Петро ЧЕРНИК:
«НАЙВАЖЧІ ВИПРОБУВАННЯ ПОПЕРЕДУ…»
Військовий експерт, полковник Збройних сил України, кандидат політичних наук, доцент Петро ЧЕРНИК на зустрічі з сокальчанами розповів про геополітичну ситуацію у світі, про те, як Україні перемогти у війні з російським агресором, що прискорить розвал раші, новий глобальний порядок та відповів на чимало запитань. Організатори зустрічі: Михайло Ділай – депутат Сокальської міської ради та Микола Посівнич – історик, кандидат історичних наук.
Подаємо стислий виклад думок Петра Черника.
Звичайно, всіх без винятку, і вас у тому числі, цікавить коли закінчиться війна? Нам болісно, нам дуже скрушно і дуже важко. Але щоб зрозуміти що відбувається, нам трохи треба вийти за контекст, подивитися ширше, ніж те, що зараз є в Україні. Так, дійсно це війна екзистенційна, так дійсно росія зробила велику спробу повернути собі наддержавний статус. Ми усвідомлюємо, що без України імперія неможлива. Взагалі, російська імперія почалася тоді, коли почалося поглинання України з 1654 року, цією дуже сумною Переяславською радою. І, найголовніше питання, чи можна війну виграти? Можна! Але ми розглянемо кілька принципових блоків і зрозуміємо чи це буде зараз.
Що потрібно, щоб ми, українці, кінцево видихнули й перестали з ними воювати? Потрібно п’ять принципових умов. Перша, треба щоб російська федерація розпалася на 25-30 держав. Друга, щоб у них забрали ядерну зброю. Третя, їх мають відсікти від дармових сибірських ресурсів нафти, газу, лісу і так далі. Четверте, ми конче маємо вступити в НАТО, або ще краще, моя особиста позиція, прямий воєнний союз з американцями. Такий скажімо як мають ізраїльтяни, Південна Корея, Японія – в загальному вісімнадцять країн світу мають цей прямий воєнний союз. Якби умовно, великий американський контингент був в Україні з бомбардувальниками стратегічними, з авіацією, морською піхотою, з ескадрами міноносцями…
І, найголовніше, ця нація повинна пройти санацію, тобто очищення від ідеології.
Немає нічого цементованішого, міцнішого, аніж наша свідомість. Насправді свідомість, самосвідомість, колективна уява, міжсуб’єктна рельність, це те, що цементує нас.
Чи можлива ця реалізація сьогодні? На жаль, ні.
Я – прихильник концепції, що, на превеликий жаль, каскад малих, середніх і великих війн та, не приведи Боже, одна велика світова – це вже реальність. Тут, до речі, нічого нового.
Буквально кількома словами розвину концепцію, чому настільки в цьому впевнений.
Найстрашніше, що зробили наші вороги – повністю перекреслили Ялтинську систему міжнародних відносин, яка склалася за результатами Другої світової війни.
Тут коротка заувага. Перша історична система справжніх міжнародних відносин, за винятком Римської імперії, бо є думки, що саме римляни першими доктринально оформили те, що сьогодні називається правилами міжнародних стосунків, але все ж таки більше вчених у цій галузі стверджують, що: перша система – 1648 рік, за результатами так званих релігійних війн; друга – Віденська, 1815-1816 роки. Майже упродовж року вона писалася, була дуже велика кількість конференцій. Система створена за результатами наполеонівських війн; третя – Версальська, за результатами Першої світової війни; і четверта система – також знищена за результатами війни. Постає просте, логічне, зрозуміле запитання, а чи може п’ята міжнародна система, яка неминуче напишеться, постати в інший спосіб, окрім силового. На жаль, не може.
Чи можна уникнути глобальної війни? Неможливо. Досі, на мій погляд, дев’яносто відсотків живе в «бульбашці»: завтра путін здохне, станеться чудо і ми всі повернемося у всекомфортний 2012 рік. Запевняю: ми туди не повернемося. Це не можливо. Найважчі випробування попереду.
На планеті Земля накопичилось дуже багато вузлів, дуже багато нерозв’язаних проблем, що в інший спосіб, крім силового, вони розв’язані не будуть. Ще поставлю таку маленьку емоційну крапку словами великого грецького мислителя Платона, який сказав, що війна закінчується тільки для мертвих. На жаль.
Я не є апологетом війни. Дуже багато моїх опонентів кажуть, мовляв, Черник оспівує війну. Ні. Жодним чином. Війна – це мерзенне, огидне явище, нічого огиднішого немає. Але ми не змогли його скасувати. Не змогли.
Цей інструмент насильства, розв’язання складних, суперечливих проблем між нами, на превеликий жаль, знову актуалізований. І цього “Джина” загнати назад у пляшку буде дуже нелегко, аж допоки два великі гіганти – це Китай і Сполучені Штати Америки – не сядуть за стіл переговорів, знову ж таки, через силові методи.
Є дві великі конфігурації. Глобальний Південь народився минулого року. В частині людства там шість мільярдів населення. Він тиранічний, там майже немає демократії. І є Глобальна Північ – демократична, там два мільярди людей.
До того ж не забуваймо, що людство шалено приростає у чисельності. В одну хвилину, просто зараз, помирає 105 людей, а народжується 250. Земля перенаселюється. І оці процеси “броунівського кипіння” в сенсі силового протиборства тільки наростатимуть.
Тож не треба думати, що війни не буде. Війна буде в обов’язковому порядку. Треба думати за ізраїльським принципом, щоб якомога меншою кров’ю цю війну виграти. Час поразок для українців в історичному сенсі має нарешті минутись. Зрештою, ми завжди кажемо, що ми козацького роду, а що таке бути козацького роду? А козацького роду – це платити податок кров’ю. Так воно все побудовано, на жаль.
Про неминучість війни з росією говорили ще навіть до 2014 року. А чи можна було її уникнути? Можна. Перший момент. Тут розвію міф, що ми, мовляв, здали ядерну зброю, а якби цього не зробили, то все було б добре. Ми не могли її не здати. Чому? Тому що в нас, в основному, була стратегічна зброя ядерного призначення. Ракети Р-36М стояли в шахтах, так звана Житомирська ракетна армія, і були чітко направлені на США.
Балістична стратегічна ядерна ракета, яка виходить із тулуба шахти, не може полетіти в інший бік. Її заздалегідь так будують, бо тут враховується безліч змінних чинників, навіть магнітуду планети Земля і те, як планета крутиться. Вона туди була націлена.
А для чого нам тримати під прицілом США? Цю важку велику ракету розвернути у бік Росії було неможливо. Якщо тримати саму ракету ми ще могли, то найскладніше – це утримання ядерної боєголовки. Там надскладний механізм запуску. Його треба постійно обслуговувати. Це дуже складна інженерна технологія.
Все, що обслуговує ядерні боєголовки, було сконцентровано в росії. Чому я з цього почав? Бо дуже багато спекуляцій, що, мовляв, треба було наш третій арсенал світу залишати. Він не залишався. Але натомість ми не зуміли отримати реальних гарантій. Це дуже прикро, але ми про це маємо говорити.
У Заходу є всі ресурси, аби доля цієї війни була вирішена не в найближчі 5-8 місяців, а – 2-3 місяці. Для цього треба, щоби партнери України нарешті ухвалили рішення надати всю необхідну зброю у достатній кількості.
Літаки. Обіцяна Україні кількість винищувачів F-16 – 60. Однак, було б дуже добре отримати до 200 машин. Проблем із цим у Заходу немає, адже таких літаків у світі є понад 4000.
Далекобійні ракети. З цим у Заходу також немає проблем. Самих лише ракет ATACMS на складах – майже 4000. Це дуже серйозна кількість для втілення необхідних цілей.
Пройти лінію розмежування, що була до 2022 року, практично неможливо. Там усе перетворено в бетон. Вони малесеньку Авдіївку проходили 10 років, і поклали там, за великим рахунком, повноцінний корпус. З їхнього боку там усе таке саме, тож узяти Донецьк, наприклад, можна лише потужними бомбардуваннями, що під силу США.
Бліцкригу на Харківському напрямку не буде. Він був на початку повномасштабного вторгнення, проте навіть тоді росіяни не змогли окупувати Харків. Бліцкриг – раптовий наступ, який ніхто не чекає. Українці відбилися, попри те, що не чекали на цю війну й північні кордони країни не були укріплені. Зараз ситуація кардинально інша. Зокрема, уряд виділив понад 30 мільярдів гривень на фортифікації. Ці кошти розподілені не тільки по лінії боєзіткнення, а й по інших областях.
Противник нарощує велике угруповування, але чи достатньо буде 50 тисяч. Розберімо на прикладі Авдіївки, яку росіяни штурмували протягом десяти років, а остання фаза тривала понад чотири місяці. Там ворог убитими втратив понад 15 тисяч своїх солдатів. Цю цифру можна сміливо множити на 3 й матимемо кількість поранених. Отже, виходимо приблизно на п’ятдесят тисяч.
Проте є нюанс. Авдіївка мала прямий контакт з лінією боєзіткнення ще з 2014 року. Її не потрібно було проходити у великому кілометражі.
Як російським військам пройти сорок кілометрів? Це дуже важко зрозуміти. Чи можуть вони вдатися до такого акту суїциду? Та чому ж ні.
Російські війська можуть вторгнутися на декілька кілометрів, зав’язати наші сили й засоби, повоювати кілька днів й відійти. Це буде вигідно противнику, адже Збройним силам України доведеться відволікати артилерію з головної лінії боєзіткнення та тримати там доволі великий контингент.
Наступний приклад – Бахмут. Понад десять місяців росія билася за нього, втративши понад двадцять дві тисячі вбитими самих вагнерівців.
То як їм взяти мільйонне місто, яке дуже сильно укріплене? Не скасовую їхнього божевілля, але на цю хвилину вважаю, що організувати повноцінну противну операцію на сорок кілометрів у росії не вистачає ні сил, ні засобів.
За даними видання The Economist, одним зі сценаріїв росії може бути ізоляція Харкова, шляхом перерізання головної дороги, яка веде до Києва. А інший варіант – перемістися приблизно на 10 кілометрів ближче, аби східні околиці Харкова опинилися у зоні дії ворожої артилерії, створивши «буферну зону», про яку заявляв владімір путін.
Я особисто такої концепції поки що не поділяю. Харків й так паралізований і повноцінно та адекватно не функціонує. Величезна кількість населення виїхала.
Більш зрозумілий сценарій, що у такий спосіб росіяни намагаються згенерувати чергову хвилю біженців. Проте, якщо Україна у лютому 2024 року впоралася з велетенською хвилею переселенців, то якщо зараз кілька десятків, чи навіть кілька сотень людей вирішать евакуйовуватися, то не буде глобальної соціальної кризи.
Коефіцієнт ураження російських нафтопереробних заводів треба підіймати до 30-50%. На сьогодні ж українські сили зачепили до 15% нафтопереробної галузі рф.
Знищення Силами оборони України російських НПЗ може вплинути на бойові дії. Задля цього треба, аби відбулося щось схоже до подій Другої світової війни, коли американці знищили дванадцять заводів німців.
Зараз неможливо сказати, що після атак по заводах росіяни залишилися без бензину. У росії є 30 великих НПЗ і близько 50 малих.
Удари українських дронів по російських НПЗ створюють одразу три проблеми для Москви.
Як приклад – Т-90 “їсть” на добу у межах до однієї тонни дизельного пального та сто кілограмів мастила. У зоні окупації – близько 3000 танків, це 3000 тонн на добу, не враховуючи автомобілі, генератори, інші види техніки. Якби це все йшло вгору, то може дійти до того, що просто не буде палива.
Крім того, пальне дорожчатиме для російського населення, а це – тиск.
І найголовніше – це ревізія російської системи ППО. Вони розпіарили на весь світ свої комплекси, але вони не готові збивати дрібні БПЛА. Це удар по їхньому іміджу як виробнику зброї у світі.
У росіян наразі не вистачає сил та засобів, щоб організувати повноцінну проривну операцію в напрямку Харкова. Але вони можуть діяти за принципом “зайти і вийти”. Зокрема, вдертися на декілька кілометрів, зав’язати там наші сили й засоби, повоювати декілька днів і відійти. У такому випадку нам доведеться відтягнути з головної лінії боєзіткнення артилерію та боєкомплект.
Путін щоразу дістає “ядерний кийок”, коли боїться. Кремль розуміє, що на фронті можуть виникнути справжні проблеми. По-перше, у ворога викликають страх F-16, адже ці літаки можуть змінити поле бою. По-друге, великий пакет зброї в дорозі до України. І найголовніше – Європа показує, що перестає боятися кремлівського диктатора.
У такому стилі, як нині триває війна, російські загарбники можуть воювати ще приблизно два роки, не більше.
Ця війна унікальна. Вона реанімувала лекала 1-ї і 2-ї Світових війн стосовно артилерії. На неї вже ніхто не робив велику ставку, а зараз 95% усіх вогневих уражень – це артилерія. Також ця війна ввела в дію восьму технологічну революцію – дрони. Не тільки повітряні, а й надводні, підводні і навіть наземні. Оце вже, направду, майбутнє.
Записав Василь СОРОЧУК.
На знімках: вгорі – Петро ЧЕРНИК; внизу – світлина з сокальчанами.
Фото автора.