішим командиром тодішніх збройних сил в Українській Державі. Після поразки Визвольних Змагань, у той час, коли багатьох українців охоплювали відчай і апатія, Є. Коновалець зі своїми бойовими друзями повною мірою усвідомлював, що боротьба не закінчилася, оскільки живою залишилась у серцях патріотів Національна Ідея. Постала необхідність творення організованої сили, оскільки, як зазначав сам Коновалець, «Як не буде в нас сили, не осягнемо нічого, хоч би все найкраще для нас складалося. Як же ж будемо мати силу, тоді вийдемо побідно з найгіршого лихоліття і здобудемо все, що нам треба». Так зароджується спочатку УВО, а потім ОУН та УПА.
Воістину правдиво звучать слова натхненника та головного ідеолога українського наступального націоналізму Д. Донцова, які так личать поколінню Січових стрільців, що: «Ті, які свято переконані, що несуть на Україну нашу велику правду, люди віри і чину, люди характеру і відваги, люди непремиренності до ворога і до погані у власних рядах… – вони лише стануть ідейним і організаційним осередком, який згодом потягне за собою нарід, об’єднаний навколо нашої національної правди».
Січові стрільці, як і вояки УПА, прекрасно розуміли, що Нація не виживе, якщо не зуміє виховати людей, готових умерти за неї. Бо одного життя замало, щоб дожити до свободи, її здобувають, міняючись, цілі покоління, але те, яке пройде колись готовим мостом, можливо, й уваги не зверне, що міст стоїть на опорах, споруджених попередниками. Вони ж ті опори заклали, і їхня робота найважча.
Сьогодні ми стоїмо на опорах, закладених ними у ХХ ст., і наше завдання не тільки втримати їх цілими у протистоянні з московськими пройдисвітами та доморощеними хапугами і малоросами, але і продовжити будівництво, в ім’я майбутніх поколінь української нації. Тому особливо добре пам’ятаймо слова Д. Донцова: «Коли нація хоче стати як сталь, напоїти себе «сталою» магнетичною енергією, – мусить черпати її у власній ідеї», і водночас додає, що «кожна нація має свій власний закон, свою власну правду і повинна лише їм коритися».
Пам’ятаймо та цінуймо великий подвиг Січових стрільців у побудові нашої держави. Черпаймо силу, як духовну, так і мілітарну з їхньої постави, вишколу та мужності. Особливо в час важких військових випробувань у черговій московськоукраїнській війні зовні і у боротьбі із продажними малоросами та корисливими пристосуванцями-хрунями, які готові за шмат гнилої ковбаси продати національну ідею, міцно всівшись при керівних посадах в середині країни.
Бо без сили, як казав М. Міхновський, нема права, а щоб здобути право, треба мати силу!
Слава Нації! Смерть ворогам!
Тарас СТАРОДУБ.
