Чотири року тому багатодітна родина Струсь із села Княже стала відомою на всю Україну. Тоді на Сокальщині, мабуть, не було родини де б не обговорювали сумну долю чотирьох дітей. Ця історія не залишила нікого байдужим: через горебатьків діти потрапили в інтернат, потім до опікуна в Жовкву, який над ними знущався. Та нарешті доля всміхнулася їм. Дітей забрала односельчанка та далека родичка Євгенія Плетінка. На щастя, ця історія закінчилася добре: діти залишилися у рідному селі, ростуть з людьми, які про них дбають і люблять.
Відтоді минуло чотири роки. Час розставив все на свої місця. Нині дівчатка щасливі, бо Євгенія Плетінка стала для них матір’ю, яку вони ніжно називають матусею, у них є дружня та велика родина. Вчинок жінки багато хто у селі називає геройським: адже хто хотів би, маючи своїх четверо діток, опікуватися ще стількома чужими. А вона взяла на себе нелегкий хрест – стала опікуном одразу для чотирьох знедолених дітей.
Євгенія Ярославівна – щира і відверта, зізнається, що спочатку вирішила їх забрати, аби дати родинне тепло, затишок та батьківську любов, а потім вже подумала, як то всім даватиме раду. Але її підтримали чоловік і старші діти. Вона не шкодує, що взяла дітей до себе, бо в іншому випадку переживала б за них і шкодувала, що могла щось зробити для обездолених дітей і не зробила. Нині дякує Богові, що так склалося, бо має крім чотирьох синів, ще чотирьох донечок, а ті ніжну та добру маму.
Моя співрозмовниця зізнається, що спочатку було дуже важко, бо сім’я велика, спробуй лише наварити їсти для всіх, подоїти чотири корови, зібрати усіх до школи. Наймолодший син подружжя, якому тоді було два роки, Сергійко, трохи ревнував неньку до дівчаток. Старші – Олександр, Ярослав і Михайлик прийняли їх одразу, допомагали бавити. Діти не могли насититись, мабуть боялися, що завтра не будуть мати що їсти, а потім зрозуміли, що вони у безпеці. «Як приносили печиво, то вони його жадібно хапали. Я дивилася на них і плакала», – розповідає п. Євгенія. Невдовзі цей страх залишитись голодними у них минув. Були різні моменти. Проте дівчата якось одразу потягнулися до пані Євгенії. Опікун розповідає, що не боронила дітям зустрічатися з батьком та матір’ю, спілкуватися з ними. Через що на початку у дівчаток було дві мами – мама Леся і мама Євгенія. Але минав місяць за місяцем і Леся все рідше навідувалася до них, у неї народився син Сергій, а потім – Софійка. Тепер вона мешкає у селі Фусів. Родина Плетінків допомагає їй чим може. У селі дивувались, як це діти не втікають до рідних батьків з дитячого садочку, який поруч хати Струсів, хоч недавно гірко плакали за мамою, коли їх працівники служби захисту дітей забирали від неї. Боялася цього й опікун, але діти ніколи не втікали до мами Лесі, бо не хотіли повертатись у минуле життя. А для Лесі та Сергія Струсів, на жаль, це не стало наукою. Вони й далі як слід не пильнують дітей, яких у них знову двійко.
Пані Євгенія зізналась, що їй довелось пережити чимало, адже було різне, іноді навіть боляче до сліз:
– Не раз хтось налаштовував дітей, щоб ті йшли до рідної матері, де їм, мовляв, буде краще, або говорили, що хочу нажитися на них.
В ці моменти у неї опускалися руки. Були різні випадки, навіть у школу викликали… Але поволі материнська ласка та добре ставлення до них допомогло дітям швидко адаптуватися у новій родині. Нині дівчатка про минуле й згадувати не хочуть. Навіть, якщо провиняться, просять не віддавати до мами Лесі, обіцяють слухатися. Скільки всього довелось пережити і перейти їм усім… Але найбільшим стресом для неї та дітей стала участь у двох телепередачах «Стосується кожного» і «Говорить Україна». Спершу хотіли відмовитись, але потім вирішили поїхати, щоб розповісти правду. Сподівалися, що їх вислухають і може чимось допоможуть. Вони мріяли про мікроавтобус, щоб можна було кудись разом поїхати. Думали, що хтось з добрих людей відгукнеться і їм допоможе. Але не так сталося як гадалось. Телеведучі вважали, що дітей хтось тримає з примусу і насильно забрав від рідних батьків. Але коли ті вийшли доглянуті, наче маленькі сонечка у вишиванках, і попрямували до мами Євгенії, побачили як вони щиро горнулися до неї, зрозуміли, що ця невелика чорнява симпатична жінка з добрим серце, стала для них рідною.
За цей час для багатодітної матері дівчатка стали рідним, здружилися з братиками. Дівчатка попідростали: Вікторії уже дванадцять років, Анастасії – дев’ять, Ларисі – вісім, Віті – шість. Вони зі страхом згадують про своє минуле життя. З них найбільше його пам’ятає Вікторія, тоді їй було вісім років.
Євгенія Плетінка замінила дівчаткам рідну матір. Вони діляться з нею найпотаємнішим, розповідають як минув день, про що мріють. У багатодітної матері чуйне серце, вона добра, розумна та працьовита. Цього навчає й дітей. Вони допомагають їй у хаті та по господарстві, а в Плетінки воно чимале. Тримають і екзотичних фазанів, обробляють власні паї. За цим доглядає чоловік Сергій.
Є. Плетінка охоче розповідає про дітей, яких не ділить на своїх і чужих. Знаходить добре слово для кожного. Пишається своїми хлопцями: двоє старших уже працюють, середущий навчається у вищому навчальному закладі (м. Рівне), молодший пішов у другий клас. Вікторія гарно декламує вірші, дивиться за старшими, допомагає їм у навчанні. Настя – добра і послушна, Лариса – дуже спокійна, а Віта, наче живчик, енергійна. Наймолодшій тоді було лише два роки, зараз вона навчається у першому класі. Дівчинка здібна, швидко навчилася читати. Жалкує Євгенія Петрівна, що у школі та Народному домі нема хореографічного колективу, щоб діти могли розвивати свої творчі здібності. На жаль, у селі їм ніде вийти. Добре, що вони влітку їздили на оздоровлення у «Молоду гвардію», де знайшли нових друзів.
Пані Євгенія переживає за долю дівчат, бідкається, що вони не мають житла. А їй так би хотілось, щоб у кожної з них, коли виросте, був свій дах над головою. На жаль, родина цього не потягне. Однак вірить, що світ не без добрих людей. Раніше вони жили у Сокалі, однак їхня квартира, яка мала лише 50 кв. метрів, для багатодітної родини була затісною. Тож коли взяли дівчаток, довелось переселитися у с. Княже в батьківську хату. Але це її не злякало, вона ще наполегливіше взялася за власну справу: обробляє земельні паї, утримує млин. Її енергії та силі духу можна позаздрити.
«Добра людина надійніша за міст кам’яний», – говорить народна мудрість. Ці слова саме про цю жінку. Вона людина з великим серцем, яка вміє допомагати іншим, розуміє чужі проблеми, вміє вселяти надію, віру тим, хто впав духом. За це її односельці обрали депутатом районної ради від політичної партії «Громадський рух «Народний контроль». До неї звертаються мешканці Княжого, Фусова, Шпиколос зі своїми проблемами, і вона старається їм допомогти чим може, впевнена, що Бог віддасть сторицею.
В народі кажуть, що добра людина – це щаслива людина, а добро обов’язково повертається до того, хто його віддає, і чим добріша душа, тим складніша доля. Подружжю Плетінків хочеться побажати залишатися і надалі такими, якими вони є – справжніми, щедрими, співчутливими, надійними.
Любов ПУЗИЧ.
