РІЗДВО МОГО ДИТИНСТВА

Я – людина літнього віку, проте все одно з якимось дитячим трепетом очікую Різдва. І думками лину у своє дитинство… У 1941 р. згоріла наша дерев’яна хата на Кутку (так називали частину села). Тоді ж згоріло ще вісім, бо були побудовані одна біля одної. Всім погорільцям виділили «чевераки». Це була велика панська будівля, в якій колись жили евреї. По суті це великий гуртожиток: з однієї сторони шість кімнат і стільки ж з другої. Наша кімната була крайньою. До нас кожного дня, як казали старі люди, «на гаденки» приходило сусіди та знайомі. Кімната була невелика, впритул до неї – сіни (це як прихо­жа), а під ними великий льох. З меблів одне вели­ке ліжко, дві лавки під сті­ною, під образами само­робний дерев’яний бам­бетель, який розкладався і на ньому спали. Всере­дині була настелена со­лома, великий дубовий стіл, над ним висів лиж­ник для посуди, стояла велика піч, в якій пекли хліб, а високо вгорі була черінь – на якій спали дідусь з бабусею. У кімнаті дивом уживалися сім людей. Багато хто, в основному молоді сім’ї, пройшли через цей «гуртожиток», поки не розжилися на власні хати.

Жінки, які приходили «на гаденьки» пряли, вишивали. Найбільше запам’яталось, як взимку мої старші сестри робили з вовни рукавиці, шкарпетки, ще й до них вплітали лляну нитку. Тоді сестра з сусідкою Іриною Савин наробили стільки рукавиць і шкарпеток, що на драби­нястий віз не забереш. Їх забрали хлопці, щоб передати воїнам УПА.

У родині було шестеро дітей. Батьки вихову­вали нас у любові до праці, пошані до дорослих та вірі до Бога. Ми ніколи не чули грубощів, непристойних слів, запаху алкоголю та цигарок. Молились до Бога з подякою за те, що мали і просили здоров’я на завтрашній день. Щонеділі всі йшли до церкви.

Старша сестра Анастасія (світла їй пам’ять), разом з мамою (тато помер рано) на вікнах з-над двору ставили невеликі сніпки з сіна, соло­ми, так утеплювали, щоб вони не замерзали. Восени навколо хати робили загати з соломи, сіна, або з листя дерев. Все ж вікна замерзали, бо на дворі був мороз 30 градусів. На шибках були різноманітні візерунки. Ми, діти, їх шкря­бали пальцями.

Довгими зимовими вечорами збиралися у нашій хаті односельці, згадували молодість, говорили про Друга світову війну і напівпошепки про неофіційну війну, що тривала у тутешніх лісах до початку 50-х. Мама завжди радо всіх пригощала пісними справами: борщем з квасо­лею, капусняком, до якого додавали пшоно, варениками з картоплею, смажила цибулю на лляній олії. Зі сушених опеньків варила смачну юшку. Варили мед з цукрових буряків, який додавали до юшки, намащували на хліб, пекли палянички. Квасили 200 л бочку капусти, 100 л квашених огірків. Бувало мама наріже квашених огірків, додасть товченого часнику з лляною олією – смакота. А як пекли хліб з муки, змеленої на жорнах, на капустяному листку на дровах з грабу, берези, дуба! У хаті був неймо­вірно гарний запах. Після хліба саджали в піч пляцки з тертої картоплі на бляхах, розрізали їх на квадратики та їли з грибною підливою, готували голубці з картоплі, заправляли олією з цибулею. Казали: «де лляна олія на столі, там здоров’я у сім’ї».

Мама була доброю господинею та рукоділь­ницею. Робила з вовни спідниці та панчохи. Вовну фарбували натуральними барвниками: була руда нитка, її фарбували в плодах вільхи, зелена – в листі горіха, червона – ягодами ка­лини. Пізніше барвники стали купувати. Їх мамі приносила Марія Максимець, по вуличному її кликали Волянка, бо прийшла у невістки з с. Волиця. Жила вона теж на «Чевераках»,
бо її хата згоріла вщент. Це була добра і працьовита жінка, яка вміла зробити та пошити неймовірні речі: спідниці, светри, хустки, камізельки, при­крашала рукавиці з візерунками.

Дітьми ми з нетерпінням чекали Різдва, яке розпочиналося з Святвечора. В хаті було зав­жди чисто, долівку змазували жовтою глиною, білили челюсті, на припічку дугоподібний отвір в пічці, блимав каганець наповнений нафтою. У хаті панувала особлива атмосфера. Мама готувала святу вечерю з 12 страв, застеляла білою саморобною скатертиною великий дубо­вий стіл, під нею клала пахуче сіно, а по чоти­рьох кутках – по головці часнику. До хати за­носили солому, розстеляли по цілій кімнаті, це був «дід». Дідух символізував врожай і пам’ять роду. Це подяка Богу за хороший врожай. У хаті біля печі на соломі лежало маленьке телят­ко з двома маленькими ягнятами. Їх забирали до хати аби вони не замерзли у хліві, коли було 30 градусів. На солому мама розстеляла домо­ткане рядно, і ми, діти, спали на ньому, а біля нас – маленькі ягнята. Це було символічно. Вівці – символ Різ­два, навіть є така ікона, де Ісус з ягня­тами.

Ялинку ставили не на Новий рік, а на Різдво. Прикра­шання лісової кра­суні заввишки 2 м тривало кілька днів. Це був ритуал: пах­ло як у лісі, прикра­шали само­робними ялинковими іграш­ками. Гірлянди робили ми, діти, з білої блискучої послідки: за­вивали нею шишки, го­рішки, вішали на ниточці багато яблук, обтру­шували білосніж­ною ватою, ялинка була кра­сунею. Все це доповнювали вогні-свічки «на жабках». Як нині пам’ятаю смачні картопляні голубці на дровах у печі, пампушки з варенням рожі. Кутю пода­вали у великому глиняному горщику, яку їли дерев’яними ложками. На завершенні святої вечері колядували. З самого ранку йшли до церкви, а по закінченні Служби Божої по дорозі вітали одного одного: «Христос народився» – «Славімо Його».

Вечоріє, по селу, від хати до хати, ходять ко­лядники з дзвіночком. Їхній спів звучав аж до небес, до Бога. Відлуння голосів доносилися далеко за межі села. Земля торжествувала!

На третій день Різдва сходилась до бібліоте­ки, яка була не лише сховищем книг, а осеред­ком культури, тут відбувалися репетиції вистав, тематичні вечори. Часто до нас приїжджали з виставами драмгуртківці з Переспи, Тартакова, Шпиколос, Лещатова.

Різдво – єднання родини, єднання поколінь, яке можливе лише у ті свята. До нас приїжджа­ли на Різдво родичі з Тартакова: мама і дідусь походять звідти: Іван та Марія Заблоцькі зі старшим сином Володимиром, Йосип і Парас­кевія Калюги з сином Юрієм. Іван Заблоцький мав чарівний голос, співав у церковному хорі. О, Боже, як вони гарно колядували, потім йшли усі разом до клубу. Ставили вистави «Лице­мірна», «Ой, не ходи Грицю та на вечорниці», «Сватання на Гончарівці». Після їх закінчення всі разом колядували. Їхній спів лунав далеко-далеко за межі села.

Діти також ходили колядувати від хати до хати, то починали з присілка Куток, бо ми знали, що там живуть дуже добрі люди, які не тільки давали нам по 20 коп., за які у ті часи можна купити: зошит 3 коп., олівець простий – 1 коп., олівець хімічний – 3 коп. Колядників щедро обдаровували пирогами, пампушками, яблука­ми. Особливо запам’яталась багатодітна роди­на Петра Дещиці (по вуличному Шавлакові), де було п’ятеро дітей, які обдаровували нас пирогами з сочевицею. Боже, які це були смачні пироги: печені з житньої муки, меленої на жор­нах в печі на капустяному листку. Гостинно нас зустрічали у сім’ях Бузікевичів, Братко, Юзв’як, Барило, Уляни-Катерини Дещиці, Коханчуків. Вони давно вже стали небожителями, але пам’ять про них живе. В народі кажуть: «людина живе доти, доки її пам’ятають», «Раз добром нагріте серце – вік не прохолоне».

Спливають у моїй пам’яті спогади про далеке повоєнне дитинство. Жили ми тоді бідно, в по­рівнянні з теперішніми часами, але між дітьми і серед дорослих була справжня дружба. Коляд­ки мали велику духовну силу. Ні багаторічний марксизм-ленінізм, ні брежнівсько-сусловські потуги, ні атеїстичні «вчення» радянської ідеології, ні сільські вчителі, не перемогли цього щорічного очікування дива – Різдва.

Знову лунає сміх, гамір, дзвонить колядка… Приємні спогади про різдвяні свята залиша­ються з нами на все життя, вони єднають сім’ї, родини. Нехай світло Різдвяної зорі принесе мир Україні, осяє кожну домівку світлом добра, надії, укріпить вірою душі та зігріє любов’ю серця.

Євгенія СОХАНЬ,
жителька с. Перв’ятичі.