При підготовці до видання історико-краєзнавчого нарису «Тудорковичі» було зібрано багато матеріалу про минуле села, життя і господарську діяльність тудорковчан та про видатних вихідців з села. Одним з них був патріот, великий українець, кооператор, громадсько-політичний діяч Сокальщини Володимир Кохан. З спогадів сина Івана і тих, хто його знав, з історичних видань та інших джерел вдалося відтворити його цілісний життєвий шлях.
Володимир Кохан народився 4 грудня 1898 року в селі Нисмичах, що на Сокальщині, в багатодітній родині, де було сім синів. Перед І світовою війною родина переселилася в Тудорковичі. Діти навчалися в місцевій школі, після закінчення якої Володя став учнем філії Української академічної гімназії у Львові.
У 18 років Володимир став вояком Австроугорської армії. 1 листопада 1918 року він брав активну участь в Листопадовому Чині. Із спогадів Семена Шилюка: «Мій батько, Григорій Шилюк, в той час був війтом села. Тієї пам’ятної ночі під нашу хату пригнався на коні їздець, постукав у двері і сказав: «Від імені Української держави наказую тобі…». Була дана команда роззброїти в с. Старгород постерунок австрійської жандармерії і захопити владу в селі. Виконавцями цього акту були молоді хлопці, яких очолював Володимир Кохан.
В 1918-19 рр. на українсько-польську війну в УГА, захищати Західно-Українську Народну Республіку, з села Тудорковичі, добровольцями на фронт пішло понад 30 чоловік. Багато з них воювало в 5й Сокальській бригаді. В. Кохан на фронті перебував у ранзі хорунжого, був поранений. Тудорківчани мужньо боролися з ворогом, п’ятнадцять з них положили голови за Україну, серед них рідний брат Володимира – Іван Кохан. Володимир важко переживав втрату побратимів і те, що не вдалося відстояти незалежність держави.
В. Кохан був членом Української Військової Організації (УВО), яку вояки УГА створили як підпільну організацію після програних визвольних змаань.
Разом з односельчанами, вже при польській владі, взявся за відбудову села. Тудорковицькі селяни, трудолюбиві і національно свідомі люди, будуючи свої власні житла, рівночасно почали будівництво читальні та кооперативи. В «Просвіті» розмістили бібліотеку, в яку за зібрані кошти закупили українські книжки та часописи. Організаторами цих добрих справ були: Володимир Кохан, Іван Левосюк та інші активісти. В селі зорганізували Касу Ощадностей, пожарноруханкове товариство «Луч», голова Сидорко Кохан, яке, правдоподібно, було одне з найкращих в Сокальському повіті. Тоді ж організували аматорський гурток, який очолював Мирон Кохан, допомагала йому вчителька Євгенія Кохан. При читальні існувала «Молода Просвіта».
В 1926 році Володимир Кохан став директором Українського банку в м. Сокаль, головою Надзірної Ради Окружного Союзу Кооператив у Сокалі. В 1928 році був вибраний послом до польського парламенту в Варшаві від Українського Національно-Демократичного об’єднання. Він твердо захищав права та інтереси українців Сокальщини в сеймі. Іван Вашків у книзі «Сокаль і Прибужжя» пише: «1 січня 1930 року в Народному домі в Сокалі відбулося свято «Просвіти». Коли в залі зазвучав національний гімн України «Ще не вмерла України…», заступник старости зажадав, аби всі припинили спів та розійшлися. Проти цього запротестував присутній на цьому святі український посол Володимир Кохан».
Володимир Кохан в 1930 р. був арештований польською владою в м. Грубешів за оборону українських православних церков на Холмщині проти нищення їх ревними польськими «католиками» та за свої виступи на посольських вічах. В 1930 році був знову вибраний послом.
У книзі нашого земляка Івана Сича: «Трагічне і правдиве» читаємо: «незважаючи на пацифікацію 1930 року, молодь Сокальщини не злякалась польського свавілля і проявила себе як патріотично, так і духовно. Відзначався день пам’яті гетьмана Івана Мазепи. Свято відбувалося на Забузькому вигоні біля р. Буг. Святково прибрані в народні строї люди заповнили весь вигін і створювалось неповторне видовище. Патріотичну промову мав тоді В. Кохан із Тудоркович – обранець до польського сейму від нашої округи…».
Пізніше, коли УНДО пішло на угоду з поляками Кохан зрікся польського мандату в 1933 році. Він став основоположником опозиційної організації – «ФНЄ».
У книзі «Сокаль і Прибужжя» місцевого краєзнавця та журналіста Іванa Вашківа знаходимо цьому підтвердження: «Засновником організації Фронт Національної Єдності на Сокальщині був колишній хорунжий УГА, виходець з села Тудорковичі, Володимир Кохан… На першому конгресі ФНЄ, що відбувся 1936 року у Львові, В. Кохана вибрали до керівного органу тієї організації… В. Кохан продовжував бути директором Українського Банку м. Сокаль. Банк виділяв уже не тільки звичайні векселеві позички для своїх членів, але й підтримував ними місцеві українські промисли та кооперативну і приватну торгівлю».
В кінці 30х рр. В. Кохан отримав ножове поранення політичним противником, що підірвало його здоров’я. На початку 1940 р. був покликаний на директора організаційного відділу «Центробанку» у м. Львів. Внаслідок розвитку воєнних подій був примушений враз зі сім’єю вийти на еміграцію і опинився в Західній Німеччині, де продовжував громадську роботу. В 1946 році був редактором журналу «На чужині», прилучився до створення Української Національної Ради. Отримав з батьківщини сумну звістку – поляками був вбитий стрічний брат – Іван Кохан (був в УПА), тудорківчан примусово виселили з села, багато загинуло, були посаджені в тюрми.
З Бюлетеня Комітету Українців Канади (КУК): «Володимир Кохан до Канади прибув у 1948 році і від вересня того ж року аж до смерті був екзекутивним директором Комітету Українців Канади й одночасно директором Допомогового фонду, директором Народної Фундації Українців Канади ім. Тараса Шевченка і редактором Бюлетеня КУК та членом багатьох культурно-освітніх і суспільно-освітніх установ.
Останні роки активно працював у Підготовчому Комітеті ПанАмериканської Української Конференції, як секретар Програмової Комісії для підготовки світового конгресу Вільних Українців.
Помер В. Кохан 13 червня 1966 року від серцевого нападу, кілька годин по тому, померла, також від серцевого нападу, його вірна дружина Ліда. На похорон прийшли тисячі людей. Були присутні три сини Володимира Кохана: Іван (професор Бейлорського університету), Роман (професор університету Каліфорнії), Ярополк зі своїми дружинами, два брати – Григорій та Мирон. Співчутливі телеграми прийшли від прем’єра Канади Персона, від митрополита Іларіона, від Верховного Архієпископа Кардинала Йосифа Сліпого та інших визначних осіб.
Спогади про Володимира Кохана хочу закінчити словами І. Сирника з його статті «Велика і болюча втрата» («Український голос»): «Він вибрав працю в КУК, бо в Комітеті він вбачав втілення соборницької ідеї українства, конкретний вияв шляхетних прагнень і змагань соборного українства за краще завтра, за гідне місце свого народу під сонцем. У своїй праці в Комітеті він вбачав продовження своєї служби своєму народові, яку він почав на рідних землях ще у ранніх роках свого життя й де став визначним кооперативним, громадським і політичним діячем. Це була насправді велика людина, з уродженою інтелектуальністю, людина високої культури духу. Люди розміру Володимира Кохана не з’являються часто серед нас. Це скажуть ті, з якими він сердечно ділився своїми великими задумами і планами… До останнього віддиху вистояв гідно і чесно на сторожі інтересів свого народу…»
Матеріал підготував Володимир ОПУЛЬСЬКИЙ.
