У РИТМІ ВАЛЬСУ МЕЛАНХОЛІЙНОГО
На широких просторах і думкам вільно.
О. Кобилянська.
«Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської – це більше, ніж новела, це епоха новітніх жінок, що бажають реалізувати себе як мисткині, естетки, незалежні особистості.
«Меланхолійний вальс» – це не про смуток чи самоту! Навпаки! Це про гармонію в людях, у їхніх почуттях, у ставленні до себе, до світу.
Саме таким, гармонійним, був День учителя в Сокалі. День у ритмі вальсу, де все злагоджено й велично, де в кожного своя надважлива місія, де той, хто веде, і той, хто робить перші кроки, – одне ціле та індивідуальна неповторність водночас. Таким я побачила сучасне вчительство – цікавим і неординарним.
Ми, учительки, ввечері – чарівниці на своїх кухнях, а зранку 6 жовтня – креативні «менеджерки», які переконують, що їхні ласощі найсмачніші (це правда, до речі), що їхня локація найцікавіша (і тут брехні нема). Того дня було, здається, все – від розфарбовування медових пряників до малюнків на тілі, від створення листівок до картин художників, від спілкування біля оригінальних фотозон до професійних фотосесій… А ще, не повірите, – літературні передбачення майбутнього – мирного та щасливого, сподіваюсь. І все – «з Україною в серці», все – «слава ЗСУ», бо дійство було благодійним, бо переможемо лише тоді, коли будемо жити повноцінно, працювати натхненно, підтримувати ЗАХИСНИКІВ і словом, і ділом.
Очікую дефіле – найцікавішої, на мою думку, частини заходу, де можна було ненадовго залишити свою епоху й зануритися в минувшину, знайти в історії чи в літературі людину й перевтілитися в неї. Я з колежанками також вийду на подіум. Ми тримаємо інтригу до останньої миті, бо ми з самого «Меланхолійного вальсу», де і загадки, і таємниці, де обірвана струна здатна обірвати світ.
Свято починається. Двері відчиняються і… велично ступає Богдан Хмельницький, чарівно співає Маруся Чурай, палко обіймає свого Петра Наталка Полтавка, танцюють львівські батяри, пророкує правду Кассандра, невтомно шукає тіні забутих предків Марічка, крокують козаки, несе свою службу пес Патрон, Одарка звідусіль виглядає Карася, усміхається до присутніх Солоха, пишається кавалером Голохвастовим Проня Прокопівна, а потім звучить Шопен, витончена й мудра Ольга Кобилянська (Ольга Дзядик) розповідає про себе і про нас, дівчат із «Меланхолійного вальсу». Три світи, три долі, три нестереотипні особистості: художниця Ганна (Любов Уманська), учителька Марта (Галина Войтович), музикантка Софія (Вікторія Монянчин) – гордо несуть звання незалежних, освічених ураїнок-інтелектуалок, може, не ідеальних, але справжніх.
День закінчився, а музика залишилася. Особливий післясмак переслідує почуття. Загострилося відчуття важливості вчительської праці (і не лише в класі). «Меланхолійний вальс» не відпускає донині, розбурхує уяву й бажання бути неповторною, вільною… і щоб завжди «на широких просторах».
Любов УМАНСЬКА,
учитель української мови та літератури Сокальської ЗШ І-ІІІ ступенів №5.
