ПОРИ РОКУ
Як мудро все створив Всевишній із предвіку –
Чарівну весну, зиму, осінь, пестливе літо.
І є тут все: краса природи, радість, щедрість нив,
Стежки з снігами, морозець, весела пора жнив.
Як тішить нас весняний дощ, журавлиний клекіт,
Немов пісня для душі, як наречених шепіт.
Які милі на санчатах рум’яненькі внуки.
Великої шани гідні Господаря полів руки.
У нас зима гостює і падають сніжинки –
Цікаві витвори Митця – квіточки-перлинки.
Невдовзі задзвенить колядка, а там гаївка
Й подяка Богородиці – травнева Маївка.
І так мандрують, ідуть віками пори року,
Несуть людям радість, дари Божі. Так щороку.
Обласкають сонцем, вітром, дощиком окроплять,
Заквітчають землю цвітом, листям озолотять.
Свята земленька усіх годує, зігріває,
І частує яблуком, грибами, короваєм…
Будьмо вдячні всі Творцеві, бережім природу,
Для прийдешніх поколінь – джерельну чисту воду.
Тепер в нас смуток, страх, війна, руїна і печаль,
Хоронимо Дочок-Синів. У душах біль і жаль.
Не чекали від сусідів ми злоби такої,
Здавна прагнем працювати, жити у спокою.
Ще мить… Проведемо зиму з холодом і снігом,
Будемо стрічати весну із пташиним співом,
Защебече соловейко, прийде Перемога.
В нас попереду, вкраїнці, щаслива дорога.
ВЕСНО! РОЗВЕСЕЛИ УКРАЇНУ!
Весна іде до нас! Чи чуєте, краяни?
Мандрує вже полями, гаєм і ярами.
Вже розбудила первоцвіт, несе нам грози.
Ще змий назавжди, весно, в українців сльози.
В дібровах ще дрімають ясени похмурі.
У нас війна. Як не стояти їм в зажурі?
В нас скрізь горять свічки і чути спів молитви.
«Плине кача…» серце крає, як і скрегіт битви.
Підсніжники так рясно зацвіли у лісі,
І вже жайвір заспівав веснянку на стрісі.
У всіх печаль, туга, образа, смуток в серці.
Та надія в нас живе, як цвіт на стебельці.
Живемо в часі тривоги, нещастя, руїни.
Віддані Сини щитом стоять за Україну.
Великі зміни йдуть на батьківські пороги.
З молитвою в устах чекаймо Перемоги.
Бережім свою державу і шляхетну мову,
Молитви і поговірки, пісню колискову.
Бо в них мудрості скарбниця і порад архів.
Живи в мирі, Україно, на віки віків!
РІДНЕ СЛОВО
Слова народні на папір лягають стільки літ,
Вони ідуть з сумління, мов з душі виводять звіт.
Слово – ниточка єднання. Слово до словечка –
Й вишивається вкраїнська родима сорочка.
Скільки ниток-слів творили родиму сорочку,
Вони злились, поєднались, мов квіти в віночку.
В Кирилівці зародилось Кобзареве слово,
Й по всім світі поширилось, звеличило мову.
Слово Боже – вічне, добре, учить нас донині,
Кобзареві рядки й Стуса живуть в Україні.
Бережемо слово Лесі, Франка, братів Лепких,
Бо воно несе у душу розраду і легкість.
Рідне слово – це, як дар, як хлібина на столі,
Це предвічний голос-шепіт праотчої землі.
В приятелях іншомовних впізнаємо друга,
Лиш племен російських мова несе біль і тугу.
Родима сорочка – рідна пісня і молитва,
І козацька дума, притча і Воїнів клятва,
Гімн Вкраїни, колискова, бабусина казка.
Все нам близьке, миле серцю, як мамина ласка.
І я так люблю у слово рідне зачитатись,
Що посміла й свої думки у рядки складати.
Бережімо рідну мову, від сміття очистьмо.
Хай буде чиста, як кришталь й дівоче намисто.
«ПОСІЙСЯ НЕ СЛОВАМИ, А РОЗУМОМ НИВО!»
Т. Г. Шевченко
Годинник цокає і так невпинно йдуть роки.
Прийшла весна-красна. Уже виспівують граки.
Вже піст настав, йде другий рік запеклої війни.
Дні Пам’яті Шевченка надходять знову з давнини.
Чи бачиш, наш Кобзарю, як терпить Україна,
Які несе страждання Українська Родина?
Ми вітали Суверенність, мирно розвивались,
Поміж нами вороги злі також не дрімали.
В Твоє слово, наш Пророче, не усі вслухались,
«Обніміться ж, брати мої…» – не всі пам’ятали.
Несемо хрест України й мусим пам’ятати –
Хрест полегшає, як буде більше рук його тримати.
Нам єдиномислія бракує, українцям,
Братолюбія, поваги й злагоди по вінця –
Так описує Шевченко, кличе гуртуватись,
Щоб розстріляну Вкраїну всім нам оживляти.
Світанок весни. На вербах зеленіють віти.
У підніжжя Тараса шляхетні ляжуть квіти.
Жайвір пісню слави Кобзареві вже співає.
Україна Свого Сина в молитві споминає.
Твої вірші, наш Тарасе, дають нам пораду.
В них знаходимо натхнення, кріпость і розраду.
Чи чуєш, Кобзарю, зітхання змучених сердець?
Благай в Творця для України Перемоги вінець.
СЛЬОЗИ БЕРІЗКИ
Вже березень. Кущі, дерева оживають,
Лише стрункі берези сльози проливають.
Ласкаві промені торкаються їх крон,
Щоб оздоровити берізки з свіжих ран.
Навіщо такий глум придумала людина?
Чим завинила ця прекрасна деревина?
Що люди заставляють проливати сльози,
Впиваються життєвим соком із берези.
А, може, краще б нахилитись до криниці
Й напитись з пригорщів цілющої водиці.
Береза хай весну стрічає, хай радіє,
Хай в соковитих косах пишних вітер віє.
А так – берізка в ранах віти похилила.
І сил нема озватися: «Людино мила!
Не квапся, ось суниця зацвіте, черешня,
Плоди і соки їх для тебе, як і вишня».
Отак усі берізки весну зустрічають,
Змирились з долею, терплять, не нарікають.
А ми навчімося природу шанувати,
Щоб правнуки змогли ще нею любуватись.
Марія КАЛЮГА-КАЩУК,
с. Скоморохи.
Фотографія приблизно 1973 року.
Хор села Скоморохи. Диригент – Баран Іван Олексійович. Минуло 50 років. Багато співаків і диригент відійшли у вічність. Доброго здоров’я і многих літ тим, хто з цих людей ще сьогодні співає в церковному хорі. Цікаво подивитись, згадати, впізнавати всіх. Пишаймося, cкоморохівці, що у нас був такий величний хор. Скільки любителів народного співу знайшлося в Скоморохах! А який розкішний стрій! Старайтесь, молоді cкоморохівці, знову зібрати такий хор, щоб благовістним дзвоном понеслась по рідному краю українська пісня і молитовний спів із церкви.
Колишні «скоморохи» – люди веселі, музикальні, талановиті. Вони заснували наше село понад 620 років тому. Хочеться, щоб їхній дар від природи успадкувався і нам. Українська письменниця Марійка Підгірянка писала: «Йдіть до людей, які співають. Лихі люди не знають пісень». Я вдячна долі, що привела мене до людей, які співають. Разом ми співаємо, молимось, сумуємо.
Доброго здоров’я нам, дорогі cкоморохівці, мирного неба, смачних калачів! Хай помагає нам Господь Бог!
