Знову Новий Рік, знову Різдво. І ті самі думки щороку, веселі і не дуже. Смачні спогади дитинства, що вже не раз, і не два метушилися в голові, але на папір так і не лягли. Сьогодні від мене не втечете і рівненько змережите біле полотно.
Бабуся мала пенсію 30 рублів. Вона завжди хвалилася з цього приводу, бо може купити що завгодно. Як я їй заздрив тоді. Тоді, це на початку 70-х, четверо бабусиних онуків-колядників чекали від неї щедрої винагороди на Свята. Звичайно, «Тут ангели чудяться», звичайно потицькаєш щось невпевнено (бо вперше), бабуся погладить шорсткою долонею і дасть зіжмаканого рубля. Його потім мама виманить, сказавши що все-одно купить потрібне. А так хотілося, хотілося дефіцитних шоколадних цукерок, прийти до крамниці і пошикувати на заколядоване. Рубель добре, а десять краще. Побачивши, що Андрійкові, молодшому на півтора роки дісталася від бабусі десятка, також захотів «червоненьку», а почувши, що для цього треба аж десять разів заколядувати – без вагань погодився на таку сумнівну оборудку і колядував-колядував натхненно. Посміялися тільки з малого шестирічного. Я це тільки недавно усвідомив, коли згадував феєрію тих Різдвяних свят. Певно тоді й вертепом бабуся спокусила. Магічне чекання дійства і майже розчарування від побаченого. Довго-довго вертеп у моєму розумінні уявлявся тим парубоцьким бешкетом з Перемислович. Коли втікаєш від циганки, а смерті зовсім не боїшся. Так було, таке не придумаєш.
В селі все інакше, навіть у глухі комуністичні часи. Ялинка не на Новий Рік, а на Святий Вечір, за якою треба ще було до лісу човгати. Ой-як цікаво мені міському школяреві, з якого так і бажання усім покепкувати. Зате відігрався на своїх двоюрідних братиках, коли запитав: «Чому ж не ходите колядувати?» Почув парадоксальне: «Тут така страшна Шлапачка є, всіх пильнує й замельдує, куди треба…» На все життя закарбувалося Різдво у Себечеві й апеляція до таємничої особи, що каратиме за колядку більше, ніж за іншу провину. Хай вибачать мені носії цього прізвища, що наганяло страху на братиків і їхніх друзів. Я тоді гордо зауважив: «А ми ходимо і нікого не боїмося».
Було-було, не вигадую. І легендарні колядування у новорічну ніч під акомпанемент гучномовця. Тому, що не дай Боже, щоб до Різдва зелена красуня стояла. Радіо за словами старших «ревіло», а ми собі колядуємо на радість і на втіху усім. Варто лише трохи відійти вбік. Відчайдушний вчинок пересічних громадян, які й Храм відвідували, хто в Сільці, хто в Сокалі чи Борятині… Новорічну ялинку зносили на другий-третій день, тому у часи мого дитинства побути коло неї чи навіть сфотографуватися – то було справжньою подією і піднесенням. Горіли деревця дуже яскраво, також на третій день року, тому, що поруч два військових будинки, а їм категорично не можна святкувати довше. Ось і виносили на смітник, ніби за наказом зверху. Певно й серед них був свій стукачок. Щодо колядування, то завжди тягнуло у старі квартали міста, на моє переконання – лише там живуть побожні люди… Посівати, вітаючи зі Старим Новим Роком у четвертому класі наважилися… після уроків увечері. І не прогадали, на кишенькові витрати за якусь годинку заробили усі втрьох. Звичайно, більшість мешканців винувато казали, мовляв, зранку треба було приходити. Зате інші сприймали нас, як героїв, копійок не шкодували. Зараз таке уявити – марна справа, позамикаються у домашніх фортецях, нікому відчиняти не хочуть… Часи не ті тепер.
Справжнім потрясінням було Різдво без снігу. Таке трапилось вперше сімдесят якогось там року. Плюсова температура, болото і темінь. Така, що й епітета до неї докладного не підберу, найтемніше, що бачив, коли-небудь у житті. Колядували щоб не загубитися. Тепер очікування снігу на Новий Рік повністю вивітрилось, загубилося десь там далеко у сімдесятих. Там, де у гості ходиш і сам радо їх приймаєш. Як еталон виконавської майстерності – колядки у виконанні дядька Михайла. Звичайно, жартую з висоти років, бо хотілося, щоб чимшвидше «артисти» додому пішли. Але ж ні – репертуар солідний, голос густий, як затягнуть «Син Божий народився!» на першому поверсі, очевидно чути. Батько лише легенько підспівував, він знав, що після «на коня», будуть ще тости й колядки. Святкові застілля і кумедні пригоди пов’язані з цим – незабутні дитячі спогади. Вочевидь, в кожного назбирається солідний арсенал таких речей.
Зате весело й незабутньо – проситься тут написати. Було й інше. У 85-му випав наряд на кухню на самий Святий Вечір. Ганяли нас, молодих, що й вгору ніколи глянути. А коли понесли неприродно-важкі ноші (щоб служба медом не здавалась) десь далеко, зупинились на хвильку. Разом з хлопцями з Львівщини згадали й день той урочистий і хто ми, помолились тихенько і побажали один одному легкої служби. Я дістав з-за пазухи дбайливо збережені солодощі і розділив на чотирьох. Це також є Свято з великої літери, тому, що далеко від дому у скруті і холоді. Але з надією й оптимізмом!
Доводилось якось чути, як один партійний чин любив влаштовувати грандіозну нараду якраз на Святий вечір. Для нього манкурта і зайди, – то просто 6 січня, не те, що для свідомих галичан. А, може, й рознарядка така була. Не відкрутишся, бюлетенем не прикриєшся, всі мусили на ній бути, посадою ризикувати ніхто не хотів. Довгенько засідали, товкли воду в ступі, про новаторства сільського господарства сперечались. Проте, водії добре знали – можна сміливо їхати додому і у родинному колі вечеряти. Забирати додому своїх керівників випадало ще не скоро… У таке зараз важко повірити. Проте розповім ще один реальний випадок. Якраз Різдво 1988-го року. Воно тоді ще було з маленької літери і робочим днем. То вже у 89-му нас чекали вперше за багато років святкування на державному рівні і все таке. А тоді? Справжня зима і об’єкт в далекому Запитові. Посиділи-пообідали й посвяткували трохи (аякже!) а далі і у «розвідку» пішли. Коли б все спокійно, додому їхати мали намір: усі вже були попереджені. Знаєте, зустріли на поверсі російськомовного чолов’ягу, якого прислали з інспекцією, подивитись, як трудяться доблесні будівельники. Прибулий почав щось про дисципліну і якість робіт, але отримав у відповідь величезну порцію критики і демонстрацію льодяних бурульок на стінах. Обійшлось, на щастя без лайливих слів, все-таки величне християнське торжество днесь святкували. Поїхав похнюплений й присоромлений. Отримав справедливий урок, а от чи дійшло до його сумління – невідомо. Та й малоймовірно. Адже усі партфункціонери і іже з ними уже незабаром стали побожними й виголошувати: «Христос народився!», «Славімо Його!»…
…Ми усі чекаємо Нового Року і Різдва Христового. Кожен по-своєму, з надією і смиренням. Очікування нового – найвеличніше з почуттів. «Розморожую» свої іронічні спогади, просто і тихенько скажу: «Дякую, що ви є, залишаймося Людьми!»
Олег ЛЕСЬКІВ.
