Андрій Гнідець: Кожен, хто взяв у руки зброю, є достойними синами та дочками своєї країни

ЕКЗАМЕН НА ПАТРІОТИЗМ, СИЛУ ДУХУ ТА ЛЮБОВ ДО БАТЬКІВЩИНИ

З давніх давен люди були гото­ві захи­щати Батьківщину вог­нем і мечем, не шкодуючи влас­но­го життя, бо лише це гарантувало їм та їхнім нащадкам мож­ливість бути господарями на сво­їй зем­лі та жити вільно. Сьогодні українці склада­ють нелегкий екзамен на патріо­тизм, мужність, силу волі й духу, хо­роб­рість та любов до України, захищаючи кожен метр рідної землі від росій­ських окупантів. Як сказав Головнокомандувач Збройних сил України Валерій За­лужний: «На нашій землі триває боротьба, мас­штабів якої світ не бачив із часів Другої світової. Ми не ма­ємо права перекласти цю війну на наших дітей. Ворога потріб­но знищити тут і зараз. І ми це можемо зробити».

Низький уклін українським за­хисникам і захисни­цям, які напо­легливо і самовід­дано визволяють рідну землю від оку­пантів… Їхніх облич не видно, імен, по­зивних і завдань озвучувати не можна. Але ці хлопці й дівча­та, військовослуж­бовці ЗСУ, щодня ризикуючи своїм жит­тям, відвойовують незалежну Україну як держа­ву, так і право назива­тись укра­їнцями, мати свою мову та культуру. Вони справжні захисники рідної держави.

Серед них є чимало наших краян – жителів сіл та міст нашого краю. Одним з них, депутатом Сокаль­ської міської ради Андрієм ГНІДЦЕМ, вда­лося поспіл­куватися через соціальні мережі.

– Пане Андрію, Ви – один з тих, хто з перших днів повно­масштабного вторгнення, ра­зом з колегами депутатами Сокальської міської ради пішли у військкомат і взяли в руки зброю, щоб захищати Україну. Що спонукало піти доброволь­цем на фронт?

– З початку повномасштабної збройної агресії я разом із колега­ми – Миколою Паськом, Володими­ром Пограничним, Віталієм Нако­нечним, Тарасом Бубелою, Романом Шевчуком, Євгеном Матвієвим добровільно стали у лави сил Те­риторіально оборони Збройних сил України. На початку березня нас вишикували командири та спитали, хто готовий їхати у Київ. Сумніву не було, і ми з Миколою Паськом та іншими Сокальським добро­вольцями зробили крок в перед і вже наступного дня прибули в Сум­ську область, пізніше була Харків­ська область і з червня по даний час Донецька. І так уже майже вісім місяців.

Вісім місяців як я не читаю своїм донечкам казки на ніч, не обнімаю своєї дружини, не бачу батьків. Але вважаю, що це ніщо в порівнянні з тим, що для України зробили Со­кальські герої, які віддали найваж­ливіше – життя за нашу з вами можливість жити у вільній Україні. Вічна шана та повага таким воїнам!

– Чи на воєнних дорогах зус­трічали земляків?

– Так, насправді на Сокальщині живе дуже багато патріотів і справ­жніх воїнів, зокрема, я ніс службу із Євгеном Федуном, Василем Вой­тюком, Романом Колядою, Макси­мом Харкавенком, Миколою Ган­сом, Володимиром Нагорнюком, Миколою Лялькою та багатьма ін­шими. Хочу також відзначити Юрія Ковалика, Юрія Матрипулу, Богда­на Орєхова, які вже мали певний досвід у 2014 році, тому є справжні­ми професіоналами. Звісно тих, хто відважно захищає нашу Укра­їну із Сокальщини є набагато біль­ше. На жаль, їх я не знаю особисто але вважаю, що кожен, хто взяв у руки зброю, є достойними синами та дочками своєї країни.

– Як на війні змінюється лю­дина, її погляди, переконання, життєві цінності?

– Очевидно, що загарбницька війна яку розпочала росія проти України змінила цілий світ. Багато українців пішли на фронт, оскільки розуміли що не можуть стояти ос­торонь коли рідну землю розди­рає ворог та вбивають наших дітей.

Війна загострює усі почуття, легше визначати пріоритети, в такі моменти ти розумієш, що для тебе найголовніше в цьому житті. Я по­обіцяв собі, що після перемоги час присвячу дружині і дітям, оскільки власне моя дружина на час війни стала моєю опорою та підтримкою. Роль жінки у суспільстві не оцінена належним чином, а роль дружини солдата має вирішальне значення, в тому числі й для перемоги, яка самостійно виховує дітей і кожного разу знаходить слова, щоб поясни­ти дітям чому їх батько не з ними, а також, приховуючи свої внутрішні переживання, вона завжди підтри­мує чоловіка, як би їй важко не було.

– Звідки солдат бере сили для боротьби?

– Війна страшна річ, вона заби­рає без дозволу все найцінніше, що є у людей – життя та здоров’я побратимів. Такі моменти дуже сильно травмують військовослуж­бовців та залишають у серці гнів та бажання помститись за тих, хто вже не з нами, з ким ділив шматок хліба, будували плани на майбут­нє. Тому бойовий друг має дуже важливе значення.

Для мене таким стали Микола Пасько та Віталій Наконечний, які вміють знайти потрібні слова та завжди мудро оцінюють ситуацію. Також досить сильну підтримку отримую від рідних, знайомих. Хочу відзначити Світлану Дейнеку, яка досить креативно вирішила мене підтримувати, оскільки кожного дня мене вітає з новим днем та запитує як в мене справи. Такі речі надиха­ють та дають сили рухатись впе­ред.

Але особливі слова подяки зас­лужили наші земляки, які під час найтяжчої пори, на початку втор­гнення, збирали для наших воїнів все необхідне. Часом віддавали останні кошти на закупівлю амуніції та спорядження, відправляли про­дукти харчування. Наш доброволь­чий підрозділ територіальної обо­рони завжди відчував підтримку волонтерів – це була не лише ма­теріальна, але й моральна під­тримка. Ми знаємо, що за нами стоять наші рідні, які люблять і че­кають. Тому Перемога буде за нами! Слава Україні!

– Дякую за розмову. Низький уклін усім нашим українським захисникам, які боронять рідну землю та захищають кожного з нас. Слава Україні!

 Розмову вела Любов ПУЗИЧ.