Бог закликає нас до святості… Про це не раз доводилось чути з вуст священиків під час проповідей. Але чи задумувались ми, що будьяка чесна та самовіддана праця також може стати освяченням самих себе. І через іконопис також. Не так багато художників, маючи мистецьку освіту, відчувають потяг до цього. І навпаки, дуже мало священиків, не маючи художньої освіти, прагнуть оволодіти мистецтвом іконопису. Один з таких священнослужителів, отець Василь Городецький, сьогодні трудиться на благо парафій Варяжа та Лубнівки. За його словами, любов до іконопису у нього зродилась із простого бажання спробувати написати ікону, коли він спостерігав за працею знайомого священика із Трускавця.
Позичивши фарби, пензлики, отримавши поради від майстраіконописця, майбутній священик із запалом взявся за справу. І яким було його здивування, коли наставник, гідно оцінивши першу роботу, порадив юнакові розвиватись. Зізнаюсь, наша розмова з отцем Василем ГОРОДЕЦЬКИМ, настоятелем УГКЦ Успення Пресвятої Богородиці с. Варяж, на цю тему дещо вийшла за рамки питань щодо його іконописної праці, і є на те причини. Бо іконопис – це, перш за все, духовна практика, яка відображається на діяльності Людини, яка чи не щодня уділяє Святі Таїнства і несе на собі особливий хрест.
– Кожна людина має свій талант, своє призначення, і Ви це збагнули, ще не будучи висвяченим священиком?
о. Василь: – То були 90ті роки. Перша ікона, яку я написав – «Спас Нерукотворний». Правда, починав я з олійних фарб, а вже потім перейшов на темперу, сусальне золото і таке інше. Купив пензлі, фарби, літературу по іконопису, щоб техніку вдосконалювати, познайомився з художниками у Львові, телефонував до них, радився. Інколи навмання робив, щось не вдається – пробував поіншому. І так помаленьку воно пішло. Я не кажу, що зараз це професійно роблю, але…
– Але, думаю, це радше покликання, ніж якесь чітко поставлене завдання, яке має на меті створити витвір мистецтва.
о. Василь: – Власне, іконопис приносить задоволення, хоча я не є автором ікони, бо ікону взагалі не підписують. Так правильно за канонами. Чому? Бо ікону пише Бог, Він тільки використовує руку іконописця. Тому може бути вказано ім’я фундатора, жертводавця, але художник завжди залишається в тіні – незнаний. І от дивишся на ікону і розумієш, що це не ти написав, бо ти не міг того зробити. Це Господь пише твоєю рукою. Завжди треба пам’ятати, що ікона народжується з молитви і для молитви. Вона не повинна задовольняти якийсь естетичний смак. Це богослів’я у фарбах. Якщо ми дивимось на ікону, як на картину, і кажемо, ой, якась негарна, то це означає, що ми не вміємо її прочитати. Це так, начебто дати книжку неписьменній людині, і вона скаже, що то якісь чорні знаки, але коли ми вивчимо абетку, то дізнаємось зміст книги. Існує практика, що іконописець, який сідає писати ікону, має до цього приготуватись через молитву, піст та Святі Таїнства Сповіді та Причастя.
– У мене також є невеликий досвід писання ікон, і часто зауважую, що під час писання з’являються думки, які навряд чи змогли з’явитись під час виконання якоїсь іншої роботи. Хтось з великих сказав, що «ікона – це кватирка в небо». І для тих, хто пише, і для тих, хто молиться до неї. Але чимало людей нарікають, мовляв, Бог не чує молитов перед іконою. Чи, можливо, проблема в тому, що люди поспоживацькому відносяться до таких речей?
о. Василь: – Ікона це справді вікно в інший, Божий Світ. Але людина по своїй природі є споживачем і через свою натуру, зіпсуту гріхом, прагне від Бога лише щось отримати так, начебто в супермаркеті, щось взяти. На мій погляд, люди сьогодення сприймають Бога, як того, хто дає: здоров’я, благополуччя і таке інше, але не Того, з ким ми маємо будувати відносини. Це ж мій Батько, Творець, який привів мене у цей світ, а я Його дитина. І завдання людини почути, чого Господь від мене очікує, а не лише споживати.
– І цей шлях до Бога людина повинна зробити через Покаяння. Багато хто забуває, що Церква – це не громада праведників, а натовп (спільнота) каянників.
о. Василь: – Бути християнином – це не просто піти до церкви, чи навіть помолитись, це праця над собою, це подвиг! І в цій праці через покаяння людина змінює себе, свій спосіб мислення, світосприйняття. От чому свої проповіді Іван Хреститель та Ісус Христос починали із заклику «Покайтеся!» Треба дати можливість Богові просвітити нас, відчути себе дитиною Божою, стати співтворцем з Богом, бо саме через співпрацю з Ним Господь змінює цей світ.
– А Вам не здається, що держава певною мірою формує це суспільство споживачів. Чимало людей націлені на те, щоб більше брати від держави, аніж віддавати їй, нерідко обманюючи і саму державу. Так само і з релігією справа. Як погано – то до Бога, а як добре – від порога… Старі люди і досі пам’ятають, як колись на мирян за пропущені недільні Служби Божі накладали епітимії, які позбавляли їх деяких прав і благ, що є в розпорядженні церкви.
о. Василь: – Я не знаю, наскільки держава виробляє в людей ментальність споживача, можливо, в якійсь мірі. Мені розповідав один монах, що коли в індійському селі служиться в церкві, в неділю чи в свято, там жодної людини, ні на вулиці, ні в хаті – всі в храмі! На жаль, в нас такого нема. В нас з отим відчуттям сумління є велика проблема. Про це колись писав Блаженніший Святослав в одному зі своїх послань, що «християни втрачають відчуття гріха». Люди призвичаюються до якихось таких вчинків, і їхнє сумління мовчить, і вони вважають, що нічого поганого не зробили…
– Не вбили, не вкрали, а все решта – то дріб’язок…
о. Василь: – Так, і блаженніший Любомир, коли повернувся з Риму, на початку 90х, коли сповідав в часі Великого Посту, зауважив: знаючи, що таке колгосп, як в колгоспі всі крали, не почув у сповіді людській, що я крав! Люди настільки звикли до того явища, що навіть не вважали його гріхом.
– Може риба гниє з голови? Яка система, такі люди. Безкарність у вищих щаблях влади – тому підтвердження.
о. Василь: – Я поіншому на це дивлюсь. Ми нарікаємо на владу, але хто творить владу, чи систему? Ми самі. Тому треба змінити спосіб думання, переосмислити своє ставлення до інших людей, до Бога, до світу, і тоді все навколо зміниться. Можна безліч разів владу поміняти, але якщо ментальність людей, спосіб думання не зміниться, годі чекати покращення. Прийдуть інші й будуть робити те саме.
– І от знову повертаємось до цієї теми. Люди приходять до Сповіді і не розуміють її суть. А чи не через призму цього іспиту совісті приходить усвідомлення, що всі наші біди, і особисті, і в масштабах країни, через нерозуміння та небажання цих змін. Кажуть, покаяння – це такий собі місток від гріха до Бога…
о. Василь: – Важливо усвідомлювати, чого людина йде до сповіді – чи прагне змін, хоче покаятись, перепросити Бога? І тут не настільки суттєво, чи я все перерахував на сповіді, бо ми, під час сповіді, зазвичай, хвилюємося, але для Бога це не головне, коли щось і забули, важливо, що до Нього прийшли і виявили свій жаль за гріхи. Це як дитина не послухала свого батька і просить в нього пробачення. Важливе сокрушенне серце, бажання змінитись. А про уявний місток, то, здається, в Бруно Ферреро є така притча, яка розповідає про шнурок між Богом і людиною. І коли людина грішить, той шнурок обривається, а коли кається, його зв’язує в вузол, і чим більше вузликів, тим коротшим стає шнурок. Ми стаємо ближчі до Бога.
– Отче, а важко бути священиком? Як проживаєте священичі будні. Знаю чимало священиків, які, зокрема, важко переживають похорони.
о. Василь: – Священиком бути важко… Однозначно. До похоронів я ставлюсь не так емоційно. В армії служив у військовому оркестрі, і ми дуже часто грали на похоронах військових ветеранів. Спочатку було моторошно, страшно.
Можливо це була певна підготовка. Але, зрештою, ми ж віруючі, розуміємо, що смерть це не кінець, а перехід в інший стан буття. Буває й сам заплачу, але намагаюся сприймати все в дусі Євангелія. Взагалі, труднощів багато в іншому плані. Праця з людьми складна справа.
– В одній із почутих проповідей священик сказав про те, що йому інколи важко налаштуватись на Літургію, не кажучи вже про вірників. І на сповіді в одного монаха він почув запитання, відповідати на яке йому було соромно. Як часто за всі роки служіння Літургії він відчував благовоління та осяйне піднесення… Про це також треба пам’ятати і нам, простим людям.
о. Василь: – Так, ми звикаємо до тих речей, які робимо щоденно. Я пригадую, коли перші рази ставав перед Престолом, це було трохи поіншому. Але пам’ятаю настанову свого пароха: ставати до Престолу кожного разу так, наче вперше. З таким благоговінням перед Богом, перед його величчю та святістю. Треба себе так налаштовувати, що я стаю до Престолу, до якого інші не можуть стати, а лише висвячені, Богом покликані особи.
– І в цьому рішенні стати священиком у Вас, напевно, була якась знакова подія?
о. Василь: – І дуже банальна. Це сталося після моєї служби в армії. На той час я працював у торгівлі. Я відчував, що то не моє, я не роблю те, що маю робити. Мені до рук, ніби випадково, потрапила книжка Олександра Меня «Син Людський». Я передавав її братові, який цю книжку позичав нашій родичці. Перш ніж віддати, я вирішив її прочитати. І ось в процесі читання цієї книжки, я зрозумів, що хочу бути священиком, хочу служити Богові і людям. Опісля вступив на навчання до семінарії і став тим, ким є.
о. Василь Городецький: «Ікона народжується з молитви і для молитви»
