Любов Бенедишин – сокальчанка, поетеса

ЛЮБОВ ДО СЛОВА ЛЮБОВІ БЕНЕДИШИН

Сокальчанку Любов БЕНЕДИШИН знають не тільки на Червоноградщині, Львівщині, але й за межами області та України. Поетеса від Бога, дарує читачам своє поетичне слово вже багато років. Побачило світ чимало її збірок поезій. Напередодні ювілейного Дня народжен­ня наш кореспондент поспілкувався з творчою особистістю.

– Пані Любове, розкажи як «закоха­лась» в поетичне слово, з чого почалася творчість?

– Нині, після багатьох років творчої діяль­ності, мені здається, що я народилась із цією закоханістю. Але насправді – ні. Більше того, зізнаюсь, в шкільному віці я не надто любила читати вірші, натомість захоплю­валась прозою, особливо полюбляла детек­тиви і фантастику. Поезія у всій своїй красі явилась мені вже в доволі дорослому віці. А почалось все всередині 80-х з книжки, яку мені подарував друг на згадку – поезія класиків позаминулого століття. Потім були кілька загальних зошитів з переписаними впо­добаними віршами різних відомих і неві­домих авторів – з журналів, бібліотечних книг тощо. Прийшло захоплення влучним Словом, зачудування панорамними поетич­ними образами, витонченими метафорами тощо. Тобто спочатку впродовж певного часу відбувалось насичення єства справж­ньою поезією, увиразнення поетичного смаку… Але це я зрозуміла значно пізніше, коли несподівано для мене самої (в 1991 році) моє римоване слово прорвалось несміливим струмочком назовні з глибин душі. До речі, ці перші поетичні спроби (тов­стенький загальний зошит) не ввійшли до пер­шої поетичної збірки, я їх сама забра­кувала. Відтоді минуло багато часу. Та я й досі закохана у неперевершену поезію Володимира Сосюри, Ліни Костенко, Василя Стуса, Ірини Жиленко та багатьох інших… Маю улюблених авторів і серед молодшої плеяди сучасників. Бо й досі закохуюсь «з першого погляду» і назавжди у високе поетичне слово. На моєму столику щодня напохваті чиясь поетична збірка. Для душі.

– Хто у Твоєму житті з відомих пое­тів дав поштовх до написання віршів?

– Як я вже зазначила, потреба писати з’явилась спонтанно, сама собою. Тож саме поштовху від конкретних осіб не пригадую. Напевно, поезія – це мій засіб спілкування зі світом, з людьми. Через поезію я пізнаю світ, а світ пізнає мене. Втім, були люди, які на початку мого творчого шляху свідомо і несвідомо допомагали зрозуміти необхід­ність і цінність цих «засобів», збагнути як важ­ливо навчитись розрізняти фальшиві звуки і чисті божественні ноти Слова. Інакше поетом не стати. Але насправді цього на­сильно ніхто тобі не вкладе ні в голову, ні в серце. Це має бути насамперед твоє нез­бо­риме внутрішнє бажання – оволодіти поетичним інструментарієм, осягнути секре­ти творчості. Ну і звісно – іскра Божа таланту мусить бути апріорі. Це як у музиці. Щоб талановито грати, скажімо, на фортепіано, мало мати музикальний слух, ти мусиш спочатку вивчити ноти і налаштувати струни (щоб не фальшивили). А це потребує часу і чималих зусиль. Не всім вистачає терпцю. Нині часто чую фразу, особливо від почат­ківців: «То мені диктує Бог». Можливо, й диктує. Але ступінь майстерності поета зале­жить від його здатності максимально точно (без похибок) відтворити надиктоване Творцем. Чи здатний на це автор, який посе­редньо знає рідну мову, має збіднений словниковий запас і кульгаве відчуття ритму? Гадаю, ні. А ще автору важливо нав­читись гідно сприймати критичні зауваження і спокійно, з долею самокритики, сприймати похвалу. І дуже добре, якщо поруч є такі люди, хто вчасно «забезпечує» і те, і те. Мені пощастило таких людей зустріти ще в 1997 році –  і в «Колосі», і в редакції «Голос з-над Бугу», де відбувались наші засідання. Їх чимало, та найбільше вдячна за перші життєві і літературні «уроки» Геннадію Роді­чеву, Олексі Назаруку,  Михайлові Базару, Володимиру Полянчуку…

– До речі, вітаю з виходом у світ нових збірок. А скільки всього їх вийшло з друку?

– Дякую за вітання. Так, справді, після довгих сумнівів і творчих поневірянь нарешті побачили світ мої нові книжки «Трійчастим нервом» (144 сторінки) і «Кульбабове віче» (120 сторінок). Поетичні збірки вийшли в світ під егідою львівського видавництва «Джезва», однак всю роботу по макетуван­ню та художньому оформленню виконала міс­цева талановита художниця і дизайнерка, знана не лише на Сокальщині, Віра Чипурко.  Про ці книжки, сподіваюсь, ще буде нагода поговорити, представити детально і розлого. Поки що лиш коротко означу: «Трійчастим нервом» – про війну на фоні життя, про болі (душевні, реальні і фантомні), про вселен­сь­кий смуток з тонесенькими прожилками щастя… А «Кульбабове віче» – про жагу жит­тя на тлі війни, про непереможну радість буття, з нотками непозбувної журби… Ці дві книжки – одинадцята і дванадцята у моєму особистому доробку – лиш почали торувати свій шлях до сердець читачів. Однак вже маю гарні відгуки. Кошти з реалізації традиційно спрямовую на потреби ЗСУ, щоб не лише  «слово – зброя», а й «слово – на зброю». А крім того, на моїй по­ли­ці стоять по останньому примірнику давніше виданих поетичних збірок «Феєрія весни» (2000), «Крізь роки і сузір’я» (2002), «Вік ангела» (2004), «По той кінець веселки» (2006), «…віще, неповторне, головне» (2010), «Нотабене» (2013), «Зачаття неба» (2016), «Літа проминальна літургія» (2017), «Шлях до Воскресіння» (2019), «Дарунок Сізіфа» (2020).

– Яка з них найбільше запам’яталася і чому?

– З кожною зв’язані певні спогади, пере­живан­ня… Мабуть, і кожна по-своєму важ­лива. Та все ж особливою в своєму доробку вважаю збірку «Шлях до Воскресіння», куди ввійшли два цикли віршів на біблійну те­матику – за текстами Старого і Нового Заві­тів. Це було і Покликання, і Осмислення, і Ося­яння… Були знаки і знакові зустрічі, зна­йомства… Розгортала Святе Письмо і чи не вперше відчувала, що нарешті Господнє Слово відкривається мені по-справжньому.  В період написання цих віршів моя душа почувалась порожньою Божою амфорою, яку з невідомих мені причин Творець вирі­шив заповнити Своїм Нектаром. Можливо, тому ця збірка найбільш мені дорога. І, до ре­чі, вважаю символічним той факт, що в 2020 році книжка «Шлях до Воскресіння» удостоєна Всеукраїнської літературної пре­мії «Благовіст».

– Що нині, у час війни, переважає у творчості?

– Складне запитання… Війна для мене по­чалась у 2014-му. Багато на цю тему написано. Зокрема, у збірці «Зачаття неба», куди ввійшли також і майданівські вірші, продовження теми війни –  в книжці «Дару­нок Сізіфа». Після повномасштабного вторг­нення – видання «Соколиного краю» з вір­шами місцевих поетів про війну… Як спротив, як заклинання, як молитва… Мої «вірші війни» цього періоду ввійшли також у розділ нової збірки «Трійчастим нервом». «Як бо­ляче голосу» – назва розділу говорить са­ма за себе… А нині в моїй творчості пере­ва­жає… мовчання. Кажуть, у кожного поета рано чи пізно настає такий момент, така внут­рішня потреба. Помовчати. Можливо, щоб зібратись з думками. Можливо, щоб вийти на новий вищий рівень розуміння, майстерності і відповідальності… Слово стає важчим, вагомішим, ціннішим… І гіркішим. «Всі вірші пішли на війну» напи­сала я в пориві у 2022 році… Дуже хочеться написати щось гарне і світле. Про Перемогу.

– Ти вже тривалий час очолюєш літературно-мистецьке об’єднання «Колос», видаєте альманах. З якими місцевими поетами найбільше подобається працювати?

– Я тривалий час у «Колосі», з перших днів виконувала обов’язки відповідального секретаря, а очолюю лишень з 2017 року (зазначу, мені більш до вподоби – «згурто­вую»). Хоча, якби мені хтось про це сказав у далекому 1997 році – не повірила б. (На те є багато причин.) Впродовж цих 27 років че­рез «Колос», мов через коло, перейшло дуже багато творчих людей – різних за ха­рак­терами і за обдаруваннями… Пам’ятаю майже кожного. Хтось ставав відкриттям, хтось розчаруванням, хтось пішов у Засвіти, залишившись незабутнім назавжди, а хтось просто пішов, бо знайшов інші інтереси… Когорта 1990-2000-х, когорта 2010-х і когорта 2020-х – різні, але по-своєму неповторні. Найяскравіше це підтверджують наші випуски щорічника «Соколиний край». Там і прізвища, і біографії, і сама душа «коло­сян». Можна відслідкувати кожен етап становлення, кожен творчий порух. А най­біль­ше подобається працювати з надійними, постійними, відповідальними, вимогливими до себе і до свого слова. І, до речі, інакші в «Колосі» й не затримуються надовго.

– Чи вливається у «Колос» молодь?

– На жаль, ні. Можливо, тому що юнакам і юнкам ще бракує рис, згаданих вище. А може, є й інші об’єктивні причини – школярі стають випускниками і випурхують з гнізд, шукають ширші горизонти, підкоряють нові місця, міста і світи. Однак нас пов’язує співпраця з Будинком дитячої та юнацької творчості, а також у нашому «Соколиному краї» завше радо представляємо юних авто­рів-школярів у рубриці «Молоде зерня «Коло­су».

– Пані Любове, як поетеса і член Національної спілки письменників України, береш активну участь у різних конкурсах. Який найбільше припав до душі?

– Чесно кажучи, насправді не дуже часто беру участь у конкурсах. Були, звісно, пе­ремоги. Були й розчарування. Найбільше при­пав до душі Перший міжнародний по­етичний конкурс «Чатує в століттях Чернеча гора» (Канів, 2014), до  200-ліття з дня народ­ження Тараса Шевченка, де мій вірш-присвяту Кобзареві  журі визнало найкра­щим. Бо саме цей вірш досі вважаю най­більш знаковим у моїй Шевченкіані. Прик­метно, що за традицією вірш переможця було перекладено німецькою мовою і опубліковано в журналі «Склянка часу. Zeitglas».

– На Твою думку, чи не варто в громаді або районі взагалі запровадити літе­ратурну премію в декількох номінаціях?

– Уже була така спроба, років 12-15 тому. З ініціативи тодішнього голови ЛМО «Колос» Володимира Полянчука за підтримки керів­ництва району було намагання заснувати премію ім. Нестора Ріпецького, знакової постаті для Сокальщини, але незаслужено призабутої (видатний журналіст, пись­менник, поет, колишній голова Світової Федерації Українських Журналістів. Народився в Сокалі (1919-1974) – авт.). На цьому шляху вже було пройдено кілька ета­пів – створено координаційну раду, обгово­рю­вали Положення,  розглядали кандида­тури журі тощо. Однак щось пішло не так, здається, каменем спотикання стало фінансування. А на голому ентузіазмі, без потужної фінансової підтримки такий проект існувати не може. Тож нині в умовах війни, коли кожна копійка важлива і повинна спрямовуватися на потреби ЗСУ, оббивати владні пороги, сподіваючись на фінансу­вання літературної премії, тим паче марно… Але, можливо, після перемоги вдасться по­вернутись до втілення цієї ідеї.

– Над чим зараз працюєш?

– Найперше у найближчих планах – творчий звіт з нагоди ювілею – перед собою, Богом і людьми. До речі, запрошую з цього приводу редакцію газети і всіх поціновувачів моєї творчості до Сокальської публічної бібліотеки 27 березня, на 12 годину. А потім почну готуватимусь до презентації нових збірок: вже обдумую, аналізую… Згодом хотіла б упорядкувати свої вірші, які залишились у «творчій шухляді», їх там ще чимало. Та й про черговий випуск альманаху «Соколиний край» варто подумати…

– Твої побажання всім, хто любить поетичне слово…

– Зацитую принагідно автора «Алхімії слова», польського письменника Яна Парандовського: «Любов до слова – важка любов. Часто-густо слово не піддається найполум’я­нішій пристрасті закоханого в нього митця. Але його завжди перемагає терпіння».

Тож тим, хто любить поетичне слово як митець, зичу саме терпіння. А тим, хто любить поетичне слово як читач, бажаю чути і відчувати його найтонші вібрації, щоб пізнати найвищу естетичну насолоду.

А всім нам зичу найголовнішого – Вели­кого Дня Перемоги. Бо Україна – понад усе!

Розмовляв Василь СОРОЧУК.

Світлина з архіву Любові Бенедишин.