В атмосфері нинішніх Різдвяних свят торкнімося глибиною помислів того незбагненного, одвічно очікуваного таїнства – святого Вечора, чарів вечірньої різдвяної зірки, яка одвічно приносить нам цю радісну новину народження Господнього дитятка, несімо рідну колядку під кожне українське віконце, і зберігаймо глибоко у серці всі наш рідні різдвяні традиції.
А в пам’яті те далеке, пошарпане війною, дитинство, свята Вечеря і та довгождана перша різдвяна вечірня зірка.
У хаті золотистий повноколосий сніп, пахуче сіно, ритуально приготовані святкові страви, а посеред них найважливіша – кутя. Миготливий вогник свічки і спільна, коло святкового столу, родинна молитва за долю родини, краю і сльози за тими, яких горе відірвало від святої родинної вечері – все це, і радість і журба переплівшись, огорнули хатину якоюсь особливою таємничою атмосферою, і ми діти, перейняті батьківськими думами, чекаємо і віримо, що зараз має щось особливе статися – прийти на землю, у мою хатину щось незбагненне, щось таке, від чого зникнуть сльози з маминих очей, а до хати повернуться всі рідні і буде так як було завжди. А ще мила колядка, у співзвуччі батьківських і дитячих голосів особливою урочистістю розпалювала ці незбагненні дитячі мріїпочуття. Все це запало в дитячу пам’ять так глибоко, щиро, непорочно, що зігріває душу впродовж усього життя.
Таїна різдвяних традицій…
У тій таїні святої вечері споконвічна українська родина бачила сенс і мету свого життя, свою долю огорнуту небесною опікою народженого Господнього Дитятка. І вірилося, і прагнулося тої святої вечері в ореолі всіх її обрядів, і щоб неодмінно, хто де б не був – до столу мала зібратися вся сім’я. І як невимовно тяжко було у ті післявоєнні роки розгулу терору, коли за стіл сідала не вся родина. Згадаймо колядку: «Ой, як настав святий вечір в сорок шостім році…». Згадаймо скільки тих матерів з діточками, що «замість мали вечеряти, облились сльозами». А що батьки, брати, сини?.. Вони десь там в далекім Сибіру, з окрайцем сухого хліба, але збиралися до тієї cвятої вечері, вірячи у її життєдайну силу.
…і їх сила
А нинішньої пори.., коли над Україною розкрилась смертоносна московська паща, знову така ж трагічна доля спіткала наші родини, в яких знову при святій вечері ллються сльози і благальні молитви. Пам’ятаймо про це приступаючи до святої вечері, стаючи до молитви, просімо Господнього Дитятка за кращу долю для рідного краю.
Самобутність і сила українського Різдва в тому, що воно зберегло, увібрало в себе ті найдавніші пласти української духовності, що лежать ще у стіп далекого пращура – українського хлібороба, який бачив свою земну місію вирощування хліба у співпраці з Творцем. Вже тоді він усвідомив присутність у своїй праці, у тому, посіяному ним зерняті якусь вищу небесну програму, за якою те зернятко покладене в землю має за велінням Неба прорости і дати плід. І так ставалось, і він у це вірив. Недарма у наших щедрівках так мило співалося про участь БогаОтця і Божої Матері у вирощуванні того життєдайного колоса. Тому колосистий сніп і пахуче сіно, на якому має спочити Господнє Дитятко ставали для кожної родини найдорожчими реліквіями святої Коляди. А кутя?! – цей плід хліборобської праці став особливим знаковим символом святої вечері. Бо це тільки – українське. В обрядах інших народів її немає.
Такий наш, український генетичний код
То ж у ці дні, коли до нас завітає святвечір і ми станемо вічнавіч перед одвічною таїною народження Господнього дитятка і, ставши до молитви, згадаємо про душі рідних, що відійшли у вічність, згадаймо про душі і тих героїв, які поклали голови за Україну у нинішній війні, згадаймо «Небесну Сотню» і при теплому миготінні різдвяної свічки вглибмося у ті сиві початки нашого духовного сходження… Скільки поколінь на цьому шляху!!! І всі вони з глибокою вірою у серці несли у хату пахуче сіно, золотистий сніп, готували кутю і всією родиною ставали до найважливішого святкового чину – молитви, бо так велів давній, закон предків. Чи не це зберегло нас в цілості як націю і стало опорою асиміляції впродовж нашої невільницької історії!? І чи не ці дорогі серцю традиції і сьогодні є визначальними чинниками нашого національного відродження. Повірмо в це, оберігаймо і чекаймо нині, як і колись минулі покоління, тієї цьогорічної різдвяної зірки, щоб з дитячим трепетом в душі і вірою у молитві утвердити тут, у своїй хатині, у рідній Україні, ту одвічно несену зорею довгоочікувану звістку – Бог предвічний народився!
Степан ІВАСЕЙКО.
Пролог покаяння
Пахуче сіно, теплий дух вола
В стаєнці вбогій стрінула Марія:
Ой люлілюлі, ніченько свята –
Вона радіє.
Сповитий щебет тулиться в руках,
Крихіткупостіль пастухи вкладають:
Спочинь Маріє, бо ж далекий шлях –
Вона зітхає.
Теплом зірниць стаєнка розцвіла:
Ґаздині, ґазди – поміч і порада,
Маріє, глянь – хтось сина цілував –
Хтось сина зрадить.
Паланням зрад роз’ятрює вертеп,
Тернистий шлях на овидах зоріє:
Маріє, глянь – там над Вертепом…
Хрест –
Кріпись Маріє.
Пекучий біль пронизує наскрізь,
Поникла радість в апокрифах болю:
Вростали ми в вертеп невинних сліз –
В Марії долю.
