25 років… Вже 25 років моя Україна живе і рухається як самостійна і незалежна держава. Цвітуть і не в’януть її вишневі сади. Часто іноземці, буваючи на наших землях, дивуються: наскільки гостинні, щирі і привітні наші люди. Але чи все так красиво? Чи все так легко, як здається? Насправді, тільки ми, українці, знаємо історію своєї країни, знаємо, як важко і болісно пробивалась вона до світла. Скільки крові і сліз пролилося на наших землях!.. Хтось завжди зазіхав на наші широкі степи, хотів зганьбити і знищити український народ. Жодного разу не дозволили нам ковтнути свіжого повітря. Та все ж Україна змогла! Змогла і вибралась на волю!
Та ні… Здалось, мабуть… Знову почулися лихі кроки ворога і запахло невинною кров’ю. Чого їм треба? Що вони згубили на нашій землі? Напевно, вкотре захотіли нас зламати…
Та в нас тепер є велика сила – щирий український дух. Ми впевнено і не вагаючись ідемо на поле бою. Тепер ми маємо свою відновлену державу і своїх нових героїв. Вони сьогодні далеко від нас, на сході, але щомиті ми усі разом, ми – одна сім’я, одне ціле.
Я з Марком (ім’я, за його проханням, змінено) листуюся з січня 2015 р. Ось окремі фрагменти нашої розмови.
– Чи думали ви, що колись доведеться побувати на війні і взагалі, що вона буде в Україні?
– Про те, що вона буде в Україні, навіть у страшному сні не снилося, а що доведеться воювати, то це було в моїх планах, думав їхати у складі миротворчих військ в гарячі точки ще зі шкільних років.
– Чому хотіли воювати за чужі країни?
– Тому що в цілому світі коїться несправедливість і в багатьох країнах третього світу ще далеко до демократії. Мріяв допомагати таким людям в боротьбі з тиранією.
– Що можете сказати про теперішню ситуацію в нашій країні?
– У цій нерівній боротьбі з окупантом і терористами, нам самим, без допомоги зовні, не встояти ніяк, адже російське військо силою домінує. Озброєння та техніка в них у набагато кращому стані, ніж в українських солдатів!
– Чи вважаєте, що потрібно їхати і боротися з ворогами? Адже, як ви сказали, сили не рівні.
– Так, вважаю, що потрібно їхати і боронити свою країну ціною власного життя і цим самим показувати приклад іншим, навіть якщо це – нерівний бій. Краще померти стоячи, ніж жити на колінах.
– Які почуття переповнювали вас там? Що коїться в душі, спостерігаючи за кров’ю, криками і плачем?
– Спочатку було дуже страшно. Особливо, коли розмовляєш з людиною, виливаєш їй душу, і вона стає для тебе кращим другом, а через декілька годин помирає просто в тебе на руках. Але згодом стаєш як робот. Війна притуплює в людині прояви жалю чи емоцій. Звикаєш…
– Що відчуваєте зараз, будучи вдома? Чи збираєтеся повертатися захищати країну?
– На війну хочеться ще більше, ніж раніше. Коли вмикаю телевізор, серце розривається від побаченого: адже там вмирають і за моє майбутнє. Негоже якось сидіти, склавши руки, на дивані! Усі, хто залишився там, для мене – наче рідня. Боляче чути, як Україна вмивається їхньою кров’ю. Але, на жаль, я не зможу вже туди повернутися, бо після отриманих поранень маю проблеми зі здоров’ям.
– Як це сталося, за яких обставин ви отримали поранення?
– Перші поранення отримав ще на Майдані, після чого втратив зір і тепер без окулярів майже нічого не бачу. Головні болі постійно переслідують мене. Пізніше, під час штурму Маріуполя, отримав осколкові поранення ніг, перебило пахову артерію і утворилися тромби. Останнє поранення – осколкове в спину, але, слава Богу, нічого серйозного. Ще мав вогнепальне поранення в районі серця, куля пройшла навиліт в декількох сантиметрах від серця!
– Що ви можете сказати, побажати, або, можливо, і дорікнути тим молодим людям або вже і немолодим, які уникають мобілізації, не хочуть захищати Батьківщину?
– Дорікати за таке я не маю жодного права, війна – це, насправді, дуже страшно. І я дуже добре розумію тих людей. У кожного з них, напевно, є на це свої причини. Хтось тільки створив сім’ю і не готовий так швидко прощатися з нею, в когось, можливо, старенькі батьки, про яких не буде кому піклуватися, або просто страх бере гору. Але ті, хто не впевнений в собі, краще нехай залишаються вдома і організовують хоч якусь допомогу для солдатів. Бо коли йдеш у бій з товаришем і надієшся на його допомогу в важку хвилину, а він, злякавшись, просто покидає тебе на полі бою заради власного порятунку, то такої смерті навіть ворогу побажати не смію. Ця невпевненість може коштувати комусь життя. А тим, хто всетаки поборов свій страх і пішов захищати Україну від ворожих нападів, бажаю терпіння, сміливості і щасливого повернення додому живими і неушкодженими. Пам’ятайте: вас завжди чекають!
Якщо ми називаємо себе патріотами і борцями за правду, то, мені здається, просто бути в курсі подій недостатньо. Ми повинні всіма силами боротися! Де б це не було: на роботі, в школі чи просто серед людей. Запалюймо байдужі серця, говорімо про нашу історію, пам’ятаймо своїх героїв і не забуваймо, через що ми пройшли і що прийдеться ще здолати. Здобуваймо освіту, щоб бути оcвіченими українцями, здатними ламати застарілу систему. Хто тоді зможе нас зламати?
Сидячи на дивані, перемоги не здобудеш! А найважливіше – молімося за нашу країну, за мир на рідній землі. Впокоряймося перед Богом, і Він поможе! Україна наша все ж встане з колін і буде в безпеці, поки ми знаємо, хто ми, віримо в своє майбутнє і в те, що воно залежить від нас самих!
Лілія ЗАХАРЕВИЧ, учениця 11 класу Волицької ЗШ IIII ст.
