«Душу й тіло ми положим за нашу свободу…», – ці горді закличні слова з гімну України для Миколи Паська, як і для тисяч добровольців та воїнів ЗСУ після широкомасштабного вторгнення російського ворога, 24 лютого 2022 року стали реальними, набувши прямої дії. Вже наступного дня Микола, свідомо покинувши зону комфортного мирного життя як депутат Сокальської міської ради, пише заяву до 63 батальйону 103-ї бригади військ тероборони ЗСУ і стає воїном. Це не просто сміливий вчинок задля політичних дивідендів члена партії «Європейська солідарність», це внутрішнє патріотичне переконання людини: «Сьогодні майбутнє незалежної України виборюється на лінії зіткнення з ворогом, там найважче, і я повинен бути саме там, де найважче».
Батальйон, виконуючи наказ, вирушає на оборону Сумщини, Полтавщини, Харківщини. Зона бойових дій – це, зрозуміло, зона підвищеного ризику, де щохвилинно чигає смерть, де проливається кров, де є вбиті та поранені, де надлюдськими зусиллями копаються окопи, аби зарившись у землю змогти вижити під мінометними чи гарматними обстрілами і дати бій московській дикій саранчі, що лізе і лізе, гнана, так званими, кадирівськими «загранатрядами»…
У селі Олександрівка Харківської області (на кордоні з Бєлгородщиною) під час авіанальоту – перше серйозне поранення в ногу. Згорів автомобіль, старенький «RangeRover», пригнаний волонтерами, а в ньому були знищені амуніція, набої, їжа, вода, і дефіцитні тут, на фронті, ліки, зокрема, від діабету, які щоденно необхідно вживати. Далі госпіталь, реабілітація і знову у стрій. Прибувши після лікування у зону бойових дій на мікроавтобусі «Vito», придбаному та спорядженому волонтерами, Микола Пасько продовжує воювати в автомобільній роті 103-ої бригади тероборони. Водії автороти, а їх 49 хлопців, без перебільшення, асів за кермом, забезпечують доставку боєкомплекту на передову, доставляють зброю, амуніцію і все, що необхідне, часто під обстрілами, а назад вивозять «200-х» та «300-х». Автомобілі хлопці ремонтують самі, запчастини дістають за власні кошти, де тільки можуть. Надійний швидкий автомобіль, тут, у цьому пеклі – це твоє спасіння, спасіння тих, хто поруч. Це вчасна підмога тим, хто «на нулі».
«Нелегка стресова робота. Перехрестився – і вперед!», – розповідає Микола Пасько, побувавши нещодавно вдома у десятиденній відпустці. – «У нас справді народна війна проти ворога споконвічного московського, з яким воюємо понад три століття. Люди, як мовиться, останнє віддають, бідні пенсіонери гроші з карток перераховують по якихось 20-100 гривень, щоб армія була боєздатною. Простий народ допомагає і забезпечує нас і автомобілями, і дронами, і тепловізорами, і оптичними прицілами, і амуніцією, не кажучи вже про продукти харчування. Не перестаю дивуватися, особливо після корупційних скандалів із закупівлями у Міноборони. А чому так? Чому злочинці у затишних кабінетах правлять бал у час війни і наживаються?! Такі корупційні скандали, не кажучи вже про недолугу діяльність «зеленої монобільшості» у Верховній Раді, про страшну бюрократію та позбавлення доплат воїнам, про злочинні дії усіляких зрадофільських кротоферм – безперечно впливають загалом на бойовий дух воїнів, знижують до певної міри нашу мотивацію. Потрібно все суспільно-політичне та економічне життя країни негайно перебудувати на воєнні рейки. Життя тилу має бути невіддільним від життя фронту. Усе треба підпорядкувати нашій Перемозі: і законодавчу базу, і роботу оборонної промисловості, і діяльність місцевих органів влади, де є ще чимало гучних «патріотів власної кишені», щоб навіть мимоволі не виникало в голові це злорадне прислів’я: «Кому війна, а кому – мати рідна».
Звичайно, після зони бойових дій, тут, у далекому тилу, на Львівщині, незважаючи на постійні сигнали тривоги, дивишся на світ зовсім іншими очима… Для декого, особливо з молодих людей, які ухиляються від служби у Збройних силах, світ розваг чомусь ближчий до душі, аніж тяжка робота, «кров і піт», як висловився Черчіль, для нашої Перемоги. Потрібно робити все для зміцнення бойового духу, підняття престижу військової служби, а не розхолоджувати людей бравурними прогнозами про швидку перемогу від арістовічєй і ще деяких недолугих експертів.
Не все так як пишуть наближені до влади блогери. Московський ворог ще надзвичайно сильний, він атакує на деяких ділянках фронту, і має там, як не прикро, успіх. У нас не вистачає необхідного боєкомплекту, мала б бути сильнішою і підтримка наших піхотинців артилерією та авіацією. Я не можу дивитися, м’яко кажучи, цей неправдивий телемарафон, який вже викликає, не лише у мене одного, блювотний рефлекс. Навіть враховуючи у час війни цілком необхідні інформаційні обмеження, матеріали, які подається на телемарафоні назвати правдивою журналістикою годі. Це якась однобока пропаганда, якій недовіряють не лише військові. Я відчуваю це не лише як журналіст за фахом, а як громадянин. Війна війною. Інформаційно-психологічні операції – це одне, їх необхідно проводити, а дух правди – зовсім інше. Саме з цим духом правди ми переможемо.
До речі, наші внутрішні вороги не менш небезпечні від зовнішніх… Ще й таке випробовування випало нам, українцям. Мусимо і цю гидотну плісняву здолати. Війна всіх нас зробила інакшими. Відбулася цілком логічна переоцінка цінностей. Ми повинні ставитися до ворога, як до ворога, і не завжди тут доречними є наші демократичні та християнські розсюсюкування. На фронті усе більш прямолінійно і правдиво.
Тому я не розумію загравань влади із усілякими військовими задля підвищення рейтингів. Таке враження, що дехто тільки й живе рейтингами і майбутніми виборами. За незалежність України вже покладено сотні тисяч життів на фронтах, понівечено мільйони доль людей, які змушені були пере
селитися, полишивши усе нажите. Ворог вбиває і ґвалтує наших людей, щоб залякати нас і змусити укласти мирну угоду на його умовах. Десятки тисяч цивільних українців терплять у XXI столітті цю дику наругу московських варварів.
Ми ж, військові, не розуміємо, як сказав колись арєстовіч, багатьох «про**бів» на півдні України, де було розміновано Чонгар і здано Херсон з Мелітополем…
Буча, Ірпінь, Гостомель, сотні зруйнованих сіл і містечок. Ми повинні знати правдиву чесну відповідь, тобто встановити істину: чому влада готувала нас не до оборони, а до «майських шашликів»? Правда наближає і прискорює нашу Перемогу (ми ж бо живемо в демократичній країні!), а замовчування та інформаційні маніпуляції до нічого позитивного не приведуть. Нам потрібно зміцнювати наш бойовий дух. Тільки сильна сучасна зброя, надана нашими західними партнерами, наш бойовий дух та професійні дії військових, а ще єдність фронту та тилу (відновлення власної обороноздатності, зокрема, виробництво українських далекобійних ракет) здатні забезпечити нашу Перемогу над зловіщими ординцями-московитами, що завели нині все життя людства та безпеку його існування у безвихідь…»
Вдивляюся у вічі старшого сержанта, командира відділення 103-ої окремої бригади сил ТРО ЗСУ Миколи Паська, корінного полтавчанина, якого понад 30 років тому світле почуття кохання привело на Сокальську землю. Обпалений війною у зоні бойових дій він змужнів, став рішучішим та обізнанішим в усіх життєвих труднощах воїна, а як цілісна особистість – впевненішим у собі та бойових побратимах. Микола не просто з жахом спостерігає події жорстокої війни, він осмислює їх як журналіст. У задумах викласти пережите на папері, щоб нащадки знали криваву правду війни.
Мимоволі пригадую, що знаю Миколу Паська як сокальчанина, як журналіста, як керівника телерадіокомпації «Сокаль» із 2021 року, відколи почав працювати Представником Національної ради України з питань радіомовлення у Львівській області. Саме тоді директор студії дротового мовлення Сокальського району Микола Пасько, проявивши ініціативу та підготувавши пакет документів, почав лобіювати питання про створення в Сокалі ФМ-радіостанції. Звичайно, була потужна підтримка щодо фінансового забезпечення радіомовника (а це придбання передавача, плата ліцензійного збору, отримання більшого офісного приміщення, розширення штату та забезпечення заробітної плати) з боку керівництва райдержадміністрації в особі Миколи Пшевлоцького.
Переконавшись, що проєкт ФМ-радіостанції «Сокаль» життєздатний та необхідний у цьому регіоні, я долучився до його реалізації. Таким чином, першу ФМ-радіостанцію комунальної форми власності на Львівщині було створено у 20-ти тисячному місті Сокаль у 2002 році. У його штаті, пригадую, значилося дванадцять працівників. Отримавши ліцензію регуляторного органу, ФМ-радіо «Сокаль» почало здійснювати добове мовлення на потужному кіловатному передавачеві, що забезпечило його добру чутність також на теренах Волині та Польщі.
Кажуть, кадри вирішують все. Справедливість цього твердження безперечна. Микола Пасько попри всі непередбачувані складні обставини втілив у реальність свою мрію – професійне радіо «Сокаль» нині візитна картка Сокальського краю.
З 2015 до 2020 року Микола Пасько очолював Сокальську районну раду. Мешканці тодішнього Сокальського району можуть пригадати чимало добрих справ, здійснених у селах та містечках, зініційованих головою та депутатами районної ради.
Микола Пасько створив себе як цілісна особистість: наполегливою, творчою, цілеспрямованою щоденною працею заради творення добра на рідній українській землі.
Наша розмова, яку значною мірою узагальнюю, викинувши свої запитання, переривається щирим бажання Миколиної дружини Тетяни зустрітися з дітьми та й просто побути більше часу разом з чоловіком. Нещодавно Паськи відзначили у сімейному колі важливу дату їх спільного життя – 30-ліття, відколи Микола та Тетяна разом.
24 березня – знову розлука. Знову тривожне очікування телефонних дзвінків. Знову щирі нічні молитви, щоб чоловік повернувся живим та здоровим, щоб перемогла та щасливо зажила Україна.
Дякую Миколі за його жертовність заради нас усіх сущих на цьому тривожному білому світі. Бажаю удачі воїну, «щоб шаблі не брали, щоб кулі минали голівоньки наші».
Бачу віру та оптимізм у його очах. Ворог буде знищений і брудна нога проклятого завойовника не ступатиме ні в Сокалі, ні у Львові, а ні в Києві, а ні на Сході та Півдні.
Перемога буде за нами! І Бог нам у цьому допоможе, у цій цивілізаційній війні із російськими антихристами!
Петро ЦЕГОЛКО,
Заслужений журналіст України, депутат Львівської обласної ради.
