Садисти з комарівської застави – отакі «визволителі», як їх нази­вали в радянські часи, прийшли до нас на Україну

«Це не бандерівці, це ваші люди зробили», – кричала в розпачі. «Молчи, стара, а то убъём»

Трагічні спомини з дитин­ства все частіше пригаду­ються мені в пері­од мос­ковсько-української війни. Неодноразово чула від двоюрідної сестри моєї бабусі – баби Теклі Ващук з с. Комарів про жахливу подію, яку їй довелося пережити.

Брат її чоловіка Олександр з дру­жиною Теодорою проживали неда­леко комарівської застави. Олек­сандр був добрий кравець, мав швейну машинку, в ті роки рідко в кого була. Люди з навколишніх сіл привозили до нього тканини для пошиття одягу. Він шив одяг і чле­нам сімей працівників застави. Вони часто ходили до нього і при­глянулись, що можна пограбувати. Теодора була вагітна і баба Текля приносила їм щоранку молоко. Вранці 6 лютого 1946-ого баба зас­тала страшну картину: Олександр і Теодора лежали вбиті, постіль, підлога, стіни – в крові. В хаті все перекинуто і пограбовано. Баба кинулась на заставу: «Шукайте, хто це зробив». У відповідь почула: «Как кто? Это сделали бандёры». «Це не бандерівці, це ваші люди зробили», – кричала в розпачі. «Молчи, стара, а то убъём».

Керівники застави похоронній процесії дорогою повз заставу йти не дозволяли до цвинтаря, тому мусили йти городами, глибокими кучугурами снігу.

Баба Текля ходила в м. Сокаль до районних органів, вимагаючи розслідування. З нею йшли 15-20 мешканців села. В кабінет заходи­ли з нею 2-3 чоловік, інші на дорозі їх очікували. Боялися, що бабу мо­жуть не випустити, і вона просто щезне. Адже в районних органах їй погрожували теж.

Минуло більше року і якось в не­дільний день люди вийшли з цер­кви, що була поруч застави. По до­розі йшли її працівники. Раптом баба Текля кинулась до одного з них, вхопила за сорочку і кричала: «Дивіться, люди, на ньому Олек­сандрів одяг!»

Люди впізнали на капітанові зас­тави Кульбабі одяг вбитого Олек­сандра. Вже були свідки, та сокальським керівникам-комуністам вигід­но було, що Ващуків позарізували бандерівці. Розмови про цю жор­стокість в навколишніх селах і Ко­мареві не стихали. Згодом, ніби то в Радехові проходив суд, бо Теодо­ра була з Радехівщини. Якиїсь її родич працював там в райкомі пар­тії і підняв цю справу, але бабу, важливого свідка, на суд навіть не викликали. Як в приказці очевидно: «Щуку присудили викинути в річку».

Мені, малій дитині, теж довелося на Волиці бачити страшного вер­шника комарівської застави. Як згадаю, то ніби бачу його на чорно­му коні. В школу ще не ходила, тоді не мала 5 років. Літнього дня мама працювала на грядках за стодолою, і я там забавлялася. Су­сіднім подвір’ям до городів йшла старенька сусідська баба Марта. Раптом з перелісків і сіножаті з сто­рони Комарева через город при­скакав до неї вершник на чорному коні. Він притиснув бабу до стіни хліва, щось запихав їй в очі (після вона стала сліпою, не бачила) і кричав: «Скажи, де твій син?» Баба голосно плакала. Моя мама стала кричати, щоб він її не мучив. Тоді через грядки прискакав до моєї мами. Притиснув її спиною до стіж­ка з сіном. Перед нею поставив ко­ня на задніх ногах, а передні торка­лися маминої голови, обличчя й грудей. Це було жахливе видови­ще. Мама кричала і я стала голоси­ти. На щастя, на своєму городі пра­цював директор школи Іван Прокопович і на крик підбіг до нас. Тоді той садист на коні поскакав в бік Комарева. Я виростала, а жахлива картина часто пригадувалася, ста­ралася дізнатися прізвище цього ката. Мама знала, що його назива­ють «Зизоокий Коля» (косив очима, а прізвища його місцеві мешканці не знали).

Працюючи в райлікарні, мені роз­повіли, що тоді на комарівській зас­таві працював фельдшером Іван Васильович Шаповалов. Я й розпи­тала прізвища цих катів.

Комарівська застава була резер­вна, там працювало до 60 чоловік. Подібні ще були в Порхчі, на Бен­дюзі та Вільці.

Олександра і Теодору Ващуків зарізали Кульбаба і Козлов. «Зизоокий Коля» мав прізвище Микола Дворяткін. Це був старшина застави, а за національ­ністю – росіянин. Казали, що коли випив, то шукав жертву.

Ще цікавий випадок з свого жит­тя розповів Шаповалов. Він ходив на Волицю до дівчини. Був темний осінній вечір, накрапав дощ. В селі хати майже всі однакові, й Іван по­милково зайшов до сусідської хати. Переступив поріг, а за столом сиді­ли хлопці. Зрозумів – бандерівці. Захвилювався: що робити? Повер­нутись і втікати, можуть навздогін випустити кулю. Зробити рух до кишені за пістолетом, теж можуть вистрелити раніше. І раптом один з них каже: «Іване, не бійся. Ми тобі нічого поганого не зробимо. Ти до наших людей добре ставиш­ся. Ти нас не знаєш, а ми тебе знаємо. Підходь до столу, наллємо сто гра­мів, закусиш і йди до Каськи Коз­ловської».

На Волиці Дворяткін впіймав близького нашого сусіда Михайла Климчука, який переховувався від призову в армію. В його ж стодолі мучив кілька годин, поки не замучив. Сусіди чули зойки і стогони сусіда і довго плачучи згадували.

Петро Омелян, двоюрідний брат мого тата, був членом ОУН. За Польщі, в концтаборі Береза Кар­тузька відбув покарання. Повер­нувшись, був станичним ОУН і переховувався. 13 лютого 1946 року комарівські прикордонники його впіймали і зайнялися люби­мою роботою. Вранці вкинули в яму на сіножаті за заставою. Дозво­лу забрати тіло і похоронити на цвинтарі родині не давали. Аж за вісім місяців дозволили, сподіваю­чись очевидно, що тіло розклалося і слідів катувань вже не видно. Але в ямі була вода, тіло добре зберег­лося і, одягаючи його, рідні нараху­вали майже 50 ран кинджалом в легені, в область печінки, живота, викололи очі.

В 70-х роках минулого століття я зайшла в кімнату до господині, в якої винаймала помешкання, біля стола сидів чоловік, з вигляду пияк, і допивав пляшку горілки. Зразу за­цікавився хто я, і став випитувати звідки, як моє прізвище. Я назвала, і він голосно запитав: «Чи це твого батька ми спіймали в Комареві?» Зрозуміла, кого він мав на увазі, від­повіла, що замучили мого дядь­ка. «Да! Вот ми ему дали», – похва­лився. Потім в господині вияснила його прізвище. Це був Молдаков.

Отакі «визволителі», як їх нази­вали в радянські часи, прийшли до нас на Україну. Вони вбивали, мучили без суду і слідства, хоча за законом це не дозволялося, але для них вони були не писані і могли робити, що їм захотілося.

Моя мама, яка жила за трьох імперій (Австрії, Польщі і Радян­ського Союзу), зробила висновок і говорила: «В Радянському Союзі добре живеться злодіям і повіям».

Скільки людей загинуло, скільки зазнало мук і пролито крові україн­цями за Україну! І прикро, що тепер на виборах вибирають не патріотів, а московських слуг, і постає вагома небезпека загрози для існування Української Національної Держави.

 Марія ОМЕЛЯН,
м. Сокаль.