«Мови – це важливо!» – таке гасло ЮНЕСКО. Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури, обрала для Міжнародного дня рідної мови, а відтак встановила дату для його відзначення – 21 лютого. Саме цього дня в 1952 році у місті Бангладеш, що розташоване у Східному Пакистані, пакистанська влада жорстоко розігнала демонстрацію мирних людей, які прийшли виразити свій протест проти урядової заборони на використання в країні своєї рідної, бенгальської мови. З того часу 21 лютого бангладешці вшановують день полеглих за рідну мову, а в солідарність з ними ЮНЕСКО запропонувала іншим країнам долучитись до відзначення цього дня та акцентувати увагу на проблемах зникаючих мов. Мова, на думку фахівців ЮНЕСКО, – це ознака культурної приналежності особи і «важливий крок до визнання необхідності захистити різноманіття культур». І якщо до кінця століття не вжити негайних заходів порятунку, то, за оцінками експертів цієї впливової організації, з 6000 мов, які існують нині, щезне більше половини. Білоруська, башкирська та кримськотатарська мови вже поповнили цей список вимираючих мов, а такі фактори, як війна, геноцид, урядові заборони, тиск домінуючих мов на кшталт російської та англійської, лише прискорюють руйнівні процеси в культурному середовищі країни. І мова малопомалу зникає…
З огляду на історію заборон рідної для українців мови, від нещасного «воссоєдінєнія» 1654 року і до 1991 року, історики нарахували понад 200 директив – таємні й відкриті, брутальні чи приховані, але всі до одного підступні! І чому тут дивуватись, коли сьогодні з вуст переважної більшості українців повсюдно лунає російський покруч. «Малоросами» українців вважали завжди, як в царській Росії, так і в більшовицькій. В травні 1876 року постановою Емського указу було заборонено видавати та розповсюджувати українські книги, проводити вистави українською мовою, а тексти українських пісень цензура виправляла особливо старанно. Але ми ж нація співуча. І коли хтось привселюдно намагався заспівати українською, губернатори вимагали виконувати пісню або французькою, або російською. В історичних джерелах Одещини збереглись записи про те, як тамтешній губернатор Зелений примушував городян замість «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці» співати «Ой не хаді, Грішка, да і на пікник!» Про ці факти мені вже колись доводилось писати. Вражає інше: в часових паралелях лінгвоцид – як геноцид української мови – відбувався майже одночасно. На півднісході царська Росія намагалась присвоїти українській мові статус «рускаго нарєчія», а з протилежного боку, на заході України, в сучасній Галичині – АвстроУгорщина, під’юджувана поляками, робила спроби наблизити українську мову до польської і замінити кирилицю на латинку.
Пригадую, як під час навчання в університеті, на парі з української мови, чимало студентів «провалили» диктант, і наша викладачка наголосила, що українська мова – одна з найважчих, тому треба заучувати правопис і багато читати, щоб грамотно писати і вимовляти слова. А потім пожартувала, що може б і справді було легше українцям вивчати правопис, якби свого часу кирилицю замінили латиницею. За її словами, проблем з правописом було б менше. Ми, тодішні студенти, сприйняли це як жарт, посміялись та й годі. А виявляється, цей маловідомий факт мав місце в історії. І якби не грекокатолицькі священики, які зуміли протистояти польським інтригантам, автор цих рядків була б змушена писати латинкою. І мова про це далі…
Аналізуючи події в новітній історії українськопольських відносин, на думку, перш за все, спадає рішення Варшавського Сейму 2016 року, коли поляки дали упереджену оцінку подій на Волині 19431945 років. Офіційні кола України в той час на це просто «закрили» очі, а народні обранці у Верховній Раді так і не дійшли згоди, як реагувати на заяви польських політиків. Думали, все вляжеться і перетреться з часом, бо якось не хотілось псувати стосунків з Польщею, яка, як і Росія, була вкрай вороже налаштована проти «бандерівського» руху. Аж ні! Менше, ніж за два роки, у 2018ому, як і очікувалось, заборона «бандерівщини» пролунала з новою силою, і стало зрозуміло, що в поляків взагалі немає розуміння ситуації, що панувала в ті роки, і що така постанова лише на руку Путіну та його Ко. І навряд чи в більшості польських політиків і сьогодні є хоча б якесь уявлення про безславні сторінки історії українськопольських відносин як в плані геноциду, так і лінгвоциду над українцями.
Але про це якось не дуже прийнято говорити вголос, як і про те, з якого такого дива поляки вирішили українську мову перевести на латинку?
У 60ті роки ХІХ століття певні кола польських шляхтичів, а в той час їхня земля перебувала під протекторатом АвстроУгорщини, Прусії та Росії, намагались не налагоджувати стосунки з українцями, а ліквідувати українську мову під виглядом заміни кирилиці на латиницю. І не австрійці, господарі країни, почали цю агресивну політику, а сaме підлеглі їм поляки, які після «весни народів» 1848 року забажали відновити Польщу як імперію, а для українців відвели роль підлеглих «хлопів».
Ситуація загострилась, коли в 1859 році губернатором Галичини став поляк Агенор Голуховський. За його підтримки адміністрація Галичини підняла брутальнообразливу щодо українців проблему, наголошуючи, що українська мова – малозрозумілий діалект, який треба поступово наближати до польської мови, тому реформи почати із заміни кириличного алфавіту латинським. Вагомі аргументи теж віднайшлись: «сприятливий ґрунт для поширення в АвстроУгорщині москвофільства і русофільства, сепаратизму українців тощо. З ініціативи цієї комісії було навіть введено кілька «незнаних ані в українській, ані в церковнослов’янській мовах літер, і ця абетка мала служити народній мові». Отакої! Наче ніж в спину!
Повіривши новій польській інтризі проти українців, австрійський уряд створив спеціальну комісію для вивчення цього питання під головуванням губернатора Голуховського. На захист української мови та нашого тисячолітнього алфавіту відразу стало священство на чолі з українським грекокатолицьким митрополитом Григорієм Яхимовичем та єпископом Спиридоном Литвиновичем. Реакція поляків була передбачуваною: провід УГКЦ звинуватили в націоналізмі, москвофільстві й усіх інших гріхах. Врештірешт, справа дійшла до того, що голова Церкви, митрополит Яхимович, надіслав листа до австрійського імператора з протестом проти абеткової провокації та проти фальшивих звинувачень. Друга петиція до цісаря була надіслана 23 вересня 1860 року. В ній митрополит наголосив, що коли українцям нав’яжуть латинку, він відмовиться прийняти управління митрополією. На додачу Яхимович змалював перед цісарем наслідки «алфавітної війни» не тільки для багатомільйонної української громади в АвстроУгорщині, а й для всієї держави. А найголовніше – у петиції він виклав п’ять обов’язкових пунктів:
1. Усунути проект введення латинки і дозволити безперешкодний розвиток української народної мови, без обмежень і поправок.
2. Ввести українську народну мову як урядову в народних школах, де більшість становлять учні українського походження.
3. Ввести в середніх школах викладання української мови.
4. Дозволити українцям використовувати рідну мову в адміністрації, трибуналах, громадських місцях.
5. Урядовці мають знати українську мову, якщо вони претендують на посади в місцях українських поселень.
Такі були вимоги митрополита УГКЦ Яхимовича, а через шість місяців після подання петиції під тиском грекокатолицьких священиків уряд АвстроУгорщини надав свободу українській мові та зобов’язався фінансувати друкування україномовних книжок кирилицею. Так було посоромлено поляків, які, будучи самі пригнічені, домагалися ще більшого гніту проти українців.
…Усі вище наведені факти дуже стисло описують ще одну спробу поляків поглумитись над українською мовою. Я – полякофоб? Ні! Просто мене дратують закиди польських політиків, мовляв, майбутнє українсько-польських відносин «під питанням» через трактування в Україні власної історії, зокрема, ролі УПА, яку поляки вважають злочинною, а Степана Бандеру своїм антигероєм. Не розібравшись ані в своїй, ані в чужій історії, ці політикани забувають про те, як здобувалась українська державність на Сокальщині в 1919 році, скільки українців було знищено загонами польських жовнірів під час Холмської трагедії, виселення українців з їхніх етнічних земель 1947 року, і як намагались на теренах Галичини замінити українську мову латинкою. Але хіба, міркування простого провінційного журналіста можуть зламати цю систему мислення? Але знання – це вже сила…
Тож нехай вічно живе Українське Слово!
Ірина СЛАВЧАНИК.
