ПЕРЕСЕЛЕНКА-МЕДИК – ВОЛОНТЕР
Події останніх місяців згуртували українців як ніколи. Кожен боронить свій фронт – бійці, медики, волонтери, бізнесмени та звичайні українці. Повномасшабне вторгнення росії в Україну зруйнувало життя мільйонів українців, як і родини Скрипник з Києва.
24 лютого Ірина прокинулася від звуку обстрілів. Чоловік, а він колишній воєнний, швидко наказав спускатися в підвал. По сходах уже йшли сусіди. Перші дні вони просиділи в укритті. Повітряні тривоги почастішали, було чути бомбардування, здалеку виднілись клуби диму… Зателефонувала її колега по роботі, яка жила 40 км від Києва у Василькові, й запросила до себе, мовляв у них є підвал, де можна пересидіти, щоб не бігати щоразу вверх-вниз по сходах в укриття. Чоловік вирішив її відвезти у Васильків. Тоді вони не могли подумати, що їдуть в епіцентр подій.
– У Васильків ми добиралися замість звичних 40 хвилин 2,5 години. По дорозі вирішили купити продукти, однак у крамницях нічого уже не застали. Добре, що вдалося заправити автомобіль. Приїхали, нас гостинно прийняла родина моєї співробітниці. Ми думали, що в безпеці, але не так сталося, як гадалося. Вранці я вийшла на вулицю і побачила бомбардувальники, які низько летіли над будинком. За трохи почула вибухи. Це ракета влучила в нафтобазу. Навколо все горіло… Наступного дня снаряд «прилетів» у багатоповерховий будинок, а ще згодом в училище… Навколо все було зруйноване, – розповіла п. Ірина.
Чоловіки спускатись у підвал не захотіли, жінки ж сиділи там, лише Ірина піднімалась на гору, щоб подихати повітрям та взяти себе в руки. Від нервового перенапруження у декого з жінок почався нервовий зрив. Вони плакали та панікували. Ірина більше не могла там перебувати. Вирішила, що якщо має загинути, то загине, і підвал не врятує.
Для Ірини це були дуже важкі дні. Їй, росіянці по національності, було нелегко зрозуміти, що росія розпочала загарбницьку війну проти України. Її мама, брат та вся родина мешкають в росії. Коли зателефонувала до них, щоб розповісти, що сталося, брат, обірвав її на півслові і сказав: «Єто націоналісти по вас стреляют…». І як вона не намагалася їх переконати, вони наче зазомбовані, говорили, що це українці нищать російськомовне населення, вони ж їх «освобождают». Зрештою на що вона могла сподіватися: у 2014 році Ірина з чоловіком була на Майдані Гідності, коли про це дізнались родичі, довго з нею не спілкувалися.
– Коли українські військові відбили окупантів, місцеві жителі почали евакуйовуватися з міста, – ділиться спогадами п. Ірина. – Власники будинку поїхали на Закарпаття у Берегове, а ми невдовзі повернулися в Київ. Побачене дорогою нас шокувало: зруйновані будинки, пусті вулиці… Чоловік вирішив аби я була у безпеці, відвезти мене до своїх родичів на Львівщину. Їхали через Фастів, Коростишів, Житомир… Те, що бачили, краяло серце: у будинках повибивані вікна, окремі багатоповерхівки зруйновані, купи спаленої техніки…
Приїхали до родичів у Жвирку, де зустрілися з сином, який приїхав заздалегідь з Житомира. Вранці всі троє пішли у місцевий військкомат. Довелось сидіти сім годин, поки їх прийняли. Чоловіка та сина взяли добровольцями. А їй знову, як і у 2014 р., сказали, що поки що немає потреби в медичних працівниках. Ірина не знаходила собі місця, хотіла працювати деінде. «Не могла просто так сидіти вдома, хотіла чимось бути корисною людям та державі. Я ж медсестра-реабілітолог. Пішла в Сокальську районну лікарню, шукати роботи за спеціальністю. Там сказали, що нема місць. Потім подзвонили і попросили допомогти сортувати медикаменти в БФ «Карітас». Рада, що щось роблю. Спершу разом з Мар’яною Цьох, Наталією Виглінською сортували й складали медикаменти, які отримував Благодійний фонд як гуманітарну допомогу та просто приносили люди доброї волі. Тепер формуємо аптечки для військових, проводимо навчання домедичної допомоги для пластунів та всіх бажаючих, – продовжила розмову волонтерка.
Нині у військових на передовій все ще є потреба у протизапальних і знеболюючих (ібупрофен, кетанов, диклофенак), антибактеріальних (аугментин, стрептоцид, цефтріаксон) та заспокійливих (валідол, корвалмент) ліках. Потрібні також засоби від педикульозу, комарів, кліщів. Приємно пані Ірині, що її підтримують однокласниці, які нині проживають у Києві. Вони висилають медикаменти, яких у Сокалі не можна купити. Це знеболюючі, протизапальні, кровоспинні. Адже ці медикаменти можуть врятувати комусь життя. За час своєї роботи Ірина разом з колегами-волонтерами розсортували кілька тонн гуманітарної допомоги медпризначення. І раді, що в такий спосіб вносять свій вклад у перемогу.
Пані Ірина наголосила, що менеджер БФ «Карітас»-Сокаль Мар’яна Яремчук підтримує її та допомагає, як і усім тимчасово переміщеним особам, які переступають поріг цього закладу. Вона вважає, що волонтери БФ «Карітас»-Сокаль роблять неоціненну справу: збирають медикаменти, амуніцію, продукти, речі першої необхідності, які відправляють військовим на Схід України чи у лікарні, допомагають тимчасово переміщеним особам адаптуватися у критичній життєвій ситуації, а їм потрібні одяг, продукти, дитяче харчування, ліки, а часом і психологічна підтримка.
Ірина Скрипник вдячна долі, що звела її з Мар’яною Яремчук та її командою, які наче «ангели» допомагають їй та іншим долати усі життєві проблеми та дарують віру та надію в майбутнє, переконують, що світ не без добрих людей.
Любов ПУЗИЧ.
На знімку: Ірина Скрипник у третьому ряді зліва разом з волонтерами, директором БФ «Карітас»-Сокаль о. Ярославом Кащуком та менеджером БФ Мар’яною Яремчук.
