Минуло 700 днів повномасштабного вторгнення. За плечима майже десять років війни! Війни, яка нікого не жаліє, а лише нищить та вбиває. 700 днів як ми у постійній скорботі, жалю та печалі. Щодня чимало українців та громадян інших країн, для яких Україна була і є домівкою, втрачають власність, рідних чи своє життя.
На жаль, і ми часто проводимо в останню дорогу наших краян – Захисників. Це, до речі, видно зі шпальт газет та соцмереж. Минулого тижня Сокальщина попрощалася з Воїном Іваном Якубовським зі Свитазева. Згорьовані батьки, родина, друзі. Юнак віддав своє життя за Україну. Всі крізь сльози слухали лист прощання з другом, якого зачитав священник Володимир Августовський. Редакція зв’язалася з автором і він дозволив його опублікувати в газеті.
Для кожної людини є дві важливі події в житті: перша, радісна, – це народження, друга, сумна, – смерть. Проміжок між цими подіями – це і є земне життя, найвища цінність для нас. Прожити його можна один тільки раз, і, на жаль, його не можна змінити через певні обставини або прожити двічі. Яке б не було життя, довге чи коротке, радісне чи сумне, солодке чи гірке, але у кожного воно своє. На превеликий жаль, ми замислюємося про цінність людини лише тоді, коли вона відходить у вічність, покидаючи цей світ.
Сьогодні один з найтяжчих днів мого життя, сьогодні я прощаюся з тобою, Друже мій.
З великим сумом і болем у серці я пишу ці рядки, усвідомлюючи, що Іван покинув земне життя.
Розумію, що більше ніколи ми не зустрінемось, я ніколи не поговорю з ним, не пораджусь, і вже ніколи не побачу його усмішки.
Я дякую долі, яка познайомила мене з тобою більше двадцяти років тому і зробила нас друзями, справжніми друзями. Найголовніше в дружбі – це довіра і взаємодопомога. Друг завжди прийде на допомогу та ніколи не підведе. І ці слова сказані про тебе, друже мій. Я ніколи не забуду останній період нашого спілкування перед війною. Ти для мене відкрився зовсім з іншого боку. Це був не той Іван, якого я знав раніше. Переді мною був юнак, в очах якого я бачив велику жагу до життя, до пізнання чогось нового, до самовдосконалення. Я не забуду, як ми ходили з тобою на пошту, ти забирав книги. І це не прості книги були. Вони були про історію України, книга «Справа Василя Стуса», книга «Мистецтво мріяти», яку ти дав мені, і я збережу її як пам’ять про тебе. Я тоді не міг зрозуміти, чому тобі подобається таке читати, але пізніше, коли я зрозумів наскільки сильно ти любиш свою Батьківщину, все стало для мене зрозумілим. І ось за місяць до початку повномасштабного вторгнення ти, друже, перебуваючи в Польщі, сідаєш в автобус і їдеш у Київ, навіть не заїжджаючи додому. Ти вже тоді знав, що війна неминуча і треба готуватись до неї. Ти цілий місяць жив в хостелі, кожного дня виходив, не зважаючи на погоду, мітингувати зі своїми вимогами під державні органи, щоб домогтися готовності влади до війни. Цей місяць я прожив разом з тобою, кожен день спілкувались, ми в цей період сильно зблизились, і я почав тобою пишатись ще більше. Ранком цього страшного для нас всіх дня, 24 лютого, ми з тобою говорили по телефону і ти сказав, що йдеш в най-ближчий до себе територіальний центр, щоб стати на захист своєї держави, своєї неньки України, вступати в ЗСУ. За період своєї служби, ти пройшов чимало тяжких випробувань. Ти отримав вогнепальне уламкове поранення правого плечового суглоба, після якого тобі дали третю групу інвалідності. Ти міг би обрати інше життя після свого поранення, але ти обрав дорогу героя. Ти зарекомендував себе як надійний побратим, сміливий і відважний воїн, на якого можна було покластися в будь-якій ситуації. Ти врятував життя п’ятьом своїм побратимам, а своє не зміг. Твоїй сміливості можна було позаздрити, а твоїй любові до України немає меж. Мені буде дуже тебе бракувати, друже! Ти був одним із тих, з ким можна було поділитись усім. Війна в нашій країні забирає найкращих, зовсім молодих хлопців, які ціною власного життя виборюють її незалежність, захищаючи рідну землю та свій народ від рашистсько-фашистської навали. І на закінчення хочу процитувати нашого Героя Івана: «Дорога родино і всі близькі до мене, я вас всіх люблю, але в мене немає часу на вас, все найщиріше і найбільше кохання я присвячую Україні». Герої не вмирають, вони вічно житимуть серед нас! Бо допоки в наших серцях живуть такі Герої – буде жити Україна!
Вклоняємось перед відвагою, стійкістю та патріотизмом Воїна.
Спи спокійно, Герою. Вічна тобі пам’ять і вічна Слава!
Слава Україні! Героям Слава!
Максим МАТВІЙКО.
P.S. Вдячний за допомогу в написанні тексту Тетяні Олегівні Ковальчук.
