«КОРІННЯ ШЕВЧЕНКОВОГО РОДУ» МИКОЛИ ЛИСЕНКА

Нині багато хто цікавиться походженням родини та досліджує свій родовід. Добрим прикладом у цьому є Микола Лисенко – праправнук Тараса Шев­ченка по родинній лінії брата Йосипа, який більше тридцяти років досліджував рід Шевченків, котрий розкидав своє прадавнє коріння і в Україні, і за її межами по всіх материках. Копітка, невтомна пра­ця Миколи Павловича дала результат: світ поба­чи­ло видання «Коріння Шевченкового роду». Микола Лисенко уже на пенсії, і присвятив своє життя збереженню культурної спадщини Т. Г. Шевченка та Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», який включає чотири села: Моринці, Будище, Вільшану і Шевченкове.

Про родовід Шевченка, походження прізвища, фун­кціонування Всеукраїнського благодійного куль­турно-наукового фонду Т. Шевченка та зв’язки зі Сокальщиною – про це та інше наша розмова з Миколою ЛИСЕНКОМ.

– Миколо Павловичу, розка­жіть про себе?

– Народився 11 лютого 1949 року в селі Несвічі Луцького району Волинської області в сім’ї митника. В серпні 1959-ого наша сім’я пере­їхала жити в село Шевченкове, Звенигородського району, Черкась­кої області. Закінчив Шевченків­ський гідромеліоративний технікум (технік-механік), Київський техно­логічний інститут харчової промис­ловості, здобувши професію інже­нера-механіка харчових виробництв. З 1972 р. по 1999 р. працю­вав на підприємствах харчової промисловості: інженером-механі­ком, головним інженером холодоком­бінату №2. Маємо дочку Вікто­рію, 1973 року народження, за фа­хом менеджер, разом з онуками Микитою та Іллею мешкають в Києві.

За покликанням душі й серця, у вільний від основної роботи час, вів листування з нащадками роду Шевченків, працював в музеях, біб­ліотеках, архівах України, колишніх республіках Радянського Союзу, зустрічався з людьми, яким небай­дужа історія нашого роду, вперше в історії України і світі дослідив рід Шевченків, видав книгу «Коріння Шевченкового роду», яка здобула дев’ять дипломів-перемог на між­народних та всеукраїнських конкур­сах, остання нагорода в 2021 р. – лауреат літературно-кра­єзнавчого конкурсу імені Мирона Утриска у номінації «Проза» (м. Турка, Львів­ська обл.).

– А прізвище Шевченко дава­ло Вам якісь привілеї у житті?

– До нашої оселі приходить ба­гато людей, які цікавляться корін­ням Шевченкового роду. Я залюбки розповідаю їм і про родовід, і про спогади нащадків, які з покоління в покоління передавали прапраді­ди та бабусі цікаві розповіді про Тараса Григоровича Шевченка та інше. У моєї бабусі Марії Трохимів­ни, онуки Т. Шевченка по родинній лінії брата Йосипа, (батько якої хрещеник Т. Г. Шевченка), дівоче прізвище було Шевченко, а після одруження – Лисенко. Тому моє прізвище Лисенко ніяких привілеїв у житті не давало.

– Які поезії Шевченка найбіль­ше припали до душі, знає­те напам’ять? Може, якісь рядки стали кредом вашого життя?

– Поезія Тараса Шевченка мені вся подобається, але більше до душі його лірика. Серед поетичних творів, особливо подобаються його пророчі рядки: «І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Украйні і не в Украйні моє друж­нєє посланіє».

– А чи мали в житті якісь випадки, які заставляли бути гідним знаменитого родича?

– Постійні творчі зустрічі з молод­дю в ЗОШ, вишах, музеях, бібліо­теках в десяти областях України, спонукали до пропагування творчої спадщини Кобзаря та свого дос­лідження. Ці зустрічі заставляли бути хоч трохи гідним мого знаме­нитого предка. Крім того, творча співпраця зі студентами та педаго­гічними колективами в Київському університеті «КРОК», Черкаському педагогічному університеті ім. Б. Хмельницького, Криворізькому педагогічному університеті та інших накладали певний відбиток відпові­дальності. Велику відповідальність відчував також і в Інституті культур­ної спадщини АН Молдови в 2016 році під час доповіді на науковій конференції і т. д.

– Пане Миколо, першим розпо­чали дослідження повного ро­доводу Тараса Шевченка. Розка­жіть, що спонукало зайнятися цим?

– Що стосується опису біографії Т. Г. Шевченка, то вона достатньо вивчена біографами Поета. А що стосується дослідження нащадків роду Шевченка, то чомусь жоден інститут, музей чи установа цим не займалися. Зустрічі з нащадками і обговорення цієї проблеми стали поштовхом до скрупульозного дос­лідження роду Тараса Шевченка. Але це рішення прийняв не зразу тому, що відчував і велику відпові­дальність, і превеликий об’єм робіт, і відсутність достатньої інформації в літературі, необхідних історичних та архівних документів.

Після кількарічних роздумів і вагань, прийняв непросте рішен­ня… І почалася копітка праця в архівах колишнього Союзу, в Укра­їні. Були написані й надіслані Укр­поштою тисячі рукописних листів до нащадків, архівів, установ. На той час електронна пошта була відсутня… Дуже прикро, але не завжди отримував відповіді на свої звернення. Велику допомогу нада­вала мені моя дружина Галина. Сотні архівних довідок, біографій, свідоцтв приходилось перевіряти, аналізувати, щоб переконатись в їх достовірності, а потім узагаль­нити для загального генеалогічного дерева роду Т. Г. Шевченка. Одно­часно записувались біографії на­щадків по документах, їхніх спога­дах. Ця робота тривала більше тридцяти років. В результаті був створений макет книги й генеало­гічного дерева (більше 1300 осіб) цього славетного роду.

– Що цікавого довідалися про Шевченків, звідки походить це прізвище?

– В результаті дослідження роду, вдалося встановити, що в цьому славетному роді, крім академіка Тараса Шевченка, були ще акаде­міки Людвіг Боярський та Георгій Ангелов.

– Після виходу на пенсію своє життя присвятили досліджен­ню родоводу Шевченка та про­пагуєте культурну спадщину поета, зустрічаєтесь з молод­дю. На чому зараз акцентуєте увагу?

– Продовжую спілкуватися з на­щадками роду з України та з бага­тьох зарубіжних країн.

– Чи плануєте перевидання книжки «Коріння Шевченківсько­го родоводу»?

– На жаль, в Україні не знайшло­ся коштів, щоб надрукувати книжку про рід Т. Г. Шевченка на його 200-річчя від дня народження. На пер­ше видання в 2012 р. кошти виді­лив народний депутат України Юрій Кармазін, за що йому дуже вдячний. Наклад був обмежений і не задовольнив всіх бажаючих придбати книгу. На друге видання в 2015-ому кошти надала україн­ська діаспора з Канади. Книжка знайшла своїх читачів в Україні, країнах Прибалтики, Австралії, Канаді, США, Франції. Сьогодні її просять читачі, але, на жаль, не­має. Звичайно, хотілося б переви­дати свою працю, але одна проб­лема – відсутні кошти. Нам з дружиною з пенсією інженера та педа­гога таку проблему практично не подолати.

– Чи є підтримка Всеукраїнсь­кого благодійного культурно-наукового фонду Т. Шевченка з боку держави?

– Уже більше двадцяти років очолюю Шевченківське відділення Всеукраїнського благодійного куль­турно-наукового фонду Тараса Шевченка, але матеріальної підтримки з боку держави не було.

 – Пане Миколо, Ви багато років опікувалися «Тарасовою калиною». Чи увінчалися успі­хом ваші спроби надати їй ста­тус ботанічної пам’ятки при­роди та чи туристи можуть помилуватися нині її плодами?

– Мені випала велика честь кілька десятків років опікуватися кущами калини, під якими в дитин­стві знаходив собі прихисток малий Тарасик, про це в свій час розпові­дала мені моя бабуся Марія, онука Шевченка, а також про цей факт описували біографи Т. Шевченка. Кущі калини ростуть за 50 м від межі земельної ділянки Національ­ного заповідника «Батьківщина Та­раса Шевченка» і фактично ця калина більше 200 років була безхазяйна. А в 2018 р. за моїм по­данням Черкаська обласна рада прийняла рішення про надання «Тарасовій калині» статусу природ­но-заповідного фонду. Нащадки роду Шевченка своїм коштом замо­вили і встановили пам’ятну дошку біля цієї історичної і біологічної па­м’ятки. Фактично це новий турис­тичний об’єкт в нашому селі Шевченковому.

– На Вашу думку, на держав­ному рівні в Україні належно вшановують генія українського народу – Тараса Шевченка? Можливо, це бачите якось по-своєму…

– Що стосується достойного вшанування пам’яті Пророка на державному рівні, звичайно, що не належно. Зазвичай, згадують тільки 9 березня і 22 травня.

– Вас єднають давні зв’язки з Сокальщиною, зокрема, з ро­динами Мельничуків та Покотюків, музеєм «Людина. Земля. Всесвіт». Розкажіть, будь ласка, про це.

– Сокаль став для мене рідним. Ось уже більше тридцяти років в ньому відбуваються найнезабутні­ші і найвразливіші зустрічі з моїми друзями: з родинами Покотюків і Мельничуків та іншими мешканця­ми цього чудового міста. Перша зустріч відбулася в музеї «Людина. Земля. Всесвіт» з паном Анатолієм Покотюком та його дружиною На­талією, а згодом був запрошений на відкриття пам’ятника Т. Шевчен­ку в вашому місті 24 серпня 1995 року. Мене завжди вражали чис­тенькі вулиці міста, приємні й доб­розичливі мешканці.

З науковцями Сокальського му­зею у мене багаторічне творче спів­робітництво. Цей музей очолював мій побратим – пан Анатолій Поко­тюк, Заслужений діяч мистецтв України, талановитий художник-різьбяр, який майже всі експонати в музеї виконав своїми руками в техніці інтарсії. Його ікони та інші вироби добре відомі як в Україні, так і за її межами. З кожним роком музей поповнюється новими експо­натами, проходять дуже цікаві творчі зустрічі зі школярами та ді­ячами культури. Щиро вдячний вчительці ЗОШ №4 Надії Пинці та вчительці гімназії Мирославі Іва­нець за їхню неоціненну і благород­ну працю по вихованню підростаю­чого покоління – майбутніх патріотів України. Ніколи не забуду без­цінну виставку рушників зі всієї Со­кальщини, та виставку робіт Любові Ковальчук, які експонувалися на центральній площі міста та в музеї.

Це надбання всієї Галичини.

– Пане Миколо, щоб побажали жителям нашого краю?

– Хочу побажати мешканцям Со­каля здоров’я, миру, щастя, успіхів в праці та добробуту в родинах, нехай множаться й збуваються ваші мрії та бажання! Слава Ук­раїні!

– Дякую за розмову.

Інтерв’ю підготувала Любов ПУЗИЧ.