У рамках освітньої програми «Змінимо країну разом» вчитель Містківської ЗШ ІІІІ ступенів Сватівського району Луганської області Світлана ГРИБОВА з 19 по 28 жовтня перебувала у Сокальській спеціалізованій школі ІІІІ ст. №3, навчала дітей та переймала досвід своїх колег, ділилась власним. Педагог охоче розповіла нам про себе, освітянський проект та поділилася враженням про перебування на Сокальщині.
– Чому Ви взяли участь у освітянському проектіобміні?
– Це вже не перша акція обміну педагогами між Заходом та Сходом України. У вересні цього року Львівська облрада і Луганська обласна військовоцивільна адміністрація підписали декларацію про наміри співпраці в освітній галузі задля формування в учнівської молоді східної та західної України цінностей на засадах загальноукраїнської ідентичності та патріотизму. Обмін педагогами – один з напрямків. Організатори хочуть в такий спосіб об’єднати українців та стерти ідеологічні розбіжності. Дізнавшись про проект, вирішила поїхати. Мені було цікаво побувати у Львові, де була з екскурсією ще у часи, коли навчалася у школі. У нашому розумінні – це європейське місто. Для мене Галичина – це частина Європи. Зі мною приїхали вчителі зі всіх районів Луганської області, підпорядкованих українській владі. Зокрема, на Львівщину приїхало 50 викладачів з міст Рубіжне, Сєвєродонецьк, Сватове, Сватівського району, і навіть з Новоайдарського і Старобільського, та станиці Луганська, яка є зовсім поруч зі зоною розмежування.
– Не розчарував Вас Львів і Львівщина?
– Ні. Львів мене приємно вразив. Рада, що доля привела мене на Сокальщину. Сокаль дуже гарне місто, де живуть приємні люди, відкриті до спілкування. Діти дуже обізнані та талановиті. Підтвердження цьому був міжнародний фестиваль «Сокальські візерунки», на якому побувала. Ці десять днів були для мене насиченими, повними гарних вражень, тому швидко минули. Побувала у багатьох цікавих історичних місцях Сокаля та Львівщини, зокрема, разом з учнями відвідала музей Козацької слави в м. Берестечку, відвідала уроки у Сокальській спеціалізованій школі ІІІІ ст. №3 та була на уроках в інших школах Сокаля.
– Пані Світлано, розкажіть про себе.
– За фахом я вчитель початкових класів. 15 років була педагогоморганізатором у школі. Третій рік працюю вчителем початкових класів, веду четвертий клас. Тож для мене дуже корисним було побувати на засіданні методоб’єднання вчителів початкових класів, де ми працювали по новому Держстандарту. Багато чого почерпнула для себе.
– Як сприйняла родина Ваше рішення взяти участь в освітянському проекті «Змінимо країну разом»?
– Добре. У них не було страху за мене, бо впевнені, що тут живуть доброзичливі та щирі люди. Нав’язані стереотипи про «бандерівців» потрібно викорінювати.
– Ви вільно розмовляєте українською…
– А як інакше. Моя родина – українська. Вдома спілкуємося лише українською, яка є для нас рідною. Навіть свого часу, коли 10 років жила поблизу кордону з Росією, викладала в російській школі, вдома розмовляли рідною мовою.
– Скільки шкіл у вашому місті?
– У Сватово тридцять шкіл і нема жодної російської. У нашому селі дві українські школи – ІІІІ ст. і ІІІ ст., є дитячий садок. У нас всі розмовляють державною мовою.
– На Вашу думку, є відмінність між сходом та заходом України, зокрема, між учнями?
– Різниці не бачу. Однак вона добре помітна між учнями, які навчаються у міських та сільських школах. У перших краще матеріальнотехнічне забезпечення. І це помітно скрізь. Відрізняються і діти. Міські – більш відкриті, вільно висловлюють свою думку, мають більше свободи, тому розкутіші. Сільські ж діти є стримані та закриті. Коли з ними кудись виїжджаєш, стараються триматися один одного, мабуть, мало спілкуються.
– Чи було у Вас якесь хвилювання, коли йшли на урок?
– Можливо, десь трошки, але допоміг досвід, уже 26 років працюю у школі. Я відвідала уроки у четвертому і третьому класах Сокальської спеціалізованої школи ІІІІ ст. №3. Програма у всіх українських школах одна. Викладаємо ми одні і ті ж предмети – «Українська мова», «Читання», «Математика» за одними підручниками. Правда, у нас класи маленькі і не діляться на українську та англійську мову, бо там лиш 10 учнів. До того ж учні Сокальської третьої школи дуже виховані та комунікабельні. У них уже не вперше ведуть уроки вчителі з інших регіонів України і навіть інших держав. Чула, що в школу приїжджають по обміну вчителі з Польщі та Німеччини. Тож вони уже звикли, уважні, чемні та виховані, добре поводили себе на уроках.
– А як зустрів Вас педагогічний колектив?
– Педагогічний колектив Сокальської СШ №3 дуже гарний і доброзичливий. Директор Микола Бобрецький уважний, завжди турбувався про мене, заступник директора з навчальновиховної роботи Наталія Нестерук опікувалася мною. Кожен день був розписаний. Я побувала у всіх школах міста, спілкувалася з дітьми та вчителями. Сокальські педагоги комунікабельні та гостинні. Кожен хоче запросити до себе, показати, що він вміє, поділитися знаннями. Запрошували відвідати їхні родини, познайомитися з рідними. Діти хочуть знати, що таке війна і коли вона закінчиться. Це питання хвилює всіх українців, незалежно в якому регіоні живемо. У цьому всі єдині, хочемо миру, добробуту.
– З цього навчального року стартувала освітянська реформа. У ваших школах вона вже впроваджується?
– Аякже. Деякі моменти з нового Держстандарту давно застосовуємо у роботі. Багато пишемо проектів, їздимо на різні зустрічі. У районі проводиться багато тренінгів між вчителями, і ми стараємось застосовувати інноваційні методи у роботі. Брали участь у проекті, який акцентував увагу на інклюзивну освіту, наша школа теж взяла у ньому участь і застосовувала нововведення у роботі.
– Чи потрібний такий освітянський проект, і що він дає?
– Так, він потрібний і не тільки між вчителями, але й учнями. На жаль, ми є заручниками ще радянської пропаганди, коли доносилася не вся правда, або багато фактів дуже перекручувались, бо комусь було вигідно поділити людей на Схід та Захід. Але ми єдині, бо – громадяни України. В кожному регіоні вона трактується посвоєму. І тому коли люди спілкуються наживо, то починають мислити по іншому. Була у місцевому музеї. Там є виставка про Галичину і УПА, то деякі факти, які дізналася, у нас трактуються по іншому. Такі маленькі крупинки нашої історії маємо доносити нашим дітям.
– Чи сподобався Сокаль?
– Це гарне, чисте місто, яке потопає у зелені і квітах. У вас дуже багато хризантем. Хочу сказати, що Сватове теж гарне і у ньому багато квітів. Мерія і жителі міста наглядають за цим. У нас є клумби, де ростуть троянди, чорнобривці. Тепер зрозуміла, що потрібно посадити хризантеми. Ще помітила, проїжджаючи повз місцевого кладовища, українські прапори. Була подивована тому, що державний прапор встановлено біля кожної могили героїв, які загинули в АТО. Це дуже гарна ідея, яку я хочу запозичити у вас і запропонувати нам. У нас теж загинув хлопець в АТО з нашого села. І добре було б, щоб встановили біля його могили прапор України. Тоді здалеку буде видно, де похований Герой. Це виховуватиме у підростаючого покоління почуття патріотизму.
– Розкажіть, будь ласка, як виглядає війна зблизька, адже Сватово знаходиться недалеко від лінії розмежування?
– Війна – це страшно, коли бачиш зруйновані будинки, зруйновані долі людей, дітей, які бояться кожного спалаху, вибухів снарядів та бомб, це болісно відчувати і бачити. Але люди звикають до всього і вони не можуть нічого з цим зробити. Передова від нас за 80 кілометрів. Коли тиха погода, то чуємо постріли та вибухи.
Тут, у Сокальській спеціалізованій школі IIII ст. №3, проходять ремонтні роботи, коли почали стукати, то мимоволі, злякалася і почала прислухатись, що це? За два роки ми навчилися розрізняти з якої техніки йде обстріл. У Сватово вибухали склади з боєприпасами. Це було зовсім поруч. І ми стали свідками цього. Мій чоловік працює завгоспом у школі, і він разом з директором супроводжував шкільні автобуси, щоб евакуювати людей…
Нині уже все відремонтували і школи у місті працюють у нормальному режимі. Вони забезпечені опаленням. Діти мають гаряче харчування…
– Якщо порівняти вчителів сходу і заходу, що їх єднає?
– Це проблеми забезпечення школи поновому Держстандарту. Також нас турбує об’єднання громад. Наше село має бути центром громади. Мешканці не хочуть об’єднуватися, бо не вірять у її фінансову спроможність, вважають, що краще об’єднатися з м. Сватове, яке є районним центром. Турбує нас матеріальнотехнічне забезпечення освітніх закладів. Батьки мають низькі заробітні плати, і не всі можуть придбати дітям підручники. У нашому місті також мало підприємств, і люди їдуть на заробітки. Багато хто має свою землю і працює на ній.
– А як Ви виходите з цієї ситуації?
– Використовуємо старі підручники, які є у школі. Просимо тих батьків, які мають змогу, щоб вони придбали книжки або домовляємось з іншими школами і обмінюємось ними. Вони діляться з нами. Стараємось, щоб всі діти були забезпечені підручниками і мали можливість вчитися.
– З якими враженнями повертаєтесь додому?
– Мені дуже сподобалaся Сокальщина. Я хотіла б приїхати сюди ще разом зі своїми учнями, щоб вони побачили як живуть ровесники на Галичині. Щоб вони справді відчули, що Схід і Захід разом, щоб їх зігріли теплом своїх сердець ваші вчителі та учні.
Хочу побажати Сокальщині миру, благополуччя, процвітання, стабільності, щоб ваш район розвивався, відкривалися підприємства та заводи, створювались нові робочі місця. Тоді батьки не будуть змушені їхати на роботу за кордон, не розпадатимуться сім’ї, діти завжди будуть під опікою батьків. А щасливі та усміхнені діти – це в майбутньому щасливі і успішні громадяни держави.
– Дякую за інтерв’ю.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.
