«ОРЕЛ СИЗОКРИЛИЙ»
Петру САНОЦЬКОМУ (1904-1944 рр.) – патріотові України, громадсько-політичному діячу, провіднику 9-го полку пластунів ім. П. Дорошенка, організатору куреня УСП «Крилаті» у Сокалі, члену і кандидату на пост референта пропаганди Крайової команди УВО, організатору ОУН на Сокальщині, політв’язню польських тюрем, зачинателю відбиванки (волейболу) на Сокальщині, журналісту і публіцисту псевдо «Орел Сизокрилий» доктору права, філософії і теології, уродженцю м. Тартаків – присвячується.
Заспів
Рідний краю, Сокальщино мила,
Де над Бугом родючі поля,
Скільки славних синів ти зростила,
Хто за волю Вкраїни поляг.
Про одного із них буде мова,
Що на пам’ять людську заслужив.
Про Саноцького із Тартакова,
Його чин і геройський порив.
Мій земляк…Скільки чув я про нього
Від усіх, хто його пам’ятав.
Його страдницьку смертну дорогу
І про те, як легендою став.
Відчувається дух його досі,
Він із нами просвіту веде.
В літ майбутніх спресованім стосі
Він в непам’ять вже не одійде.
Тут його і моє стало згідним,
Тут моє і його обнялось.
Я горджусь земляком своїм рідним,
Бо за що він боровся – збулось.
Розгортаю історій сувої,
Дух звитяги у людства не щез.
Та земля, що зродила героїв
Буде мати пошану в небес.
І
Мабуть, зорі таки визначають
Де й коли народитись на світ,
Потім місце це звуть рідним краєм,
Воно тягне тебе мов магніт.
Тут колиска твоя й колискові
Материнські ласкаві пісні,
Тут в сповитку людської любові
Квітли зорями мрії ясні.
Із дітьми ти любив забавлятись,
Бо допитливим змалечку ріс.
На ставок йшов із ними купатись,
За суницями шастати в ліс.
Дивувався дарами природи
Чим вгощала всіх рідна земля,
І не тратив любої нагоди
Зиркнуть в небо, що птаством кружля.
Луки, поле манили малого
І струмок з-під гори, що тече,
Та не знав як молилась за нього
Рідна мати в безсонні ночей.
Прагла ревно його доглядати,
Аби долю щасливу він мав.
Тож до книжки почала привчати,
Коли час для науки настав.
В Тартаківській навчався він школі,
Ще на грифельних дошках писав.
Привикав до навчання поволі,
Рахував, додавав і читав.
Так до школи було недалечко,
Що мав час роздивлятись навкруг
Всі принади, що мало містечко…
Споглядання підносило дух,
Поряд з школою – ратуш… Це ж треба,
Щоб отак ущільняти засел.
Ну, а далі – шпилями у небо
Устремлялися церква й костел.
Та найбільше втішалося око,
Як побачить в ранкові порі
Казку – палац у стилі бароко
І радів, як усі школярі.
Це краса ж то така незбагненна,
Диво – птахом захопить, сяйне.
Тиха радість нагряне блаженна
Й до навчання охоту верне.
Не одного цікавість зборола:
Хто палац цей розкішний тут звів.
Більш такого немає довкола,
Красоті цій позаздрить і Львів.
…Він старанно учивсь, без принуки,
За читанням нераз бракло дня,
Тож в Сокаль на подальші науки
Відпровадила хлопця рідня.
ІІ
Тут в гімназії він в пориваннях,
У широкому колі діянь.
Він – спортовець, постійно в змаганнях,
Він – пластун – ще одне із призвань.
Уявляєм, як в часі вже давнім,
Все під співи стрілецьких пісень,
Пластуни у пориві запальнім
Крокували в майбутности день.
Попереду – стрункий, величавий,
А кучері, мов птаха крило,
Повний сили, завзяття і слави,
З Тартакова – Саноцький Петро.
Кошовий вже Сокальського пласту,
За собою вів юності цвіт,
Щоб Вкраїні на вірність поклястись
І в безсмертя продовжити хід.
ІІІ
Ґімназійну вже склавши матуру,
Був до війська покликаний. Ось
Пережити оту шуру-буру
Підхорунжим уже довелось.
Дбав про розвиток «Рідної школи»,
Й сам тягнувся жадібно до знань,
Захоронки і «Дорости» були
Чільним полем його починань.
«Рідну школу» заклав в селі Русин,
Щоб по групах учити дітей,
Бо ж донести до кожного мусить
Світло знань, як нагальних речей.
За плечима уже докторати:
Теологію й право вивчав,
Сан священника міг вже прийняти,
Але путь він інакший обрав.
Це був шлях боротьби і звитяги,
Шлях труда й безконечних жертов.
За Вкраїни потоптані стяги,
Він на бій з ворогами пішов.
Він руки не подав жодним хруням
І не бачив у цьому вини.
У повіті котилось відлуння:
Так як він – кожен з нас учини.
Він у перших завжди стояв лавах
І себе не беріг від тривог,
Як відважний, невтомний у справах,
Референтом мав стати УВО.
Як на «Пласт» і на «Сокіл», і «Луги»
Окупати наклали табу,
Він ламав їх зловісні потуги –
В інший спосіб повів боротьбу.
Щоби молодь підтримувать, знаю,
Він задіяв вже інший прорив:
Він у селах Сокальського краю
Вже гуртки відбиванки створив.
Хлопців вчив як то грати «бальона»,
А між тим говорив їм про те,
Що Свобода – найкраща корона,
Бо здобута за діло святе.
Свого кореня не забувати,
Він краянам постійно твердив
І невольничі ґрати здолати,
Як себе налаштуєм на зрив.
Незалежність, лишень, то єдине,
Що нас вивести може з пітьми,
Чи здобудем державу чи згинем,
Але треба нам бути людьми.
Говоров про уСуСіВ звитяги,
Про жертовність вояків УГА
І за волю утрачені змаги.
Пильним будь! Свого знов не прогав!
І з юнацтвом просвіта тривала,
Бо ще змалку до неї привик.
Добрих знань і умінь вимагала,
Інтерес щоб в юнацтва не зник.
Він своєї свідомий посвяти
Тож і заклик на спротив трива.
Ось кого мала юнь поважати
За діла, але не лиш за слова.
Відзначали Шевченківські дати,
Ювілеї Івана Франка,
І Шашкевича пошанувати
Закликала ідея палка.
Тож збирав наколесників чоту,
На Підлисся із ними рушав,
А зимою до сьомого поту
Вже на лижвах уміло ганяв.
Він для молоді завше і всюди –
Гідний приклад і авторитет.
Йде нова вже ідея між люди –
Заснувати університет.
Ну, звичайно, сільський символічний,
Де б курс лекцій всяк слухати міг.
Про історії код наш одвічний,
Суть Тризуба, як наш оберіг.
Просвітянська, виходить, толока,
Що торкає сільського буття,
Де тематика, буде широка,
Бо ж узята із сфери життя.
В час оцей на потрібне всім діло,
Зголосивсь патріот не один,
Серед них: доктор Лев, Покотило,
Син отця – Любомир Олексин.
Тих покликаних ширшало коло,
Переважно із членів ОУН,
І горнулась когортами молодь
До ідей, що гласив їм трибун.
І почалась доба рефератів
По читальнях «Просвіти» тоді.
Він до знань праг усіх залучати,
Щоб зарадить краянам в біді.
Бувши завжди у гущі юнацтва
Багатьох застережити зміг
Про шкідливість паління й пияцтва,
Бо калічить здоров’я то – гріх.
Щоби п’янство у селах віджило,
Щоб тверезість зросла між людьми,
Товариство «Відродження» жило
Гаслом дужим: «Всім геть від корчми».
ІV
Добре знав про воєнні події,
Коли з Польщею стялися ми.
Про утрачені ЗУНРу надії –
Стати вільними врешті людьми.
Думка вкотре всю душу ятрила,
Зараз ляхам почет і хвала.
Польща встала, та нас придавила,
Нам свобідно дихнуть не дала.
Похилились калиною в лузі…
Звинуватить ж в завзятті не смій.
Ворогам поступились в потузі,
Але з ним не скінчився ще бій.
Корпус Галлєра Антанта зшила
І озброїла їх до зубів.
Без малого стотисячна сила
Мала стримувать більшовиків.
Замість бити московську голоту,
Учинився такий викрутас:
Польща вкотре вчинила підлоту,
Спрямувавши цей Корпус на нас.
До поляків Антанта прихильна
Помагала їм всім чим могла,
Тож галєрчиків армія сильна
Нас в облогу повсюди взяла.
Ми боролись як леви, Атланти,
Про геройський, упертий був грець,
Лиш прихильність до Польщі Антанти
Всі зусилля звели на нівець.
Хоч і ми провели офензиву
Під Чортковом успішно тоді,
Та не стало вже сил до спротиву,
Ми залишились в світі одні.
Ворогами укотре приперті,
Хоч іди з ними бийсь голіруч.
Боронились в «трикутнику смерті»
Й відступили нарешті за Збруч.
А там знову на бранному полі
Захищали державності стяг,
Але й там не здобулися волі
У жертовних смертельних боях,
Тож чи треба шукати причину,
Тих поразок спивати питво.
Знов зберемо борців за Вкраїну
І утворим підпільно УВО.
Згодом з юнню проводячи вишкіл,
Все, що сам, як військовий, набув
Їм старавсь передати, хоч трішки,
Збройний чин, щоб ніхто не забув.
Бо в майбутнім, напевно, прийдеться
Захищати свої терени.
Викладав, не шкодуючи серця,
Юні душі отим полонив.
V
У своєму діянні безстрашнім
Не минув все ж тюремних яриг
І Берези Картузької каші
Він попробувать також устиг.
Упокорення не оминули
Патріоти у нашім краї.
На розправу улани прибули –
У читальнях свистять нагаї.
Розривали Шевченка портрети
І здирали Івана Франка,
Потопталися книги й газети,
Хто сказав щось, тому – канчука.
А в крамницях крупу розсівали,
Попід ноги жбурлялась мука.
Патріотів усіх списки мали,
Їх покара чекала тяжка.
Тож улани чинили жорстоко,
Упокорень нависла пора.
А поліція кинула око,
На усі починання Петра,
І схопили Петра до арешту,
Нагло так на розправу вели.
Моя правдонько – доле, ну де ж ти?
Розв’язати хоч руки звели.
В Тартаківець його волочили,
Там, де ґмінна управа була,
Як снопа по дорозі лупили,
Аби Польська довічно жила.
Як на лаву дубову поклали,
Перший раз – двадцять п’ять нагаїв.
«To niech z yje Ukraina?» – питали,
«Хай живе Україна!» – повів.
«Klyatyy zbuy! Тобі цього замало?» –
Знов зловісно канчук засвистів.
«To niech zyje Ukraina?» – сміялись,
«Хай живе!» – не здававсь, шепотів.
І тоді на скривавлену спину
Третя порція злісно лягла:
– Це тобі за твою Україну! –
Чула стихла громада села.
Як загоював завдані рани,
То не раз серед ночі шептав:
«Рідна земле, мій краю коханий,
Не один я за тебе страждав.»
Були хлопці, з яких дерли паси,
І вмирали на гострих палях,
Мої рани всього лиш прикраси,
Що визвольний прикрашують шлях.
Ще Вкраїні ми звіту не склали
Полум’яним закличним рядком
І ще треба лупати ті скали,
Що почав невгамовний Франко.
Україна ще в дужім пориві
Не скінчила за волю свій змаг,
Хоч зродила героїв правдивих
Всіма знаних у рідних краях.
Боротьба ще уся попереду,
Нашим жертвам не буде кінця.
Я своє не мінятиму кредо,
Мене кличе звитяга борця!
Скільки мусів він мук перейняти,
Навіть у перший же день війни,
Коли п’яні німецькі солдати
Сестру і матір звели до труни.
Та війна вже оскалила ікла
На світанку, що ледь зажеврів.
Канонаду, страшнішу від пекла,
Враз обрушила на Тартаків.
Від нацистських страшних поведенцій
У яких звироднілий був сказ.
Скільки люду загинуло в день цей,
Скільки крові пролито в цей час!
Розігралась кривавая драма,
Досі серця її проклина.
О, невинна сестричко і мамо,
Вас у жертву принесла війна.
Тартаківська ж Матір Пречиста,
Збережи нас від зла й сохрани,
Бо безжалісна куля фашиста
Вклала матір й сестру до труни.
Слізно було на цвинтар їх нести,
Серце може нараз скам’яніть…
Скільки мук ще мені перенести,
Скільки жалю гіркого стерпіть!
Як лишатися рідного дому,
Щоб скитальцем по світу блукать.
Ранить душу розпука погрому,
Буде довго від болю страждать.
VI
Повернулися знову совіти…
Чого ждати від них вже йому:
Чи зашлють до Сибіру чманіти,
Чи відразу посадять в тюрму?
То куди тепер з дому податись? –
Гризла дума важка повсякчас.
Все ж почав помаленьку збиратись,
В торбу взявши харчів про запас.
Помолившись сердечно до Бога
(Бо мандрівка, видать, нелегка),
На Мостищину слалась дорога,
Аж до друга, отця Мацюка.
Був Микола Мацюк із Зубкова,
У Сокальській гімназії вчивсь,
Із Саноцьким Петром з Тартакова
Він сердечно тоді подруживсь.
Там до купки зібралось їх троє,
(Володимир ж добавивсь – отець.)
І були вони думки одної,
Щоб прийняти якийсь рішенець.
На Захід податись, – дійшли згоди
Оминути аківців заслон,
І до ворога лап не пійматись,
І не втрапить полякам в полон.
Як тривога чеканням обросла
Про навчальний совітський прорив,
То наважились йти у Ярослав,
Там, де родич Саноцького жив.
Може там знайдем гідний прихисток
Для душі і для тіла спокій.
Все ж таки українське це місто,
Ну і дядько поможе чимсь мій.
Аківцями ж повсюдно кишіло,
Ніччю шастали боївкарі,
Треба бути обачним й уміло
Пробиратись в ранковій порі.
Та не сталося так, як гадалось,
Усі плани пішли шкереберть,
Бо у руки полякам попались,
Їх чекали тортури і смерть.
Обв’язали колючим дротиськом
Трійко їх після звірських знущань
Й повезли в Закостілля, що близько
Від Твіржі для нових катувань.
Поляк Фусик – уродженець Твіржі –
Нелюдами в цей час керував.
Трьом священникам муки найгірші
Зверх катівські щораз добирав.
Кровоточили рани на тілі,
Під ногами земля попливла
Наша трійця в отім Закостіллі
Мученицькую смерть прийняла.
Лиш за те, що вкраїнцями звались
За їх мову й за все взагалі.
Ворогами життя позбавлялись
На своїй Богом даній землі.
Як загинув «Орел Сизокрилий»?
Як недоля спіткала тяжка?
І не знав ніхто, де могила,
Де покоїться прах земляка.
Йшли роки… Забувались помалу
Ті, хто звірства пекельні чинив
Забуттю ж не дали на поталу
Тих, хто волю святу боронив.
Півстоліття минуло як вчитель
Закостільської школи – Клюфос,
Історичної правди ревнитель
Забуття розворушив наркоз.
Дехто радив йому: та не лізь в це,
Скільки років пройшло – тож забудь,
Але він взявсь шукати те місце,
Де могло захоронення буть.
І почалися пошуки всюди,
Де можливість була тут така,
Помагали йому добрі люди
І родина отця Мацюка.
І натрапив… З’їжджались експерти
Дослідить: чи це справді вони,
І сліди мученицької смерти
Убієнних тоді без вини.
Між кісток дріт виднівся колючий,
Ним обмотані жертви були.
Це ж вони! Вирвавсь крик чийсь болючий,
А в серцях, наче дзвони гули.
Три священники стали вже прахом
Відколи, відколи, відколи.
За Вкраїну вони, бідолахи,
Молодеє життя віддали!
При великому зборі народу,
Що з навколишніх сіл підоспів,
Прах Саноцького в добру погоду
Перевезли в село Тартаків.
Гімн державний знов розлого,
Прапори майорять на вітрах.
Не забула Вітчизна про нього,
Про тернистий той пройдений шлях.
Отакий він у вашій уяві,
Весь в ідеї, нескорений весь.
В ореолі звитяги і слави
Він підтримував нації честь.
Післяслово
Сорок років встиг всього прожити…
Вража зграя зірвала політ.
Та за те, що зумів він зробити,
Пам’ятати нам кожному слід.
Що відбиванку в наших теренах,
Він за Польщі у нас утворив.
Волейбольний турнір його ймення,
На Сокальщині в час наш ожив.
Не говорю про нього багацько,
Традиційним він став для краян,
А в життя його втілив Новацький –
Всім відомий нам тренер Роман.
В честь Саноцького й школу назвали,
Бо ж любив він таки дітвору.
Земляки йому шану віддали,
З нього приклад достойний беруть.
Для села і цілої округи,
Наступив урочистий момент,
За Петра надзвичайні заслуги
Спорудили іще монумент.
Дум народу одвічних вершитель
Той, що все Україною снив,
Перед школою, наче учитель,
Своє серце і душу відкрив.
І кладуть до постаменту діти
Живі квіти і пишні вінки.
Буде в пам’яті нашій він жити
На грядущі роки і віки.
Володимир ПОЛЯНЧУК.
с. Боб’ятин.
