У Цеблові функціонує дитячий будинок сімейного типу

МОНАХИНЯ ЗІГРІЛА ЗРАНЕНІ СЕРЦЯ

У 2007 і 2010 роках сестра Ангелина Цюра взяла на виховання діток, які потребували батьківської турботи. Так у Цеблові стала функціонувати спершу прийомна родина, а згодом дитячий будинок сімейного типу. Тут усе, як і в решти: діти навчаються, розважа­ються, ростуть, а мама за ними доглядає, дбає про них, оберігає. Єдина різниця, що ця мама – монахиня і будинок сімейного типу знаходиться у Згромадженнi сестер Служебниць Пречистої Діви Марії Йосипа Обручника.

У сестри Ангелини була мрія працювати з дітьми, виховувати та опікуватися ними, проте вона як черниця не може мати влас­них дітей. Але з волі Божої та благословіння єпископа Сокальсько-Жовківської єпархії Михаїла Колтуна так сталося, що в селі Цеблів створили дитячий будинок сімейного типу. І сестра Ангелина стала матір’ю-вихо­вателькою для дев’ятеро дівчаток. Це діти різного віку з сімей, де батьки позбавлені батьківських прав. Вони чимало натерпілись та бачили у своєму житті.

Практично у всіх важке дитин­ство. Най­важче було монахині вилікувати їхні душі від отриманих колись травм, і завоювати довіру та любов. Монахиня прагнула дати їм все – від любові до одягу й їжі. На почат­ках дітям було трохи важко, бо на них сипа­лись і насмішки, і образи від однолітків та жителів села, які закидали, що ті живуть у монастирі, й будуть черницями. Однак мі­сяць за місяцем дівчата звикли один до одного, і тепер як рідні. Вони повірили, що щастя є, воно живе у теплій домівці й зветься сім’єю.

Старші діти називають сестру Ангелину мамою, дякують за домашню атмосферу, за те, що зуміла їм замінити рідну неньку, та довіряють свої радощі і проблеми. «Хоті­лось би, щоб кожна дитина мала рідну маму, батька і свою сім’ю. Вони про це мріють. Але так вийшло, що Господь дав мені їх, і я стараюся стати їм мамою, сестрою, по­другою», – каже черниця.

Сестра Ангеліна пишається успіхами кож­ної з дівчат. Найстаршій вихованці Мартусі – 23 роки. Дівчина закінчила медичний коледж, вступила в університет ім. Івана Франка на біологічний факультет. Знайшли себе в житті й Таїсія, Василина, Владислава, а Олена нині працює у Польщі. 19-річна Со­фійка, яка у прийомній родині найдовше – з 2007 року, та 18-річна Андріана нині вчать­ся на кухаря в Угнівському професійному ліцеї. Цю ж професію опановують у Сокаль­ському професійному ліцеї 16-річні Андріана та Богдана.

Пізніше в дитячий будинок сімейного типу прийшли Вікторія-Валерія та Вікторія, їм по 12 років. Вони навчаються у сьомо­му класі Белзької ЗОШ, люблять співати, опановують гру на бандурі у Белзькій музич­ній школі.

Запитую у сестри Ангелини, чи ніколи не шкодувала, що взяла на себе відповідаль­ність за долю дівчат?

– У кожної дитини свій характер, своя життєва історія, до кожного потрібно знайти підхід, як кажуть, свій ключик, – зазначила сестра Ангелина. – Минув час і ми порозу­мілися. Правда, не все давалось легко, іноді було дуже боляче, коли вихованки мене не слухали або робили щось не так. Адже, на жаль, не всі помилки, які вони зроблять в юності, можна виправити в дорослому житті. Ставлю їм у приклад старших, які вже вирос­ли і пішли у доросле життя. Але не забува­ють мене і часто навідуються у Згромаджен­ня. Проте, я жодного разу не пошкодувала, що стала для них матір’ю-вихователькою. Адже на це була воля Господа.

– Коли в подружжя є бажання взяти дити­ну чи дітей з інтернату, не боятися цього. А пам’ятати, що Господь з тобою, що добро завжди повертається, – наголосила сестра Ангелина.

Допомагає їй у вихованні дівчат сестра Мар’яна – вчителька у початковій школі, що при монастирі. Діти мають свої обов’язки, допомагають сестрам по господарству. Монахині заохочують їх до молитви.

Через коронавірус прийомна родина об­межила спілкування, діти лише ходять на навчання. А до пандемії, вони дружною родиною подорожували, були на морі, на Світязі, у Карпатах, їздили на каток та в кінотеатр до Львова. «Стараюся, щоб дів­чата мали цікаве дозвілля, не відчували себе обді­леними», – продовжує монахиня.

Подібні дитячі будинки сімейного типу є важливими для нашого суспільства, адже саме тут діти можуть отримати не лише засоби для життя, але любов й християнське виховання, які повинні бути основою фунда­менту життя кожної людини.

Хочеться подякувати сестрі-настоятельці Ангелині Цюрі за те, що взяла на себе вели­ку відповідальність: зігріти зранені серця одинадцяти дітей та замінити їм маму, а та­кож за служіння, молитву і жертовну працю.

 Любов ЗАБЛОЦЬКА.