3 грудня – Міжнародний День людей з інвалідністю. Не свято, але і не сумний день. Це просто день, нагадування про те, що серед нас є люди з інвалідністю, які мають рівні права, але поки що не мають рівних можливостей із іншими громадянами України. Як відомо, згідно з сучасної соціальної моделі – інвалідність не є проблемою певної людини. Наші можливості обмежують архітектурні бар’єри в навколишньому середовищі, відсутність можливості рівного доступу до інформації, освіти в школах і вузах, працевлаштування, житла тощо, тобто це проблема суспільства.
Сьогодні, понад 15% усього населення планети становлять люди з інвалідністю. Близько 2,7 млн. осіб з інвалідністю проживають в Україні та в Сокальському районі – майже 6 тисяч. Але це тільки офіційні дані. На жаль, часто ми зустрічаємо людей, котрі мають певну інвалідність, але не бажають «офіційно стати інвалідами».
Що таке для нас інвалідність? Більшість людей, не задумуючись, дадуть відповідь, що інвалідність – це біда, а інваліди потребують від нас уваги, турботи, жалю та милосердя. Але уваги, турботи та милосердя потребує кожна людина в світі. Ці слова можна ще назвати «хорошим ставленням», якого ми хочемо від інших для себе самих. А от жаль – часто створює комплекси у людей, які мають інвалідність. «Жертви» – це надмірно драматичний образ, вічно нещасної і безпорадної людини. «Герой», який «не дивлячись ні на що» «подолав» і веде «нормальне» життя – теж дуже поширений образ.
Не потрібно проявляти зайву жалісливість і нав’язливе співчуття: те, що оточення спочатку не бачить в людині з інвалідністю рівного собі – образливо. Через це багато дітей та молодих людей із наявною інвалідністю соромляться виходити на вулицю. Це і є однією з причин, чому інвалідність в українців поки що асоціюється з чимось дуже поганим. Хоча є речі набагато страшніші, як ось війна чи смертельні хвороби. Цей стереотип залишився нам у спадок від Радянського Союзу, якого нам слід позбутися чим швидше, тим краще для нашого молодого покоління і для нас усіх.
А почати потрібно з себе. У 80 випадках зі 100 ми чуємо слово «інвалід» (у перекладі з англ. «недійсний», «неправильний»), коли мова іде про людей з інвалідністю. Тож, коли говоримо про дітей та дорослих з інвалідністю, краще використовувати слова і поняття, які не створюють стереотипів, не принижують гідності та не ображають цю людину. Тому що, перш за все, це людина, а потім вже інвалідність чи інша особливість. У світі не буває однакових людей, усі ми чимось відрізняємось один від одного. Саме тому, кожен із нас і є особистістю.
То як же правильно називати цю категорію людей?
7 вересня 2016 р. Президент України підписав закон, за яким у Законі України «Про ратифікацію Конвенції про права інвалідів та Факультативного протоколу до неї» термін «інвалід» замінять на термін «особа або людина з інвалідністю».
Сьогодні, ще можна почути терміни «люди з обмеженими можливостями» чи «люди з особливими потребами». Так ось, коли мого знайомого називають «людиною з особливими потребами», – він відразу починає вимагати устриці! Щодо «людини з обмеженими можливостями»: саме так можна назвати пересічного українця, який опинився в Японії та не може пояснити у крамниці, що йому потрібен хліб.
Тому замість слів «інвалід», «хворий», «каліка», «неповноцінний», «неповносправний», «неспроможний», «людина чи дитина з вадами», «людина з обмеженими можливостями чи з особливими потребами» краще вживати «людина чи дитина з інвалідністю». Також треба уникати висловів «прикутий до інвалідного візка» чи «візочник», рекомендовано говорити: «людина, яка пересувається на візку» чи «людина у візку». Якщо ж мова йде про людину з ментальною (інтелектуальною) інвалідністю, то замість «розумово відсталий», «слабоумний», «з розумовим вадами» потрібно говорити «людина з інтелектуальною недостатністю» або «з інтелектуальною інвалідністю». Замість «сліпий» – вживайте «незрячий» чи «слабозорий» (якщо людина погано бачить), та замість «глухий» – «нечуючий» або «слабочуючий» (якщо людина погано чує). Коли мова йде про людину без інвалідності, то не потрібно називати її нормальною чи здоровою, тому що люди з інвалідністю для нас тоді ненормальні та нездорові. Тут краще сказати людина без інвалідності. Вислови «жертва якоїсь хвороби», «страждає від», «дефект», «вада» чи «відхилення» прямо вказує на «ненормальність» цієї людини, що може глибоко образити чи, на підсвідомому рівні, значно понизити самооцінку. Це дуже поширено серед молодих людей та дітей, які мають певну інвалідність.
Можливо, люди старшого чи середнього віку, які мають інвалідність, вже звикли до старих виразів, їх це не ображає та їм немає різниці як про них говорять. Але не просто так світова спільнота прийняла ці нові терміни. Неспроста і в Україні був прийнятий відповідний закон. Про це слід пам’ятати, зокрема, працівникам державних структур, освітянам та медикам. Ми це робимо для наших дітей та молоді, а, отже, і для кращого майбутнього.
Якщо ж ви говорите про людей з інвалідністю, то краще так і казати. А ще було б добре називати просто по імені. Не завдаваймо болю людям, які нас оточують, вони ж наше дзеркальне відображення. Подумайте про це. Крім того, ніщо так не коштує дешево, як посмішка, уважне ставлення та добре слово.
Оксана КОНОНОВА, голова Сокальської районної асоціації людей з інвалідністю.
