Історія переселенки, для якої Сокаль вдруге став прихистком під час війни

«ЗА ОДИН ДЕНЬ СВІТ ПЕРЕВЕРНУВСЯ»

Повномасштабна війна російської феде­рації з Україною, за один день зламала долі та плани мільйонів українців, заставила пе­реосмислити життєві цінності та подумати про безпеку рідних, особливо дітей. Саме це спонукало Наталію Павленко з Авдіївки, притуливши до себе два дитячі маленькі конвертики – Данилка та Вікторію, та взявши шестирічну Поліну за руку, виїхати з рідного міста подалі від обстрілів та вибухів авіа­ракет, які все наростали…

Наталя у мирному житті була вчителькою української мови, пропрацювала 23 роки у школі №6 м. Авдіївка. Нині вона у декретній відпустці: шість місяців тому народились Данилко і Вікторія, які стали потіхою для подружжя. Ніхто й не міг подумати, що війна вдруге перекреслить усі їх плани.

У 2014-ому, коли російські війська захопи­ли Крим та частину Луганської та Донецької областей, Наталія була вагітною. Через ак­тивні воєнні дії у їхньому регіоні приїхала народжувати до двоюрідної сестри Світлани у Сокаль. Вона й не могла подумати, що через вісім років у їхнє життя знову увірветь­ся війна. І їй доведеться шукати прилисток у Сокалі, але уже з трьома дітьми.

Пані Наталія ділиться пережитим: «Виїха­ли з рідного міста 14 березня, після того як, 12 березня Авдіївку почали активно обстрі­лювати. Ми з чоловіком вирішили не чекати, що буде далі, так як мали гіркий досвід пережитого у 2014-му. Нині це ще страшні­ше. Вісім років тому не було стільки авіа­бомбардувань та крилатих ракет. Авдіївка знаходилась у сірій зоні, це 9 км від Донець­ка, тож у призмі останніх подій розуміли, що путін захоче захопити території Донець­кої та Луганської областей, аби їх об’єднати з ніким не визнаними ДНР і ЛНР. Розуміла, що в разі окупації міста рашистами, родині один шлях їхати тільки сюди, бо я – українка, маю проукраїнську позицію. У 2014 році смажила і носила пиріжки українським вій­ськовим, підтримувала їх. Проте у ці дні думала не про себе, а про дітей: Полінці – шість років, двійняткам лише три місяці. У підвалі з двома немовлятками на руках надто важко. Мама спершу була проти, щоб я їхала, але коли почали стріляти все більше і більше, відпустила, лише наказала пильну­вати дітей. Татові 71 рік, а мамі – 68, виїж­джати з Авдіївки не хочуть. Вони прожили там все життя і не хочуть залишати рідну оселю, бо все життя працювали, старались, нажили якесь майно… Душа болить за них, але їх не переконаєш…

З Авдіївки ще не виїхало близько 6000-9000 людей, пишуть, що евакуація триває за потреби населення, проте бажаючих не так багато… Залишилися ті, які не хочуть витрачати рідну домівку».

Співрозмовниця, оговтавшись від хвилю­вань, продовжує: «Сьогодні розмовляла з мамою по мобільному: каже, що у подвір’ї зірвався один снаряд, але слава Богу все обійшлося. Перед тим снаряд потрапив у автобус з робочими, що їхали на хімічний завод. Були жертви. Вночі бомбили… Самі розумієте який настрій»… І додає: «У Авді­ївці зараз дуже важко: води нема з 21 лютого… Добре, що працівники комунальної служби, ризикуючи життям, підвозять техніч­ну воду до помешкань. Електрика то є, то нема. Наразі вона відсутня і через постійні артобстріли, подейкують, електропостачан­ня найближчим часом не відновиться. Але це не головне… Головне, щоб батьки були живими і здоровими»…

– Добрались в Сокаль завдяки добрим людям. Сусіди мікроавтобусом довезли до Дніпра, бо залізниця в Авдіївці була розбита й потяги не курсували. Працівники поліції допомогли зайняти місця у вагоні, влашту­вавши «зелений» коридор.

Доїхали добре… Ось уже третій місяць як ми тут. Адаптувались швидко, бо Сокаль знаю змалку, оскільки мій тато родом звідси.

Старша донька пішла до школи, навчаєть­ся у ЗШ №4. Ми – багатодітна родина й до­хід у нас мінімальний: виплати переселен­цям та соціальна допомога на дітей. Дітки ростуть, нині для них уже по­трібний літній варі­ант візочка. На жаль, пересла­ти його з Ав­діївки нереально. Може, у ко­гось був подібний, а зараз уже стоїть без потреби, я була б щиро вдячна за таку допомогу, а також хочу подяку­вати Чер­воноградській район­ній ВА, різним благодійним організа­ціям, зокрема, «Карітас-Со­каль», які нам допомагають памперсами та дитячим хар­чуванням. Без їхньої допомоги нам би було дуже тяжко.

Пані Наталія каже, що нещо­давно мала несподівану зус­тріч у Сокалі: «Тиждень тому підходить до мене дівчина і запитує: «Ви часом не з Ав­діївки?» Кажу, що так. Вона: «Ви мене пам’ятаєте? Я – ва­ша учениця». Розговорились… У Сокаль вона приїхала під час евакуації у 2014-ому. Тут зустріла юнака, одружилися, народила синочка. Місто над Бугом не тільки стало її при­хистком на декілька місяців, але й рідним домом. Така от історія».

– Коли приїхала сюди, – продовжує багатодітна мама, – вразила тиша і тихе розмірене життя. Але коли увечері почула тривогу та гул літака, згадала жахливі мо­менти життя в Авдіївці. Прийшло розуміння, що ніде в Україні не можна почувати себе безпечно. Рашистські ракети б’ють по мир­них жителях, нищать їхні будинки та квар­тири…

Мимоволі у розмові торкаємось питання мови. Пані Наталія розповіла, що 95 відсот­ків населення в Авдіївці розмовляє росій­ською, хоча у місті нема російських шкіл. Російська вивчається як друга іноземна мова, бо неподалік проходить кордон з росі­єю, як тут з Республікою Польща. Думки людей завжди були різні: хтось є проукраїн­ським, а хтось – проросійським. Прихильни­ки «руського міра» чекали на «освободі­телєй», але коли побачили, які звірства чинять рашисти в окупованих містах, думку змінили. На окупованих територіях Донеччи­ни нема нічого доброго. На противагу їм, Авдіївка за ці роки якраз змінилася на кра­ще. У місті відремонтували заклади соціаль­ної інфраструктури, відновили дахи і бу­динки, які постраждали від бомбардувань у 2014-2015 рр. Зокрема, у нашій школі замінили вікна на металопластикові, старі меблі на нові, постелили лінолеум у коридо­рах та класах, зробили нові спортивний і актовий зали, їдальню, встановили комп’ю­тери в кабінетах. Прикро, що війна все це може перетворити на руїну… Авдіївка тільки практично оговталася від війни 2014-го.

Наталія Павленко зазначає, що, на жаль, люди вчаться цінувати те, що мають, лише тоді, коли втрачають. Тож маємо навчитися цінувати життя, мир, любов, все, що нам дається. Адже якою дорогою ціною – життям тисяч наших захисників та мирного населен­ня виборюється незалежність та свобода України. Хочеться вірити, що війна завер­шиться якнайшвидше і усі тимчасово пере­селені особи, яких вона заставила залишити рідні оселі, матимуть можливість поверну­тись додому.

Життя продовжується і попри війну, смерть і розруху. Народжуються маленькі українці, які є благословінням Бога, вони наповнюють наше життя змістом, і наче та веселка на небі, яскраво світять і стверджу­ють, що життя переможе темряву. Треба у це вірити. І так буде.

Любов ЗАБЛОЦЬКА.