Рани з Майдану кровоточать донині

21 листопада, в річницю початку Євромайдану, в Україні від­значають День Гідності та свободи. Цього дня вшановуємо патріотизм і мужність наших співвітчизників, які стали на за­хист демократичних цінностей, прав і свобод людини й громадя­нина, на захист інтересів України та її європейського розвитку. Серед багатьох на Майдані у 2013 році був і сокальчанин Юрій Каплета. Поранений беркутівцями, довго проходив лікування та реабілітацію. І хоч пройшло уже сім років, ці рани пам’яті крово­точать і досі. Ось що він пригадав про ці важкі дні на Майдані…

– Перший раз на Майдан приїхав 20 грудня 2013 року. Я ніколи не був політиком тої чи іншої політичної сили, але коли в товариша на кухні пили каву і побачили по телевізору, як в Києві на Майдані побили дітей, – цього стерпіти не могли. Прийняли рішення їхати в Київ і вже наступного дня були там. На той час на Майдані вже стояла палатка зі Сокаля, де були Юрій Ковалик, Вадим Кондратюк, Андрій Бохняк, Роман Лагно, Сергій Касян, Михайло Бондар, Андрій Трибух та інші. Хтось приніс палатку, хтось матраци, і мало-помалу ми облашто­вувалися. Палатка з написом «Сокаль» сто­яла біля входу в Будинок профспілок, біля нас завжди було велике скупчення людей. Головне всі самоорганізовувалися, захища­ли один одного, панував дух єдності. Протес­ти щодня продовжувалися, вже відбувалися невеликі сутички між активістами та правоохоронцями і тітушками.

На Майдані були здебільшого обласні Сотні Майдану: Київська, Львівська, Терно­пільська. Уявіть, що сокальчани були нас­тільки активні, що маленьке містечко також створило окрему Сокальську Сотню само­оборони. Сотником обрали Михайла Бонда­ра, заступниками – Андрія Бохняка і Вадима Кондратюка, десятниками були я, Роман Лагно, Назар Кінасевич, Ігор Химич та ін. Частина сокальчан жили в палатці, інші – в Будинку профспілок. День за днем проходи­ли мітинги, акції, починалися різні конфлікти і всі розуміли, що нічого не вистоять, треба приймати радикальніші дії, назад дороги вже немає.

18 лютого був анонсований Мирний марш. Ми сформували колону, було дуже багато людей, не йшли тільки старші люди і жінки. Я, обернувшись на Майдан, кажу до наших сокальчан: «Ми ідемо колоною звідси, а зараз оті всі беркутівці просто зроблять зачистку Майдану». Всі запевняли, що все буде добре. Колона протестувальників дійшла до Верховної Ради України, берку­тівці почали застосовувати світлошумові гранати, димові шашки. Далі нам сказали, що наша Десята сотня заступає на Кріпос­ний провулок, там наша зона відпові­дальності. В нас був один нюанс, так стало­ся, що сокальчани не мали захисних щитів. Ми стояли, тримали оборону і по­бачили, що до нас біжать активісти, було видно, що їм страшно. Ми їх зупинили, поставили з щитами з нами, заспокоїли, що нас багато і будемо всі триматися купи. Тоді на нас почала летіти бруківка, ми почали відповідати, теж кидаючи її на беркутівців, ті ж почали по нас стріляти. Але коли на тебе летять двометрові озброєні орли і ми, без зброї – погодьтеся, це нерівні сили. Андрію Трибуху куля попала в руку, ще довго ця рана не могла загоїтися. Але все це були дрібниці у по­рівнянні з тим, що побачили далі: на дахах будинків стояли снайпери зі зброєю і просто розстрілювали свій народ. Це просто жах, від цієї картини мурахи по тілу котяться донині. Адже сподіваєшся на нас­туп спереду, готуєшся відбиватися, а коли куля на тебе летить зверху, в голову, спину, це зовсім інше. Влада пішла на радикальні дії і дала вказівку розстрілювати мир­ний народ.

Наш сотник Михайло Бондар зрозумів, що не вистоїмо, адже сили нерівні і беркутівці зроблять з нас гарматне м’ясо, тому дав ко­манду відступати, щоб запобігти трагічних наслідків. Всі почали від­ходити, бачу, сокальчанин Роман Лагно (нині – світлої пам’яті) щось заметушився, не біжить, хо­дить на місці, крок вперед, крок назад. Тоді не знав що з ним, а йо­му осколки кулі попали прямо в око, а друге око засліпило від газу, і він зовсім нічого не бачив і не знав куди бігти. Бігли активісти, Роман вхопився за них і вони ра­зом втекли. Я розвернувся, поба­чив, що сокальчан вже немає, ос­таннім теж почав втікати, але мав хворе проопероване коліно, пере­чіпився через бруківку і впав. А як впав, то ніхто встати вже не давав, всі беркутівці копали, шарпали, били. Почув їх слова: «Давай його грузити в «Автозак». Я злякався, думаю, краще тут на бруківці по­мерти, чим мають мене везти неві­домо куди і невідомо що зі мною робити. Але в цей момент з’явився мій ангел-охоронець: прибіг стар­ший чоловік, ліг зверху на мене, показав беркутівцям посвідчення колишнього співробітника право-охоронних органів і просив мене не зачіпати: «Хлопці, в нього череп­но-мозкова травма, він може по­мерти, дайте жити людині». Під­бігли журналісти, почали знімати мене на камери і запитали номер телефону рідних, бо під час втечі свій загубив. Був при пам’яті і сказав телефон мами та брата, вони повідомили їм, що я травмо­ваний. Мене забрали з дороги в бічний дворик, там у підвалі була піцерія, прибігли медики, почали надавати допомогу. Діагностували черепно-мозкову травму, перелом лицьових кісток, були вибиті зуби, пробита легеня, множинні забої та гематоми.

З Майдану «Швидка допомога» довго не могла поранених вивести, бо всі вулиці були перекриті, лікарні не приймали активістів. Я просив, щоб завезли мене на Майдан, там є сокаль­ські хлопці, безпечна зона і ми дамо собі раду. Там мене поба­чив со­кальчанин Андрій Бох­няк і зрадів, бо за мною шу­кали і думали, що вже немає серед живих. На носилках винесли на третій поверх Будинку профспілок, де був мед­пункт. Медики надали допомогу, зашили деякі рани і сокальчани знай­шли транспорт достави­ти мене в Сокаль. З Києва у Сокаль тоді їха­ли два буси з поранени­ми, серед них – Андрій Мандрик, Роман Лагно, Назар Дидак, нас суп­роводжували Ігор Дацюк і Сергій Касян. У Сокалі в приймальному покої нас прийняли, оглянув хірург і госпіталізували. В цей же день мені зро­били операцію і в опера­ційній добу проспав… Прокинувся 20 лютого, перевели в хірургію і попросив маму принес­ти ноутбука, щоб поди­витися в інтернеті, як розгортаються події на Майдані.

Після травм на Майдані довго лікувався, проходив 10 днів реабі­літацію в Польщі. Після цього став волонтером, бо на Сході почалася війна, військовослужбовці постійно зверталися за допомогою. Комусь потрібен був бронежилет, комусь форма. Разом з Андрієм Бохняком, Мар’яною Климців, Христиною Білоус цілодобово жили волонтерством. Плели захисні сітки, возили допомогу, їжу, бронежилети хлоп­цям на Схід. Згодом прийняв рі­шення добровільно йти на службу в АТО, там за контрактом прослу­жив три роки.

Події на Майдані досі живуть в пам’яті, роздумую, що народився в сорочці і мій ангел-охоронець «дядя Льоня» дав мені друге життя в той день на Майдані, прикривши мене собою. Ми повинні завжди пам’ятати про Героїв, які віддали своє життя заради того, щоб Украї­на була європейською демократич­ною державою.

Записала Ольга ДЕНИСЮК.