Головна Інтерв'ю Сокальчанин священник Мирослав Латинник з Ірипіня про події у місті під час...

Сокальчанин священник Мирослав Латинник з Ірипіня про події у місті під час окупації

Протоієрей Мирослав Латинник:

«Я ВІРЮ І МОЛЮСЯ ЗА НАШУ ПЕРЕМОГУ»

ЄДНАЙМОСЯ У ДОБРІ, У СЛУЖІННІ БЛИЖНЬОМУ І СВОЇЙ БАТЬКІВЩИНІ

24 лютого в наше мирне життя увірвалась війна, яка змінила життя українців й принесла їм біль, розпач, смерть, розруху, вигнала з рідних домівок… За декілька днів російські окупанти перетворили затишні міста України на руїни, серед них місто Ірпінь, яке є передмістям Києва. Його мешканцям довелось пережити жахіття: артобстріли, голод, розруху, смерть близьких, бачити безчинства та звірства осатанілого ворога. Ви тільки вдумайтесь, як вони ненавидять українців, що гусени­цями танків давили мертві тіла ірпінців… За попередніми підрахунками, в місті загинули до 300 цивільних та до 50 військових… Ірпінь був частково окупований ро­сійськими військами. Указом президента України з метою відзначення подвигу, масового героїзму та стійкості громадян, виявлених під час відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України,  Ірпеню присвоєно почесну відзнаку «Місто-герой України».

Одним з тих, хто став очевидцем цих подій є священник, настоятель парафії Різдва Пресвятої Богородиці м. Ірпінь о. Мирослав ЛАТИННИК, який є вихідцем із Сокаля. З ним наша розмова.

– Отче Мирославе, розкажіть про себе?

– Я – священник Української греко-католицької церкви Київської архиєпархії, є священнослужите­лем у гарному місті Ірпінь (до росій­ської агресії), передмістя столиці нашої держави. Родом зі Сокаля, де народився 24 червня 1979 року. Навчався у Сокальській школі №2, потім у Сокальському училищі. У 1997 р. вступив до Львівської ду­ховної семінарії Святого Духа, яку закінчив у 2004-ому. Одружений, з дружиною виховуємо чотирьох дітей. 14 травня 2006 р. рукополо­жений на священника. 16 вересня 2007-ого призначений на парафію Різдва Пресвятої Богородиці УГКЦ в м. Ірпінь. На парафії служу 15 років. За цей час Ірпінь дуже змі­нився, і з пострадянського став сучасним європейським містом.

– Про вторгнення росії в Ук­раїну застерігали нашу владу США й інші держави. А як Ви поставились до цієї інформа­ції?

– Як і усі українці: сумнівалися, хоча була тривога, що не дай Боже росія нападе на Україну. Ніхто про це не хотів думати, хоч уже вісім років на сході країни триває війна. А тепер війна стала повно­масштабною. Вранці, 24 лютого, коли російські ракети почали бом­бардувати наші міста, я все не міг повірити, що це реальність. Думав, що загострення війни може бути на Донбасі. Не міг подумати, що одразу можуть обстріляти всі об­ласні центри, бомбитимуть мирних жителів, дитячі садки, школи, пологові будинки… Це суперечить міжнародній конвенції… 24 лютого проснувся від страшних вибухів. Це рашисти почали бомбардувати столицю і селище, а тепер місто-герой Гостомель, де знаходиться військова частина і аеродром ДП «Антонов», що поблизу Ірпеня. У небі літали вертольоти, а потім було чути вибухи та постріли… В цей час до мене надходили смс-повідомлення з проханням про молитву, бо в Гостомелі йде жор­стокий бій за аеродром. Невдовзі появилися перші фотографії. На них побачив руїни будівель військо­вої частини, спалений літак «Мрія» та підбиту техніку російських військ, яка стала металобрухтом… Україн­ські війська вибили окупантів з міс­та, не давши захопити аеродром. У противному випадку ворожий де­сант міг би просуватися до столиці.

Через три дні, а це уже була неді­ля, російські війська підтягнули сили і активізували свій наступ на Київ з Бородянки (25 км від Ірпеня) та Чорнобильської зони відчужен­ня. Звідти доносилися звуки снаря­дів та бомб… Найбільше постраж­дали міста Бородянка, Буча, Ірпінь та інші населені пункти, які сильно зруйнували рашисти.

У перші дні ворог не зумів захо­пити Ірпінь, його зупинила місцева Самооборона з допомогою ЗСУ, які мужньо боролися за кожну ву­лицю, де йшли жорстокі бої та авіабомбардування. Моя знайома, яка мешкає неподалік від центру бойо­вих дій, розповідала, що бачила довжелезну колону російського вій­ська біля ірпінського ТЦ «Жираф» – «голова» колони, а «хвіст» десь аж на вокзалі у Бучі, це два кіло­метри. Наші захисники її знищили. Аби ворог не дістався до Києва, навколо нашого міста, яке лежить на березі річки Ірпінь, були зірвані мости. Згодом люди ховалися під їх руїнами від орків. Вороги почали робити понтони через річку, але це їм не вдалося, тож їхня техніка там потонула…

Снаряди зачепили церковне подвір’я, повибивали шибки, залізні двері, зруйнували огорожу… У під­вальному приміщенні церкви Різ­два Пресвя­тої Богородиці, де ми з сім’єю та декількома родинами парафіян, переховувалися декіль­ка діб, було чути як сильно гепали гармати. Ще страшніше стало, коли ворог ви­пустив ракети. Я впав на коліна у церкві та молився… А разом зі мною і дорослі, і діти… Після об­стрілів ракетами Ірпінь був спаленим і зруйнованим. 80 відсот­ків міста контролювали українські ЗСУ, а 20 – росіяни. Наші Збройні сили нама­галися звільнити місто, тривали сильні бої… Влада оголо­сила про евакуацію населення, щоб мати змогу зачистити місто від ворога.

– Як Вам вдалося евакуюва­тися?

– Із соцмережі довідалися, що наші брати протестанти займають­ся евакуацією людей. Ми поїхали до Ірпінської біблійної церкви Хрис­тиян Віри Євангельської, де нам сказали, що проводять евакуацію і якщо ми хочемо їхати, на збори одна година. На цей момент, я вперше за шість днів вийшов за межі церковного подвір’я, і був вражений: на затишних просторих вулицях стояла підбита військова техніка та лежали тіла вбитих меш­канців… Навколо лише чорний і білий кольори: під крамницями стояли великі черги, щоб придбати необхідні продукти.

…Християни Віри Євангельської допомогли нам виїхати з міста. На авто наклеїли Червоний Хрест, од­на колона їхала на Житомир, інша – на Вінницю. Коли виїхали на жи­томирську дорогу, побачили розби­тий мікроавтобус та простріляні вказівники… На блокпостах вій­ськові перевіряли документи, паса­жирів, багажник… На другому блокпості нас не пропустили, бо за 3 км з м. Макарів вже їхали ро­сійські танки. Опанувавши паніку, а в авто, крім трьох дорослих, було ще четверо дітей, ми поїхали на Фастів, звідти – на смт. Брусилів, що за 15 км від м. Коростишева, що на Житомирщині. В останньому нас застала комендантська година. Тут заночували. Було важко усвідо­мити, що за декілька сотень кіло­метрів триває війна, а тут місто живе звичним мирним життям: освітлюються вулиці, працюють магазини… Потім знову цілий день у дорозі. Зупинилися у Бродах на Львівщині в отця Ярослава Цари­ка, де перено­чували, бо не хотіли ризикувати: їхати через ліс до Ра­дехова. Вранці після Служби Божої виїхали до Сокаля… І невдовзі бу­ли неабияк щасливі, що вибрались із «пекла» і дісталися до рідного міста. Пере­жите відбилось на усіх нас. Тепер щоночі прокидаюся, бо сниться, що падають снаряди. У суботу, як це тут заведено з пра­давніх часів, сусіди тріпали хідники… Коли трі­пачка, вдарила по килимі, цей звук нагадав мені пережиті вибухи. Діти з переляку сховались у куток. Я просив сусідів не тріпати хідники, аби не травмувати дітей, яким не­щодавно довелося чути постріли та вибухи бомб.

– Чи підтримуєте зв’язок з друзями, парафіянами, які зали­шились у місті?

– Звичайно, переживаю за дру­зів, знайомих, парафіян, за місто, яке стало для мене рідним. Дивлю­ся новини, і щемить у серці, коли показують Ірпінь, Бучу, Госто­мель… Міста стали руїнами… У страшному сні не побачив би такі звірства, які чинять окупанти над мирним населенням… Дізнався, що розстріляли завідуючу дитячого садочка з чоловіком. Це літні люди, яким поза сімдесят. У місті рашисти займалися мародерством. Адже люди все залишили як було, брали з собою лише те, що можна було по­класти у сумку та рідних за руку…

Десятки тисяч стали вимушени­ми переселенцями. Тримаємо зв’язок із нашими парафіянами, які виїхали з міста, через різні засоби комунікації. У неділю провели конференцію у ZOOM. Відгукнулося поза двадцять осіб. Усі були щас­ливі побачитись. Спершу ми помо­лилися, потім я закликав їх йти до церкви, сповідатися, молитися за нашу перемогу. Далі кожен ділився пережитим, розповідав, як дістався до безпечного місця, як влаштував­ся. Проте кожен переживає за рід­них, знайомих, які залишились в Ірпені. Ми попросили одного пара­фіянина, який працює фотогра­фом, щоб щодня розповідав нам, через світлини, що там відбуваєть­ся. В такий спосіб закарбувати ці страшні події на фото для історії, робити маленькі фоторепортажі.

– Що Вас найбільше вразило у ці дні?

– Людяність, взаємопідтримка, доброта, щирість людей та бажан­ня допомогти. Ми декілька днів не виходили з церкви. А у нас малень­ка дитина, якій потрібні дитяче харчування, памперси, старшим дітям – хліб. Крамниці не працю­ють, навколо чути постріли з різних видів зброї… Один з наших парафі­ян написав мені: «Що вам потріб­но?» Я відписав: «Хліб, дитяче харчування, памперси». Бо як по­яснити дітям, які два дні не їли хліба, що його немає?! Невдовзі він приніс хліб, бо у крамниці, де працював, його пекли, а інша пара­фіянка – дитяче харчування і пам­перси. Для цього їй довелося йти на другий бік міста в крамницю і в аптеку, де вже були російські вій­ська. Потім не стало зв’язку, і ми не могли з ніким зв’язатися. Проси­ли допомоги, щоб придбати карточ­ку іншого оператора мобільного зв’язку, щоб зв’язатися з зовнішнім світом… Люди допомогли.

– Війна – нелегке випробуван­ня для кожного з нас. Який іспит ми маємо здати, на Вашу думку?

– Найцінніше – це життя. Життя твоїх дітей, рідних, близьких, знайомих. Коли це почалося, вся дорога з Ірпеня була заповнена вщент автомашинами. В основно­му, виїжджала з містa молодь, старше покоління залишилося, бо не хотіли покидати оселі, могили рідних… Та за декілька днів все це було зруйноване. А вони що­день наражають себе на небезпе­ку… Тепер ті, хто евакуювався, не можуть знайти собі місця, бо не знають як там їхні рідні. Все це нелегко пережити… Вони просять знайомих в Ірпені їх провідати, аби дали вісточку, занести продукти… І десятки людей відгукуються. Місцеві зоозахисники збирають домашніх тварин у пустих кварти­рах, будинках і дбають про них… Хіба це не є проявом любові до свого ближнього?!

– Чим займаєтеся на малій батьківщині?

– Кожного дня звершую Службу Божу. Бо так звик робити, просто інакше не можу. Підтримую своїх парафіян як можу: молитвою і словом. У нас є четверо дітей: немов­ля, до­шкільнятко та двоє шкільного віку.

Вони навчаються в Ірпінській школі, на жаль, у неї також влучив снаряд. Проте вчителі ведуть он­лайн-уроки для учнів.

– Як відомо, під час війни чи біди люди навертаються до Бога. Чи це так?

– Це справді так. Знаємо чимало прикладів. Були випадки, коли в родині дружина з дитиною щонеді­лі йдуть до храму, а її чоловік – ні. Він приходив до церкви лише на Паску освятити пасхальний кошик. Доля звела нас у перші дні війни. Ми разом перебували у підвально­му приміщенні храму під час об­стрілів, чоловік почав ревно мо­литися. Хтось каже: «Я не віруючий», але чути постріли, летять снаряди, тоді всі стають віруючими та моляться. Кожного дня зранку в підвальному приміщенні храму звершували Святу літургію, де діти і батьки приступали до Святого Причастя. Під час обстрілів ми молилися «Отче наш…», «Богоро­дице, Діво…», Вервицю… В перші дні навіть зробили таке вартуван­ня: хтось спить, хтось – молиться, читали «Святе Письмо», бо без віри й надії на Бога пережити такі важкі випробування дуже важко.

– Нині бачимо, що рашисти не зупиняються ні перед чим: нищать церкви, монастирі… Знущаються і вбивають дітей, жінок, людей старшого віку, вчителів, священників…

– Бачимо всі їх звірства і розуміє­мо, що у них нема нічого святого. Скільки дітей убили, скільки церков та архітектурних пам’ятників зни­щили… Від зброї російських агре­сорів загинув священник Право­славної церкви України о. Ростис-лав Дударенко на блокпосту в селі Ясногородка Бишівської громади Фастівського району Київської області…

Священники нашої Київської архиєпархії, які виїхали, нині займаються волонтерством. Опіку­ються переселенцями. А ті, хто залишилися на парафіях, допома­гають чим можуть парафіянам, координують дії волонтерів. Сьо­годні найбільша потреба – це продукти харчування.

– Дуже часто в період війни виникає запитання: чи вважа­ється гріхом вбивство ворога?

– У цій ситуації наш воїн висту­пає за­хисником України. Захищає кожного з нас, рідних, своє село, місто, район, область, столицю, країну, свою землю. Для українців – це війна захисту, ми захищаємо себе, а не захоплюємо чужу тери­торію. Кожного дня Блаженніший Святослав (Шевчук), Президент України звертаються до людей. У такий спосіб вони підтримують: захисників, вій­ськовослужбовців, людей тилу. Вірю, надіюся, молюся за нашу перемогу.

– Яку б молитву Ви б пореко­мендували віруючим у часі війни?

– Кожний з нас має розпочинати день з молитви і закінчувати нею. Має подякувати Господу Богу, Бо­городиці, усім святим й Архангелу Михаїлу, що покрив нас своїм крилом. Читати Святе Письмо, бо на його сторінках до нас промовляє Бог, і я не буду казати: «Моліться ту чи іншу молитву». Знаю одне, якщо би ми всі разом – 42 мільйони українців сказали: «Господи поми­луй», ми б змінили світ на краще. Хочу заохотити усіх молитися за наших захисників, які захищають кожного з нас. Їм зараз дуже не­просто, їм потрібна наша молитва.

– Нині багато прикладів патріотизму та братерства українських воїнів, бо як сказано у Святому Писанні: «Немає більшої любові за ту, коли хто душу свою кладе за друзів своїх… (Іоана 15:13)”. Що нади­хає їх на це?

– Молоді люди перемогли у собі таке явище як страх, який пара­лізує тіло. Наші захисники не мають того страху. У них є бажання захистити країну. І це роблять з честю. Вони захищають наші міста й села. Скільки є прикладів бойової звитяги. Хоча б у місті Маріуполі, яке знищене, яке в облозі, а україн­ські військові не здають його воро­гу. Кажуть, що все одно будуть до кінця стояти, бо тут поранені та вбиті їхні побратими. Вони їх не залишать.

Переконаний, що ворог буде розбитий і перемога буде за нами. Ми на своїй землі. З нами Бог.

– Нині гостро постало пи­тання про мову. Адже якщо б українці розмовляли українською, то б не було для путіна причини для визволення «руско­язичного населения»?

– 18 січня 2022 р. я давав інтер­в’ю на місцевому телебаченні. Був також запрошений священник з Православної церкви України. Ми говорили про Богоявлення (Водо­хреща). Коли закінчився прямий ефір, уже були вимкнені камери, мікрофони, я висловив свою думку: «Ми говорили про північного сусі­да, який стверджує, що український і російській народ – єдиний. І це не безпідставно. Бо якою мовою ми говоримо? До якої церкви ходи­мо? Які звичаї підтримуємо? Крім того, багато хто підтримує неукра­їнські звичаї. Завтра – Богоявлен­ня, після святої Літургії, велика частина мешканців ідуть на водой­му, що зануритися у воду. Цього звичаю на Україні не було. Це нам нав’язали. На Паску печемо пас­хальний хліб-паска, а називаємо куліч. Ось тому путін і росіяни вва­жають, що ми один народ. Гово­рімо українською мовою, ходімо до української церкви і підтриму­ємо і відроджуймо українські традиції та звичаї».

– Нині не раз чути, що війна з росією прискорила процес україні­зації. Багато колишніх російсько­мовних українців відмовляються розмовляти мовою сусідів. Напо­легливо вивчають українську мову… Чи триватиме цей процес й далі?

– Думаю, що наші люди багато чого переосмислять… почнуть го­ворити національною мовою і не тільки в державних установах, але і в дома. Це важливо. Якщо хочемо бути нацією, маємо говорити тільки на національній мові. УГКЦ – це церква, яка завжди була з україн­ським народом, хоч були війни, пе­реслідування, революції. Стараюся розповідати про цей день в історії, залучити парафіян до національ­но-просвітницьких заходів: літера­турних вечорів, виставок, концер­тів, екскурсій по визначних місцях нашої історії (Чернігів, Батурин, Умань, Радомишиль) та інше…

– Отче Мирославе, нині кожного українця цікавить найбільше: коли закінчиться війна. Ваша думка…

– Все в руках Божих. Нині багато хто намагається вирахувати день закінчення війни, вдаючись до нумерології, опираючись на дати минулих війн. Чесно кажучи, мене це дивує. Всі ходимо до церкви і дотримуємося десяти заповідей. Перша каже: «Не май інших Богів, крім мене». Краще довіримось Богові, бо все у Його руках. Ми не можемо знати скільки війна трива­тиме. Хочемо, щоб вона закінчи­лась чимскоріш… Маємо молитися. Маємо працювати, допомагаючи фронту, прискорюючи нашу пе­ре­могу.

Після перемоги ми не маємо сва­ритися, а відбудовувати країну, працювати для своєї держави, пла­тити чесно податки, бути відпові­дальними. Не займатися коруп­цією.

Вірю, що все відбудуємо. Євро­пейці вже склали план «Марша­ла». Вільний світ з нами. Євросоюз відкрив двері для наших біженців та допомага­ють нам.

Хочеться прочитати слова Бла­жен­нішого Святослава (Шевчука) із цього річного послання на Пасху до вірних УГКЦ: «Насправді це Христос, який воскрес на третій день із гробу, дає сьогодні нам, що віримо в Його воскресіння, віру в перемогу над адом і смертю. Святий Іван Золотоустий у своїй пасхальній проповіді зауважує, що ворог людського роду «взяв люди­ну, а на Бога натрапив. Взяв зем­лю, а стрінув небо. Взяв, що ба­чив, і впав через те, чого не до­бачив». Так само наш ворог взяв, що бачив, але впав через те, чого не добачав, – сили духу, віри і любові нашого народу! Наша перемога, перемога України, – у силі воскреслого Христа, який виводить нас із глибин жахіть війни і смерті, розбиває кайдани вічні та переможно веде нас до життя. Святкувати Пасху Хрис­тову в час війни означає вже куш­тувати нашу перемогу. Не сум­ні­ваймося в цьому!»

– Дякую за розмову.

 Любов ПУЗИЧ.

 Фото з альбому
о. Мирослава Латинника.