Цій фотографії більше вісімдесяти років. Зроблена вона в селі Ульвівок Грубешівського повіту Люблінського воєводства. На лівому березі Бугу стоїть це старовинне українське село. Лівобережні землі цієї річки до 1953 року були під Польщею. Тепер це – Сокальщина. Там споконвіку і жила наша велика родина.
У 1946 році їй довелось покинути обжиті рідні місця і переїхати в Україну. Було примусове виселення українців з Польщі. Роз’їхались по селах Західної України ті, хто на фотографії, яка стала дорогою реліквією всієї родини. Зроблені з неї копії, зберігаються в дітей, внуків, правнуків тих, хто дивиться зі знімка. Живих серед них вже нема нікого. Часто і я роздивляюсь це фото. І завжди щось дзвенить у серці: болюче, журливе. І несе невимовну печаль у сиві присмерки.
У ті часи в селах фотографувались рідко. Ніхто не мав фотоапарата. І лише, коли приїжджав з Грубешова майстер, знаходили час, щоб зробити нa пам’ять знімок. Для цього витягували з куфра свій найкращий одяг.
У центрі знімка наша родоначальниця – баба Текля. Вже вдова. Чоловік Микита Саламанчук повернувся з Першої світової війни важко поранений, простуджений в окопах, хворів на сухоти і помер. Лихо захмарило світлі бабині будні. Потягнулись довгі безщасні вдовині роки. Та підростали діти, допомагали заробляти їй на хліб.
У Теклі і Микити їх було п’ятеро: Іван, Зоська, Настя, Михайло, Ксеня. По різному склалась їхня доля.
Зліва стоїть Ксеня – моя мама. Вона – наймолодша, з 1914 року, народилась перед тим, як батько пішов на фронт. Я напружую пам’ять, щоб перегорнути сторінки маминої біографії. Доля її, можна сказати, найтрагічніша. З малих літ важко працювала на панів. В роки Другої світової війни була забрана на примусові роботи до Німеччини. Сліди чоловіка Василя десь загубились на фронтових дорогах. По війні життя було важке, мозолева праця, щоденний клопіт. Голод, холод, хвороби звели Ксеню в могилу у неповних сорок літ. Я у 13 років залишився круглим сиротою.
Стоїть біля мами її брат Михайло. Він на чотири роки старший. Вони з малих літ вкупочці росли. Йшли роки, життя одривало щоднини по листочку зі свого календаря…
Тепер про виселення, як воно відбувалося. Такого не намариться і в найстрашнішому сні. Крають і крають, мов гострі ножі спогади. Спочатку всіх посадили в Сокалі в товарні вагони: дозволили брати з собою коней і воза. Поїзд рушив, але всі туманно уявляли куди везуть. Зупинились на станції Козова Тернопільської області. Звідти роз’їхались по селах вже своїми кіньми. В одному з сіл ми не прижилися, через декілька місяців вирушили на Львівщину. На одному возі з дядьком Михайлом їхали його мама Текля, дружина Марія, дві дочки Стефа і Ганя та я з мамою (на фото Марія тримає на руках старшу дочку Стефу).
Їхали довго, як цигани. Річок переїхати не можна було, всі мости були зірвані. Дядько ходив берегом і тичкою міряв глибину, визначав, де мілкіше. Коні у воду не хотіли йти, впирались. Коли, нарешті, переїжджали річку, всі «манатки» на воді спливали, намокали. Ночували в полі край дороги, розпаливши вогонь, варили сякутаку їжу. Зупинились в селі Бишів Радехівського району. Дядькові Михайлу на чеській колонії дали хату, ми з матір’ю поселились в добрих господарів – Жеребецьких. Невдовзі в дядька Михайла померла дружина Марія. Він одружився вдруге.
Коли в 1953 році кордон з Польщею посунули на захід, звільнились наші споконвічні села, можна було повертатись. Дядько в своє село не поїхав, а в Хоробрів. Дали йому великого мурованого хліва. Почав переробляти його на хату. За літо зробив одну кімнату і туди поселився. Померла баба Текля.
Працював дядько в колгоспі. Потім поруч того хліва побудував фінський будинок. З другою дружиною мав ще дві дочки: Любу і Таню.
Після похорону мами в 1954 році він забрав мене до себе в Хоробрів, там я ходив у сьомий клас. Опісля вступив на навчання у фабричнозаводське училище на Житомирщині.
Дядько Михайло був малограмотний, але розумний і добрий чоловік. Важка фізична праці (що він тільки не робив у колгоспі і до нього) зробила його трохи мовчазним і небагатослівним. Я перейняв від нього багато життєйської мудрості, навчився цінувати фізичну працю, шанувати старших. За це я йому щиро вдячний. Крім цього він був моїм хрещеним батьком. Я все життя звертався до нього «татуню».
Не зазнали в житті щастя і бабина дочка Настя. На фото вона сидить крайня зліва. Вже теж вдова. Рано, дуже рано майнула крилом чорного птаха по її обличчю тінь. Чоловік Яків помер молодим. Тітка була весь час ніби зажурена: за безхлібні роки, за недоспані ночі, за бідність. Рідко усміхалася. Але була добра. Такі люди трапляються не часто. Вона ніколи не говорила лайливих слів, казала, що в ласці людина весніла, мов квітка під сонцем, що з ласкавого, доброго слова проростає щастя. Але сама його не звідала.
Справа стоїть Настина дочка Славка. Рано вийшла заміж, так разом з матір’ю і жили. З Тернопільщини, після виселення, «рвонули» на Волинь, у село Рачин Горохівського району. Поселились в чеській хаті: добротна, дерев’яна, гарний хлів, шпихлір (приміщення для зберігання зерна), великий сад. Чехи на колоніях були хорошими господарями. Але працювати в колгоспі зять Василь не хотів, казав: нема за що. Знайшов роботу заготівельника аж в Іваничах. Тому розібрав чеську хату, перевіз і поблизу Іванич, на Долинці, поставив. Там і жили. Мали двох дітей: дочку Настуню і сина Василя. Але рано Славчин чоловік Василь пішов з життя, потрапив під поїзд. Вже і Славка залишилась вдовою.
Коли закінчив фабричнозаводське училище і був скерований на роботу на Іваничівський цукровий завод, жив у цих родичів. Був їм, як син. В хаті потрібна була чоловіча рука: нарубати дров, щось поремонтувати і т. д. Добре мені в них було. Бувало, прийду з нічної зміни о 7 годині ранку і лягаю спати. Сплю до вечора, щоб знову на 22гу йти на зміну. Тітка Настя будить мене: «Владик, встань, поїж, а то помреш з голоду». «Не помру, – кажу, – спати хочу». Вона до ліжка піднесе і поставить на табуретку тарілку супу і каже: «Не вставай, а нагнись і поїж та спи далі!». Була, як рідна мама. Могили тітки Насті і двоюрідної сестри Славки в Іваничах я відвідую щороку.
На фотографії нема бабиної дочки Зоськи. Вона вже замужем на Волині. Ця жінка найбільше на цьому світі наробилась, найдовше прожила – 96 років.
Та все по порядку. Село Ульвівок, над самим Бугом, а по той бік річки була Волинь. Хлопціволиняки до наших дівчат ходили на вечорниці. З’єднував дві області залізничний міст з Іванич на Львів, через нього можна було пройти. Один такий хлопака з Білич Іваничівського району, Андрій, сподобав собі нашу Зоську і забрав на Волинь. На хуторі Новини (між Іваничами і Біличами) побудували маленьку хатинку. Там і жили.
Моя мама дуже скучала за сестрою, тому часто ходила в Новини. Через міст на Бузі, потім хуторами, селами, полями кілометрів 15 – і вже Новини.
У 1939 році на Волинь прийшли перші совєти, а в наше польське село – німці. По Бузі був встановлений кордон. І все ж мама раз наважилась піти, взяла з собою якісь польські газети. Як перейшла кордон – я не знаю. Її затримали радянські прикордонники, вирішили, що то шпигунка, відвезли у ВолодимирВолинський, допитували. Руки притискали дверима, поламали пальці, вимагали, щоб призналась. Проста сільська дівчина не розуміла, що від неї хочуть, тільки плакала і казала: «Відпустіть до сестри в Новини».
Тітка Зоська теж класів не мала, але знала багато про історію краю, пам’ятала в деталях про всіх членів родини, любила поговорити. Розповідала про події 80річної давнини, називала день, імена та прізвища людей, яка була погода.
На хуторі в цій хатині (кімната, кухня, комора) вона народила і виховала восьмеро дітей. Живих залишилось шестеро. Одного сина, Мітьку, під час війни з хати забрали німці і поліцаї, додому він так і не повернувся. Другого, Колю, вже в мирний час випадково застрелив дільничний уповноважений.
Коли діти підросли, тітка Зоська ходила на роботу в Іваничі (це якихось шість кілометрів), працювала на будівництві: носила цеглу, калатала розчин. Потім один із синів, Женько, за часів колгоспного господарювання, побудував велику дерев’яну хату в Біличах і переїхали туди. Потрохи хутір Новини зник.
Цікава доля бабиного сина Івана. На фото його теж нема. Ще молодим хлопцем він подався в Канаду. У Польщу в 30их роках минулого століття наїхало багато агентів, які розхвалювали канадійське життя. І молоді хлопці, від безвиході, їхали за океан. Батьки продали землю, яка мала належати Іванові після одруження, ще наділ його малої сестри Ксені, тобто моєї мами, купили білет на пароплав, як тоді казали, на шифу. Іван обіцяв: «Обживуся, а Ксеня тим часом підросте, заберу її в Канаду». Але не так сталося, як гадалося. Від Івана йшли листи. Він повідомляв, що їх поселили в лісі, ріжуть його, корчують пеньки і освоюють землю. «Канада – занада, багатий край, але коли не маєш грошей – з голоду вмирай», – писав дядько. А ще казав, що почуває себе самотнім і одиноким, як підстрелений птах на березі зимової річки.
Коли почалася Друга світова війна, а потім наше виселення в Україну, листування припинилося. І тільки в роки Хрущовської відлиги воно відновилось. Іван писав, що вже працює на залізниці, побудував будинок, одружився з українкою, має дві дочки. Ніяких класів дядько не мав, бо яку освіту можна було здобути українцю за Польщі. Все життя він трудився чорноробом, тобто фізично.
Одного року в складі туристичної групи був в Україні. Маршрут пролягав через Львів. Рідні виїжджали на зустріч з ним у місто Лева. Я ж у той час був у Києві на курсах, коли приїхав, мені сказали, що був дядько Іван.
Не забув мамин рідний брат і про мене. Писав листи, вітав зі святами, навіть вислав дві посилки. Та якось кличе мене перший секретар райкому партії і каже: «Що це ви з Канади посилки отримуєте?» (На пошті тоді був сексот). «Так, – кажу, – мамин рідний брат там, виїхав за океан ще перед війною, в 30их роках». «Напишіть дядькові нехай більше нічого не висилає і, взагалі, припиніть листування. Так буде краще», – сказав секретар. Я так і зробив.
Я коротко написав про нашу родоначальницю бабу Теклю та її дітей. Зрозуміло, що в тих дітей були діти, а в тих – ще діти. Але я про них не розповідаю, бо це, як кажуть в Одесі, вже зовсім інша історія.
…Стою на дзвіниці край рідного села. Воно, як на долоні. Над усім височіє церква, де мене хрестили. Понад селом Буг тихоплинно несе свої води на захід. Невідомо звідки лине пісня, б’ється в захмарне небо: про кохання і вірність, про зраду і розлуку, про життя. Про багато життів, які, мов спалах блискавки, такі далекі і трохи призабуті.
Звідси, з цього місця, різними стежками пішли в світ широкий мої предки.
Володимир САЛАМАНЧУК, член Національної спілки журналістів України.
