– Павле, я мав змогу оцінити колективний характер, менталітет кількох молодих поколінь. Уже давнє, моє, було засмічене оглуплене атеїзмом комуністичної ідеології, у наступного – на зламі століть – романтизм наївних поєднувався з прагненням хвацьких разом з татом щось вкрасти у розхристаної держави. А скільки, на твій погляд, серед твоїх ровесників нині є таких, хто щиро повірив в Україну – як у цьому алегоричному віршику:
З неба лелека наче кликав крилом:
За мною в майбутнє лети напролом!
Він на землю дивився лише з висоти:
Я в Вітчизну повірив. А чи віриш ти?
– Це відчуття спорідненості з рідним краєм ще з дитинства привили мені в родині, а відтак поглиблювали у школі. Закінчив Червоноградську загальноосвітню школу №10 у 2014 році. Там вчителі – професіонали, вміють і предмета свого навчати, і готувати дітей до майбутнього. Запам’ятався також гарний випускний вечір: він навіював трохи смутку, але більше – радості від початку чогось нового.
Вчуся на третьому курсі заочного відділення Української академії друкарства. Добре мати навіть дві вищі освіти, зокрема, оволодіти ще й фахом журналіста. Ця професія мені імпонує як спосіб максимально реалізувати себе у суспільстві і стати корисним країні. Це – у планах на перспективу. Але не заради лише диплома – дехто витрачає цілих 5 років аби отримати на стаціонарі престижну «корочку» і запхати її в шуфляду. Набуті у навчальних закладах професійні знання хочу поєднати з індивідуальним самовдосконаленням, не обмежуючи себе лише з навчальною програмою вишу. Люблю слухати поради тих, хто значно старший за мене і має певний життєвий досвід. Я постійно працюю над собою, самовдосконалююся, як духовно, так і фізично, займаюся самоосвітою, часто ходжу у бібліотеки Червонограда і Львова, багато читаю. Адже кожний, хто удосконалює себе, водночас змінює на краще й Україну.
– Нещодавно тобі виповнилося 19 років – з чим поздоровляю і подоброму заздрю: тобою не керує комсомол, ти вільний і народжений у вільній країні. У цей вік кортить не тільки «гризти» науку, а й витрачати більшість свобідного часу на розваги, веселий відпочинок, а іноді просто байдикувати. Власне, як мені видається, чимало твоїх ровесників те
пер схильні саме до цього.
– Ровесники – можливо, але не друзів. Ані я, ані ті, з кими я зараз спілкуюся, не будуть вдаватися до такого бездумного розкладу дня, щоби просто гаяти час.
Я і мої друзі, однолітки формуємо свій світогляд і свою ідентичність безперечно під впливом революційних та воєнних подій, які відбуваються в Україні. І хоча Революція Гідності застала нас неповнолітніми, проте це жодним чином не завадило нам стати в ряди протестувальників на Майдані. Однозначно мої рідні не схвалювали моєї поїздки в Київ і були категорично проти. Я разом з товаришем потайки добрався до столиці поїздом.
І події на Майдані раз і назавжди змінили наші погляди на життя. Не один раз ставив собі запитання, що в будьякий момент на барикадах серед вогню і диму та смертельної небезпеки міг стати одним із тих, хто ціною власного життя став на захист гідності і свободи української нації.
Аналізуючи ці, без перебільшення, переломні та віхові події в житті нашої нації, коли нарівні з відвагою та вогнем у серці поруч постійно чигала смерть, задаюся запитанням: «Що більше важить: смерть чи життя?», будьте певні відповідь одна: «Тільки те, що робить з нас людину». Потрібно пам’ятати, що всі вмирають, та не всі насправді живуть.
Адже смерть Героїв Небесної Сотні була не смертю заради смерті, а смертю заради життя.
Тому ми не маємо часу на байдикування, коли боротьба ще незакінчена, а триває у війні за нашу незалежність на сході України з московськими загарбниками.
Однозначно, що мій вибір – це всеціле служіння Богові, Україні та українській нації, в ім’я усіх наших Героїв, які віддали своє життя заради майбутнього нашої держави.
– Павле, навіть з огляду сьогодення – твої рідні були праві, і тривога їх була аж ніяк небезпідставна. Тепер ми усі шануємо Небесну Сотню… Ти, майже дитина для дорослих, міг теж загинути від кийка, сліпої кулі чи прицільного вистрілу з автомата. Що ти робив на барикадах у ті холодні снігові зимові дні і ночі?
– Звичайно з погляду сьогодення – це був відчайдушний крок, який завдав великого клопоту, болю та переживань моїм рідним. Але я інакше не міг.
Знаєте, коли під час Львівського процесу над «Бандерою і товаришами» Романа Шухевича запитали: «Що спонукало підсудного до того, щоб вступити до ОУН?», він відповів: «Це був наказ мого серця!».
Напевно, тоді моя участь в подіях Революції Гідності була наказом мого серця.
Я не міг просто спокійно дивитися з екрану телевізора, як мої ровесники протистоять орді Януковича і стали живим щитом, неозброєні перед спецпризначенцями «Беркута». Там перебував мій дідусь, капелан Львівського крайового братства вояків УПА, священик Михайло Нискогуз, мій тато, і мій старший брат Михайло Нискогуз, який став у 19 років наймолодшим депутатом в Україні. Він представляє інтереси Червоноградської громади у Львівській обласній раді. Під час подій на Майдані він був жорстоко побитий «беркутівцями» і лише неймовірним зусиллям тодішніх народних депутатів України від ВО «Свобода» уник арешту. Мій старший брат Михайло став для мене прикладом для наслідування і я дуже ним горджуся.
На барикадах під час Революції Гідності, на вулицях Інститутській та Грушевського були найсильніші. Їх туди кликав дух наших гордих предків. Йшли туди хлопці та дівчата за голосом свого серця і своєї гордої душі, як колись воїни УПА, для яких був девіз: «Ліпше згоріти, ніж зотліти». Я гордий з того, що був серед них, там, де горіли і палахкотіли любов’ю до України душі і серця української молоді. Це були люди викуті з іншого матеріалу, ніж «мала сіра людина», що хоче вигідно жити і дороблятися земних благ.
Коли розпочалася війна, я, як і мій старший брат Михайло, рвався на фронт в ряди добровольців, але мене не взяли, тому що був неповнолітнім.
Але я, як і мої однодумціровесники, не розгубилися і почали створювати в Червонограді мережу націоналістичної організації «Сокіл», яка займається духовним, національнопатріотичним та військовим вихованням молоді.
– А що вдалося зробити позитивного безпосередньо для громади Червонограда?
– Насамперед – це антиалкогольні акції. Наша спільнота категорично проти вживання молоддю алкоголю, наркотичних речовин, сигарет. (Я теж до тих отрут абсолютно байдужий). Місцевий осередок «Сокіл» звернувся до міськради з пропозицією взагалі заборонити продавати і вживати спиртні напої у центральній частині міста. Там має бути суто відпочинкова, а не «алкогольна» територія. Нещодавно, на День Незалежності України та на День шахтаря ми спільно з поліцією патрулювали, проводили рейди у парку, місцях громадського відпочинку і культурного дозвілля. Зверталися до людей з проханням припинити цю «пиятику на природі» та ще й у присутності дітей. Одні погоджувалися – не гарно це, інші – ще й ображалися на зауваження. На жаль, у наші звички глибоко вкорінилися, зокрема, російські традиції святкувати, втішатися лише з допомогою спиртних напоїв. Власне, це не перші наші заходи за тверезий спосіб життя. Ще раніше, у липні, наша організація перевірила дотримання українського законодавства торгівельними закладами міста (звичайно, в межах можливостей). З десяти торгівельних «точок» чотири, майже половина, охоче продали (вибраним нами ж) неповнолітнім хлопцям спиртне. Ми викликали поліцію. Вона склала протокол. Порушники правил торгівлі мають заплатити солідні штрафи.
«Соколи» організували кілька толок. На прохання керівника музею Галини Гриник молодь упорядкувала територію навколо палацу Потоцьких. А нещодавно вирішили очистити територію довкола пам’ятника Степанові Бандері. Було прикро бачити, скільки там сміття – поряд з символом національновизвольних змагань в Україні…
– Що ти робиш для того, щоб залучити молодь до національнопатріотичного виховання, здорового способу життя? Що ваша організація може запропонувати молоді Червонограда, як альтернативу від згубного впливу вулиці?
– Все залежить від того, як спілкуватися. Звичайно, усі свої зустрічі ми здійснюємо з дозволу і погодження міського відділу освіти, директора школи. Наші слухачі, зазвичай, старшокласники. Ті, хто був на Майдані, і учасники російськоукраїнської війни на Сході знаходять контакт безпроблемно – навіть з «просунутими» футбольними фанатами. Окрім того, ми запрошуємо для спілкування з школярами науковців, викладачів вишів зі Львова. Їх розповіді – про ОУНУПА, визначні, як бої під Крутами, буремні події з історії України тощо.
Важлива мета – щоби старшокласники після розповіді про діяльність «Сокола» хотіли увійти у нашу спільноту, відмовитися від шкідливих звичок, притаманних підліткам, серйозно якомога раніше зацікавитися, що таке патріотизм, націоналізм – не просто як абстрактні терміни, а у життєвих вчинках моїх, твоїх, твого товариша. Офіс осередку знаходиться на вул. Степана Бандери, 2. Тут радо зустрінемо кожного, хто відчинить двері.
– Чи не міг би, Павле, наостанок, будучи, так би мовити, всередині свого молодіжного середовища, оцінити: ця, така строката, молодь – дійсно майбутнє нашої держави? Яке місце у її свідомості назал посідає повага до попереднього покоління, своєї родини, а також ставлення до релігії, як осердя всіх українських національновизвольних змагань?
– Головною рушійною силою суспільства була і залишається молодь, від формування світогляду якої залежить майбутнє кожної нації. Якою є найперша потреба молоді? Їй бракує відповідальних наставників, здатних триматися на ногах, відмовлятися, як брати, так і давати хабарі. Наставників, які спроможні їй передати живий приклад чесності, непідкупності та патріотизму. Адже, як казав Степан Бандера: «Не буває поганої молоді, але є погані виховники».
Мене постійно запитують, чому я обрав націоналістичну ідеологію? Тому, що переконаний, що нація зможе перемогти у своїй країні лише тоді, коли її очолить еліта, наснажена філософією націоналізму. Бо дуже влучно зауважив Дмитро Донцов, що «тільки націоналізм здатний перетворити націю свинопасів у націю володарів». Адже нація – це обличчя народу, а народ без свого обличчя – це безлика юрба. Ось чому націоналізм має стати для нас усенародною ідеологією, особливо в час московської агресії.
– Щоб ти побажав своїм одноліткам та й загалом українській молоді?
– Віри у нашу перемогу, нашу здатність побудувати таку Україну, за ідеал якої віддали життя покоління українців. Необхідно побороти свій внутрішній страх, невизначеність, які підточують та знесилюють наш український дух та звитягу. І пам’ятаймо слова нашого великого філософа Григорія Сковороди: «Там, де вмирає дух, там розкладається і фізично найсильніше тіло, там падають твердині, розсипаються армії, в непотрібний листок паперу обeртається гріш».
Адже саме від, нас молодих українців, залежить, в якій країні будемо жити, в якому напрямку рухатимемося, бо: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли самі нацією не хочемо бути!!!» Ці слова належать В’ячеславу Липинському.
Але найголовніше – постійно єднатися з Богом у молитві. Я, мій брат та наші однодумці регулярно буваємо на Богослужіннях. Адже народна мудрість твердить: «З ким поведешся – того й наберешся!».
З гаслом «Бог і Україна понад усе!» стараємося жити і діяти для Божої слави і добра України.
– Зичу тобі і твоїм ровесникам, які уболівають за Вітчизну, встати на міцне лелече крило.
Розмову вів Мирон СЛУКА.
Інтерв’ю з пересічним юнаком з Червонограда Павлом НИСКОГУЗОМ
