6 років тому розпочалась Революція Гідності. Щоправда, тоді – в 2013 році, про початок такого громадського здвигу ніхто і не думав. Ніхто і передбачити не міг, що українська Незалежність буде окроплена кров’ю нових Героїв – Героїв Небесної Сотні, Героїв війни на Сході, Героїв, яких північний сусід замордував, будуючи «рускій мір» в Криму та на Донбасі.
21 листопада 2013 року Кабінет міністрів на чолі із прем’єр-міністром Миколою Азаровим прийняв рішення про призупинення євроінтеграційних процесів в Україні. Мова йшла про відмову підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Вже наступного дня ініціативна група в Сокальській районній раді, до якої входив і я, прийняла рішення про скликання віче у центрі Сокаля – біля пам’ятника Т.Шевченку. 22 листопада відбулась позачергова сесія райради, на якій депутати одноголосно прийняли рішення щодо неприпустимості відмови від євроінтеграції України. Вже тоді в Києві на Євромайдан вийшли громадські активісти, студенти, журналісти та люди, яким була небайдужа доля України. Того ж дня відбулось перше віче у Сокалі, на якому була виголошена позиція районної ради, представники громади висловились про дії влади. Від того часу, практично усі віча вів я, за виключенням часу, коли я їздив до Києва.
За тиждень стався розгін учасників Євромайдану в Києві. Вночі з 30 листопада на 1 грудня спецпризначенці з «Беркуту» застосували силу проти людей, які залишились на ніч під стелою Незалежності, в більшості своїй – студентів. Били кийками і ногами, відтіснивши їх з майдану. Майже сотні постраждалих, частина протестувальників сховалась в Михайлівському золотоверхому монастирі. Постраждали тоді журналісти, прості громадяни, іноземці, які потрапили в поле зору озвірілих правоохоронців.
Сокаль, як і більшість міст України, повстав проти свавілля силовиків, а разом із тим – проти дій влади в напрямку припинення євроінтеграційних потуг, розвернення вектору зовнішньої політики країни в напрямку Росії, бездіяльності щодо протидії корупції, проти тотального збагачення президента Януковича та його оточення…
Великий Майдан в Києві, який відбувся 1 грудня зібрав більш як півмільйона людей. 2 грудня 2013 року в Сокалі велелюдне віче, на яке прийшло багато молоді – учні ліцею, старшокласники навчальних закладів міста. Того дня відбулась ще одна позачергова сесія, підсумком якої було рішення, яким депутати засудили силовий розгін учасників Євромайдану. Пам’ятається, саме тоді заступники голови РДА написали заяви про складання повноважень, наче б то, на знак протесту дій силовиків у Києві. Ще згадую, що тоді не вибирав слова по відношенню до влади і правоохоронців. Вперше тоді назвав злочинцями Януковича, Азарова, Захарченка, фашистами – озвірілих «беркутівців»…
З початку грудня в районі діяв Штаб національного спротиву, який очолив голова Сокальської районної ради Ігор Дацюк. Розпочався збір коштів на відправку людей до Києва, їх забезпечення усім необхідним. В столиці були утворені сили самооборони Майдану. Сокальчани об’єднались в окремий підрозділ, який згодом отримав порядковий номер 10. Відтоді, 10 Сотня Самооборони Майдану постійно отримувала підтримку мешканців Сокальщини, Радехівщини, Червонограда – коштами, подуктами харчування, одягом… В певний час її очолювали львів’янин Назар, згодом сокальчани Володимир Гнідець, Андрій Бохняк, Вадим Кондратюк, відтак – сотником став Михайло Бондар, який очолює нашу сотню дотепер.
Пригадую поїздку до Києва на Марш мільйонів 8 грудня 2013 року. Це незабутнє враження від шаленої кількості людей, що приїхали до столиці з усієї України на мирну акцію протесту. Вже на той час були заблоковані або захоплені окремі приміщення. Штабом Революції став Будинок профспілок на Майдані Незалежності. Майдан розростався, на вільних майданчиках встановлювались намети, майданівці облаштовували побут. Заяви лідерів опозиції в штабі, денне Віче із їх виступами та промовами активістів, відомих і авторитетних людей. І численний збуджений Майдан, що разом співав Гімн України. І ще одна подія, що для мене, як і, мабуть, для багатьох стала знаковою – це повалення пам’ятника комуністичного ідола Леніна. Ми про це довідались, коли із сокальчанами грілись в приміщенні готелю Україна (це той, що вище Майдану Незалежності). Вже згодом, я, як журналіст, перебуваючи в Будинку профспілок, побачив певний страх через цю подію в очах Віталія Кличка, Олега Тягнибока та Арсенія Яценюка. Хоча поруч були й ті, хто голосно кепкував з того, що сталось, це – нардепи від ВО «Свобода». Вони, судячи з усього, добре знали і розуміли ситуацію.
За три дні відбувся штурм Євромайдану. Тоді режим Януковича намагався його ліквідувати шляхом нічного штурму, застосовуючи спецпідрозділ «Беркут» та солдат внутрішніх військ. Все розпочалось о 1 годині ночі. А вже до 5 ранку силовикам вдалося впритул підійти до Будинку профспілок, проте захисникам, в тому числі і 10 сотні Сокальській Самооборони Майдану вдається втримати наступ.
Тоді я теж не спав цілу ніч, хоч і перебував в Сокалі. Стріми з місця подій в Інтернеті, канали телебачення постійно транслювали все, що відбувається в Києві. Я намагався вночі не турбувати наших хлопців, натомість надрання до мене зателефонував Андрій Бабух і повідомив, що схоплений міліцією і його, разом із десятком хлопців кудись везуть. Тоді я подзвонив до нашого народного депутатамажоритарника Степана Курпіля, згодом до членів Штабу національного спротиву в нашому районі. Як з’ясувалось, частину затриманих майданівців, після надання пояснень в відділках міліції, відпустили. Разом із ними і нашого земляка.
Відтоді, Майдан зазнав серйозної перебудови і укріплення. Наша 10 Сотня була залучена до охорони Будинку профспілок – Штабу революції.
Ще одним переломним моментом в Євромайдані та Революції Гідності стала вулиця Грушевського в Києві. На неї я потрапив у перші хвилини протистоянь, коли після мітингу на Майдані Незалежності, колона Автомайдану вирушила з Хрещатика, через Європейську площу в бік Верховної ради. Тут нижче будівлі Кабінету міністрів, біля входу до стадіону «Динамо» імені В. Лобановського, розташувався укріплений вантажівками і автобусами спецпризначенців блокпост правоохоронців. За ним тисячі «беркутівців» і вояків внутрішніх військ. Причому молоді хлопці з ВВ були попереду, а бійці підрозділу спеціального призначення – позаду них. Усі в повному екіпіруванні – з щитами, кийками, в шоломах і бронежилетах. До вечора на підступах до блокпосту велась дискусія лідерів Автомайдану і керівництва силовиків про можливість проїзду колони автомобілів та прохід учасників Євромайдану до стін парламенту, де вони мали намір провести віче і висловити позиції щодо ситуації, вимоги до президента, Кабміну та депутатів. Нагадаю, це було 19 січня 2014 року. На той час вже були прийняті «диктаторські закони».
Десь близько 15 години група молодих людей з «Правого сектору», що був утворений з низки ниціоналістичних громадських воєнізованих організацій, спробували штурмувати блокпост. Вони кидались на щити «вевешників», побили «беркутівський» автобус, який чомусь опинився на стороні протестувальників. Тоді вгамовувати радикалів прибув Віталій Кличко, його обсипали порошком з вогнегасника, втихомирити «правосекторівців» не вдалось. Хоча тоді це виглядало, як провокація, більшість людей на Грушевського підтримувала такі дії. В бік протестувальників правоохоронці почали кидати спочатку шумові гранати, відтак і сльозогінні. Надвечір загорівся один автобус, другий, а вночі на блокпості згоріли усі автомобілі. Протестувальники кидали в силовиків каміння і бруківку. А коли ті почали застосовувати спецзасоби і водомети, в хід пішли «коктейлі Молотова». На противагу правоохоронцям, протестувальники звели барикаду з залишків автомобілів, мотлоху, каміння. Нижче були барикади з бруківки,
яку розбирали мітингувальники.
Саме тут – на Грушевського, коли за кілька днів протистояння «беркутівці» застрелили кількох майданівців, мабуть, і стався перелом в ході Євромайдану, що переріс в справжню Революцію, яку згодом назвали Революцією Гідності. Перші загиблі, котрі поклали своє життя на її вівтар, були не українцями. Сергій Нігоян – був вірменином, в Михайло Жизневський – білорусом. Згодом, отримали поранення і за тиждень померли в лікарні Роман Сеник та Олександр Бадера. В лісосмузі біля Києва знайшли мертвим Юрія Вербицького, якого викрали з лікарні і закатували…
Тоді вже стало зрозуміло – до минулого, більш того, до диктаторського режиму Україна не повернеться!
А потім, був лютий 2014, розстріли на Інститутській… Кров, сльози, вогонь і дим… Раптом одного дня все розвіялось, Янукович з посіпаками втік… А далі – важкі поховання Героїв Небесної Сотні… Потуги зупинити хаос, що утворився через падіння правоохоронної системи… Самооборона патрулює вулиці міст країни поряд із міліцією, що перейшла на бік народу. Політики заповнюють вакуум на найвищих щаблях влади… На щастя Сокальщина у ті буремні часи не зазнала втрат. Десятки наших охоронців Майдану, учасників протистоянь на Грушевського, Інститутській та інших вулицях урядового кварталу зазнали поранень. На щастя хлопці вилікувались і пройшли реабілітацію. Однак, відпочивати не довелось…
Адже згодом прийшла біда з півночі! Втрата Криму, початок російсько-української війни на Донбасі. Добровольчі батальйони, які з Майдану вирушили визволяти схід від «руского міра». Мобілізація, контрактна служба в лавах Збройних сил України, Нацгвардії… І – гіркота втрат наших земляків, щоденні повідомлення про загиблих на фронті… Проте, це вже інша історія, що потребує окремої розповіді…
Олександр НОВАЦЬКИЙ, учасник Революції Гідності.
