За дев’яносто кілометрів від райцентру, серед мальовничої місцевості «сховалося» від людського ока найменше місто України – Угнів. Воно неначе заблукало між століттями, більшість пам’яток архітектури, якими так гордились угнівці, нині нагадують руїни. Лише старовинному палацу судилась краща доля. Його просторі кімнати, де колись вельмишановне панство гуляло на балах, нині стали прихистком для важкохворих пацієнтів хоспісу.
В основному – це самотні, старенькі люди, яким потрібний фаховий догляд. Сьогодні мало хто з пересічних громадян знає, що це самобутнє місто колись було колискою української інтелігенції, острівцем незвичайної культури. Тут жили ремісники, які виготовляли знані на всю Європу угнівські чоботи…. Нині ж маленьке містечко України, яке десь заснуло в летаргічному сні між минулим і сьогоденням, є відоме не тільки в Україні, але й за її межами. Вимовивши слово «хоспіс», багато хто відразу пригадає ролик в YouTube, в якому розповідалося про те, що в Угнові без гідних побутових умов, в плісняві, з дірявим дахом та без належного харчування живуть 15 стареньких. Сюжет краяв серце та не міг лишити нікого байдужим.
Невдовзі у ньому з’явились журналістителевізійники з різних каналів, волонтери, благодійники, та навіть представники з адміністрації Президента. Завідувач відділення хоспісу Неля Мазур говорить, що нема лиха без добра. Після цього ролика, хоспісом та його пацієнтами зацікавились волонтери. Практично завдяки їм та небайдужим людям вдалося відремонтувати дах, палати, переробити душові та туалети, обладнати пральню, реконструювати харчоблок, відкрити аптечний пункт. Провідний інженер Сокальської ЦРЛ Василь Шелест, який зробив заміри обсягу робіт, виконаних власними силами працівників за рахунок доброчинних коштів, констатував, що їх загальна вартість без матеріалів складає 150170 тисяч гривень. Зроблені вони добротно й якісно. Ці роботи тривають і нині: з правої сторони будинку підводять каналізацію. Мають ще замінити декілька вікон на металопластикові та зробити відкоси. Більшість робіт виконував завгосп Володимир Щур – майстер на всі руки.
Невдовзі сама побачила, які позитивні зміни відбулися за ці два роки. Вони справді викликають подив. У харчоблоці зробили капітальний ремонт: встановили витяжку, посудомийну машину, бойлер для підігріву води. Замінили кухарське обладнання, столи та умивальники. Кухар Галина Карська, яка тут працює понад 15 років, сказала, що меню у пацієнтів є більш різноманітне та поживне: каші, макарони, картопля, м’ясо, зрідка риба… На десерт дають печиво та різну випічку. Щоб зробити харчування пацієнтів хоспісу, персонал шукає спонсорів, бо бюджетних коштів на це замало. Допомагають з харчами місцеві жителі, які дають овочі та картоплю, а також волонтери, які крім харчів, привозять постіль, одяг, підгузники…
На другому поверсі, звідки торік «вибралося» наркологічне відділення, пахне свіжими фарбами. У всіх кімнатах встановлено металопластикові вікна. Просторо й у процедурній, де медсестра за призначенням лікаря, робить процедури. На полицях – вата, бинти, медикаменти для надання першої невідкладної допомоги, а також анальгетики, спазмолітики та нестероїдні протизапальні препарати. У кінці коридору кімната для роздавання їжі та відпочинку, де є телевізор та зручні меблі.
Старша медсестра Марія Крамар розповіла, що раніше їжу роздавали на коридорі, пацієнти тут же могли подивитися телевізор, причеплений на стіні. Та після вище згаданого ролика ними зацікавилися в адміністрації Президента. Приїхали з перевіркою закладу й написали перелік вимог, які мали виконати. І їх виконали.
Багато допомагають хоспісу волонтери України, Великобританії, Шотландії, Бельгії. Зокрема, у Львові функціонує фонд «Горіховий дім», працівники якого печуть випічку перед Різдвом і Паскою та реалізовують її у крамницях. А виручені кошти перераховують на підтримку таких закладів як цей.
Пані Марія запрошує нас подивитися на душову та вбиральню, і говорить: «Колись старенькі мали некомфортні туалети, де штукатурка сипалася просто на голову. Душова зі старим піддоном, надщербленою плиткою і холодною водою, а тепер це небо і земля. Все сучасне і гарне, а, головне, комфортне, зручне для пацієнтів».
Після огляду приміщення, керівник комунальної некомерційної установи районної ради «Сокальська ЦРЛ» Роман Швед зробив обхід палат. У них чисто, постіль свіжа, над кожним ліжком англійською ім’я пацієнта. Помітивши мій погляд, санітарка Ганна Іванівна пояснила, що це зробили волонтери з Бельгії, яким важко запам’ятати українські імена: «Вони проводили ігри з пацієнтами. Ви б бачили, як змінювалися на очах старенькі. Ми давно не бачили їх такими».
Тим часом завідувач відділення хоспісу Неля Мазур детально розказувала про хворих.
У сусідній палаті – чоловіки. п. Неля похвалила Павла Гавалка з Межиріччя, який після реабілітаційних процедур став ходити. Аби в нас не було сумнівів, пацієнт взяв у руки милиці й охоче продемонстрував це. Він розповів, що потрапив сюди з Червоноградської лікарні, де чотири місяці лікувався в неврології. Тридцять років тому його травмувало у шахті, пошкодив хребет. «Коли мене привезли сюди, був у ще гіршому стані, ніж мій сусід по палаті. Він хоч правою рукою і ногою рухає. Я не міг ні поголитися, ні одягнутися, ні піднятися на ліжку. Мене, мов немовля, клали, садили, переодягали санітарки. Дякую їм за це».
Пан Гавалко каже, що допомогли йому у цьому його сусіди по палаті. В одного немає ноги, в іншого – двох. Це не дало впасти у відчай, а мобілізувало сили. Він собі сказав: «Буду ходити». І де й сили взялися, щоб піднятись з ліжка. Невдовзі спробує виходити на подвір’я.
Після нещасного випадку залишився без ніг Тарас Сенькович з Червонограда. Доля звела його у цих стінах з людьми, які так, як і він, опинилися у критичних життєвих обставинах. Нині скрашує будні пацієнтів хоспісу грою на губній гармошці. Це подарунок від волонтерів, він і думки не мaв, що в нього талант до музики. Одну з мелодій заграв для нас. Запитую, чи добре годують, чи тут йому комфортно? У відповідь ледь чутне: «Mи тут не голодуємо, про нас дбають, доглядають. Але хіба це життя… Я ж тут певно надовго»… І відводить очі, щоб ніхто не побачив непрохану сльозу.
У сусідній палаті четверо стареньких жінок. Їх лише покупали та перебрали, тож вони лежали, напівдрімаючи, не дуже й розуміли, хто прийшов і навіщо… Вони подоброму заздрять ходячим, які можуть погуляти по дворі, погрітися на сонечку, помилуватися квітами, які насадили медичні працівники.
У відділенні 25 пацієнтів, шестеро лежачих, більшість з них нерухомі: у когось немає руки, ноги. Комусь відняло ноги після інсульту або окалічів на старість… Усім потрібний особливий догляд. Санітарки тут і за банщиків, і за перукарів, і за буфетницю, і за доглядальницю. Мусять й погодувати з ложечки важкохворих, бо ті прикуті до ліжка. Санітарки, а їх тільки дві на чергуванні, ледь встигають все зробити. Іноді завідуюча та старша медсестра, сестра господиня допомагають їм. Вони просили ввести у штат ще хоч одного працівника. Однак під час реформування медицини зробити непросто. Головний лікар ЦРЛ Р. Швед пояснив, що нині, на жаль, в медичних закладах проходить оптимізація. Просив медсестер допомагати санітаркам, бо ті не виконують тут своїх прямих обов’язків, як в інших відділеннях. Нагадавши, що головна мета перебування хворих в хоспісі – покращення стану, полегшення фізичних та моральних страждань їх та членів родин.
А як тоді бути медичним працівникам Угнівського хоспісу? Як одній працівниці дати ради 25 пацієнтам, яких потрібно покупати, погодувати, переодягнути, замінити памперс?!… Санітарка Ганна Савуляк каже, що вже не витримує психологічно, але й піти з роботи не може, бо їй шкода цих стареньких, за ці роки прив’язалася до них. «Як іду годувати хворих, у мене сльози. Не можу, коли хтось стогне, кричить. Вони безпорадні», – наголошує вона. Одні пацієнти тут живуть місяць, інші – два, а дехто роками… Серед таких Марія Андріївна Боришполець, 1928 року народження. Маленька, худенька бабуся нерухомо лежить на ліжку. Колись вона була медсестрою у школі, почесним донором України. Працювала в Чорнобилі після аварії. Та це було ненайстрашніше. Доля приготувала їй значно гірші випробування. Коли повернулася зі зони відчуження, втратила доньку й найближчих родичів. Так опинилася тут. Нині прикута до ліжка, всі про неї забули, а вона… живе. Коли у доброму гуморі, розповідає сусідкам по палаті про свою молодість, цитує вірші та співає пісні… Помітивши мене, старенька, міцно під ковдрою притиснула до грудей столову ложку, яку тримає, щоб коли схоче пити, набрати нею води зі склянки…
Працівники хоспісу пам’ятають історію чи не кожного пацієнта. Бо вони з ними до кінця. Разом чекають на рідних, які привезли в хоспіс. Знають, в кого є діти, внуки, дружини, сестри. Усіх, хто не зміг чи не захотів доглядати за старенькими. Працівники доглядають за могилами підопічних, в яких немає родичів. На жаль, таких тут більша половина. Їм бракує уваги та спілкування. Просто, щоб був хтось, хто уважно слухатиме… Вони раді, коли до них приходять волонтери, віруючі чи благодійники. Ганні Панчук з Белза пощастило більше. Її часто провідує донька, яка не може вдома забезпечити догляд. Мусить працювати, бо після смерті чоловіка залишилася з трьома дітьми на руках. Старенька пересувається на візку, бо після інсульту не може ходити. Тож більше спілкуються по мобільному… Ось такі сумні історії…
Для віруючих є капличка, де можна усамітнитись та помолитись. Місцевий священик о. Богдан Гринда відправляє тут на свята, приходить посповідати пацієнтів, коли ті бажають. Біля каплички є етажерка з духовною літературою, для тих, хто бажає пізнати Бога, покаятись і переосмислити життя, попросити про заступництво, милосердя і християнське ставлення до себе…
Після обходу головний лікар Сокальської ЦРЛ Роман Швед подякував працівникам хоспісу за жертовну працю, бо не кожен зможе тут працювати, потрібно бути милосердним, любити і співчувати своєму ближньому. Він підкреслив, що завдяки злагодженій роботі колективу у відділенні так багато зроблено і продовжується робитися для покращення перебування пацієнтів. Найголовніше те, що перекрили дах, зробили санітарні кімнати, аптеку, відремонтували палати, харчовий блок. Але не можна зупинятись на досягнутому. Потрібно ще відновити фасад будинку, провести ремонт в коридорах та на сходовій клітці, відкрити кімнати для сімей…
Р. Швед наголосив, що цей заклад специфічний, тут головний акцент має бути на медичний супровід, догляд та комфортабельні умови проживання пацієнтів, цілодобово забезпечувати їм гідну турботу та увагу. Адже опіка над літніми людьми – нелегка справа, потребує досвіду та відповідальності, залучення фахових спеціалістів та позабюджетних коштів.
Наостанку Роман Швед наголосив, що вважав своїм обов’язком зберегти в Угнові цей заклад у складі Сокальської ЦРЛ, і зробить все для того, щоб він розвивався та став міжрегіональним. Хоспіс має бути затишним прихистком для бабусь та дідусів, де вони зможуть прожити той час, що їм призначив Всевишній, достойно і спокійно. Для цього потрібно створити всі умови для їхньої безпечної, активної, достойної старості.
Любов ПУЗИЧ.
Фото автора.
