У 1965 році висвячено на єпископа Львівського єпархіального секретаря, настоятеля Преображенської церкви Львова прот. Євгена Юрика, у чернецтві – Миколай. Колишній в’язень сибірських таборів, єпископ, окрім духовної, мав і медичну освіту. У 1966-ому ієрарха возвели до сану архієпископа, а в 1971 р. архієрей був нагороджений саном митрополита. Владика користувався високим авторитетом серед священників і вірних, самовіддано працюючи на благо церкви.
У непрості радянські роки часто відвідував і добре знав усі парафії єпархії, забезпеченням її освіченим духовенством, слідкував за належним станом утримання храмів. За спогадами сучасників, владика завжди опікувався духовенством єпархії та їх родинами, наголошуючи своєму секретареві, що за “особовою справою” кожного священника стоїть жива людина. До 300-літнього ювілею перенесення чудотворної Теребовлянської ікони Божої Матері до Львова, зусиллями митрополита Миколая виготовлено для неї світлу позолочену ризу. Згодом, його наступник, митрополит Никодим, уклав “Акафіст Пресвятій Владичиці нашій Богородиці явленія ради чудотворния ікони Єя Теребовлянської”.
У серпні 1970 р. Львівську єпархію відвідала делегація священників Чехословацької православної церкви. 6 травня 1974-ого, у день престольного празника в соборі св. Юрія, з митрополитом Миколаєм служив Божественну літургію настоятель Подвір’я Московського патріархату в Токіо єпископ Можайський Николай (Саяма).
У червні 1975 р. до Львова прибув румунський патріарх Юстиніан, а у вересні – делегація Антіохійського патріархату.
8-10 вересня 1976 р. гостем єпархії був губернатор Афонської Гори доктор богослов’я, професор патрології Димитрій Тсаміс. 29 вересня – 1 жовтня цього ж року у Львові перебувала делегація Малабарської церкви з Індії, яку очолював Патріарх Католікос Мар Фома Матфей І.
В селі Волиця у 1778 році збудували дерев’яну Преображенську церкву, яка була духовною скарбницею для багатьох поколінь. До неї належала моя родина. Бабуся була ревною християнкою. Вона прив’язала нам, онукам, любов до Церкви та навчила молитися, бо сама перед сном багато молилася і дотримувалася всіх чотирьох постів, встановлених Церквою. У вересні 1971 р. настоятелем парафії було призначено протоієрея Богдана Пирога, який проживав з сім’єю в селі Сушно Радехівського району. Відстань між Волицею і Сушно приблизно 35 км. Три роки о. Богдан доїздив на парафію і звершував богослужіння в Церкві та опікувався громадою.
Парафіяни хотіли мати свого місцевого священника. Вони звернулися до Сокальського благочинного з проханням призначити на парафію молодого священника. 21 вересня 1974-ого на парафію в Преображенську Церкву призначено Михайла Лотиша. Стараннями молодого священника парафія почала духовного зростати. Отець Михайло мав добрий підхід і до старшого, і до молодого покоління. Зумів привернути односельчан до Бога і Церкви. На богослужіння в селі Волиця почали приходити люди зі Зубкова та Комарева. Там церкви були закриті на початку 60 років. Місцевій і районній владі не сподобався отець Михайло.
Зі слів священника Михайла Лотиша: “Спочатку мене викликали до сільської контори, куди навідувалися партійні працівники з району, щоб провести виховну роботу. Вони просили, щоб зменшилось присутніх в церкві, а молодь взагалі не відвідувала богослужінь. Також встановили години на недільні і святкові дні, в які я повинен був звершувати богослужіння. До дев’ятої години ранку всі повинні вийти з церкви. Якщо їх не буду слухати, то не буду настоятелем в Преображенській церкві”.
Йдучи з церкви додому, о. Михайло помітив районного УАЗика, який стояв неподалік його обійстя. Після цього випадку його вже викликали в Сокаль. Там була та сама розмова, але суворіша. Один з райкомівців, зауважив: “З вами ще проживають маленькі діти, хоч про них подумайте, і ким вони будуть, коли підростуть… Хіба так важко з нами співпрацювати?”
На те отець Михайло відповів, що співпрацювати з ними не буде, а завтра поїде до Львова, до свого правлячого єпископа Миколая, й розповість про сьогоднішню зустріч і розмову. Після цих слів вони говорили вже делікатніше. Просили не їхати до владики. Вибачень, правда, не було, але стало зрозуміло, що боялися правлячого єпископа. Це були надзвичайно важкі роки для церкви, а також для духовенства в цілому. Священство – покликання нести Світло Христове для Божого люду, а ми тоді і не здогадувалися під яким тиском і страхом священники живуть і звершують служіння Богові.
Володимир ЖАРСЬКИЙ,
настоятель церкви Вознесіння Господнього ПЦУ, м. Сокаль, протоієрей.
