Головна Інтерв'ю Уже понад рік ексголова Сокальської ра­йонної ради Микола Пасько боронить Украї­ну у...

Уже понад рік ексголова Сокальської ра­йонної ради Микола Пасько боронить Украї­ну у найгарячі­ших точках

«Ціна нашої перемоги – це існування української нації»

Уже понад рік журналіст, багато­річ­ний директор телерадіокомпанії «Сокаль», ексголова Сокальської ра­йонної ради Микола ПАСЬКО (позив­ний «Полтава») боронить Украї­ну у найгарячі­ших точках.

До повномасштабного вторгнення жит­тя Миколи Паська не мало нічого спіль­ного з військовою справою. Однак зло­щасний ранок 24 лютого 2022 року змінив його плани. Він вирішив, що не буде сидіти склавши руки й чекати, поки підступний окупант рватиме на шматки українські землі.

«Коли стала ширитися інфор­мація про те, що росія збирається напасти на Україну, моя мама, яка живе у Полтаві, у телефонній роз­мові запитала, що робитиму, коли почнеться війна? – згадує він. – Від­повів, що у мене простий вихід – взяти автомата і приїхати захи­щати рідне місто Полтаву. Коли ворог напав, я так і зробив. Одразу, 24 лютого пішов у військкомат. Нас­тупного дня разом з колегою-де­путатом Ан­дрієм Гнідцем написали заяву до 63 ба­тальйону 103-ї бри­гади ТрО ЗСУ, а 26 лютого 2022-ого отримав наказ про зарахування до лав. За позивний обрав Полтава на честь міста звідки родом».

Однак п. Микола не зміг всидіти в тилу – поклик серця невпинно тягнув на передову. У ці дні ворог стояв біля столиці, тривали запеклі бої на сході та півдні країни. І така нагода трапилася:

– 8 березня ввечері нас виши­кував командир батальйону, – про­дов­жує п. Микола. – Він сказав, що формується зведений баталь­йон, і хто хоче, може їхати захища­ти Київ. Зголосилося набагато бі­льше людей, ніж було потрібно. Я побачив біля себе однодумців й зрозумів, що Україна є непере­можною, бо люди готові стати на захист своєї землі. В цей час до нас лише доносилися відголоски подій, які відбувалися у Києві, Гос­томелі, Бучі, Охтирці… Це було мо­рально дуже важко. Ми всі рвалися туди ближче до ворога, який топче нашу землю, нищить наші міста й села, розстрілює і ка­тує наших людей, щоб дати йому гідну відсіч».

Невдовзі пройшов бойове хре­щення кров’ю та порохом. «І хоч ми морально були до цього готові, але перший обстріл ніколи не за­будеш, – ділиться спогадами Ми­кола Пасько. – Щоразу їдеш на бо­йове завдання, не знаючи, що те­бе чекає. Ми тільки вийшли на позиції копати окопи. Це було десь 400 метрів до російського кордону: було видно прапор на їхньому КПП. Якраз в цей час російські ко­лони йшли з Белгородської області на Харківщину. Вони збирались захопити Харків. Ми не встигли встромити лопати в землю, як по­чався інтенсивний та точний об­стріл наших позицій. По нас дуже грамотно спрацювала артилерія та авіація. Такого вогневого кон­такту з противником у нас ще не було. Обстрілювали касетними снарядами. Це небезпечні боєпри­паси, природа яких знищувати піхоту. Вони вибухають десь на висоті 400 метрів, розсипаються і падають на землю з різними інтер­валами. Якщо в цей момент не ле­жати у якійсь заглибині майже гарантовано, бути ураженим. Мо­рально це важко. Відповіді з на­шого боку не було ніякої, адже з автомата по вертольотах стріляти не будеш. Це не реально. На моїх очах одному нашому солдатові відірвало ногу. Рашисти безкарно літали над нами і розстрілювали нас…»

Далі були оборона Полтавщини, Сумщини, Хар­ківщини… 15 квітня перші втрати, поранення.

«Під Ямполем (Донецька обла­сть) заги­нув мій командир зведеної роти зведеного батальйону під­пол­ковник Микола Володи­мирович Озеров – позивний «Крим», – про­довжує п. Микола. – Бойо­вий офі­цер, який пройшов Донецький аеропорт, потім вийшов в запас. Виї­хав за кор­дон на заробітки – і в перші дні повернувся на війну. Під час майже доби обстрілів на Хар­ківщині вивів наш підрозділ з села без втрат. Пам’ятаю, як ми хо­вались від арти і авіації в тем­ному брудному підвалі, в якому колись зберігали вугілля. Серед ночі «Крим» приніс щось загорнуте в гарну, вишиту хустку. Коли розгорнув – на нас подивилась Матінка Божа з ікони. «Помо­літься, хлопці», – сказав він. І такої щирої молитви я не чув в жодній церкві. Помо­літься і Ви за упокій його душі. Кажуть, що Героїв Господь заби­рає до раю».

Сьогодні Микола Пасько – стар­ший сер­жант, командир відділення 103-ї окремої бригади сил ТРО ЗСУ. Він гордиться тим, що 103 бригада, – одна з небагатьох дій­сно бойова, яка не просто стоїть на других позиціях, а тримала і три­має шматок фронту під час ак­тив­ної фази боїв на різних ділянках фронту.

На своїх фронтових стежках він багато раз бачив як місцеві жителі відкрито протестували проти «ро­сійського міра» і навіть перед заг­розою смерті чинили опір окупан­там, старалися зупинити воро­гів. Деякі з них пригадав: «У Гадячі, де розпочинав службу був вра­жений героїзмом власника заправ­ки, який підпалив її, щоб пальне не дісталося рашистам, які приї­хали зап­равити свої танки. Ті жор­стоко роз­стріляли його. На Сум­щи­ні, де ми йшли за відступаючим ворогом, в селі Недригайлів, прості люди вийшли з бензопилами і стали валити дерева, щоб хоч якось перешкодити руху російської колони танків. Їх не лякало, що мос­калі їх бачать та стріляють по них».

Микола Пасько не міг подумати, що доля знову приведе його на схід країни, де до війни не раз їз­див налагоджу­вати контакти з органами місцевого само­вряду­вання Донецької та Луганської об­ластей. Нині без жалю й болю не можна дивитися на згарища та руїни, в які перетворили рашисти українські міста й села: «На Ізюм­ському й Куп’янському напрямку, де нам довелося воювати, є насе­лені пункти, які перестали існували. І вже навряд чи люди вернуться туди. Є села, де розбита кожна хата, які вже не придатні до життя, в яких загинули люди… Це страш­на трагедія: людина побу­дувала хату, жила там, ростила дітей, щось вирощувала на го­роді… Вона була прив’язана до зем­лі, вважала це своїм. І все втратила. У неї вже нема ні сім’ї, ні хати, ні землі… Це просто важко уявити. Це трагедія навіть для людини, яка вважає себе «заліз­ною». Ба­гато хто рівняє те, що зараз відбува­ється – з Другою сві­товою вій­ною. Але за інтенсив­ністю обстрі­лів, за тими тоннами заліза, яке падає на людей, в кілька разів гірше, – говорить ко­ман­дир від­ділення, стар­ший сер­жант Ми­кола Пасько.

Він, як і кожен украї­нець, мріє про пере­могу і мирне життя, бо хоче побачити свою ро­дину, за якою дуже ску­чив, зустрітися з дру­зями. Однак вважає, що сподіватися на швид­ку перемогу не варто. ЗСУ хоч уже і знищило добре навчені бойові підрозділи армії рф, ворога недооці­нювати не мож­на. У нього ще багато люд­ського ресурсу та техніки. Москалі йдуть вбивати українців, яких ненави­дять. На жаль, ця ненависть до нас ще житиме в багатьох по­коліннях…

Старший сержант розповів, що його у перші дні війни вразила єдність української нації та бажан­ня допомоги ЗСУ: «Я хочу подяку­вати всім людям, які зараз до­по­­магають українській армії, а таких багато. І це не може не ті­шити», – говорить він.

Водночас застерігає від втоми від війни, відчаю та зневіри: «від­чуваю, що йде психологічне висна­ження… Люди втомилися жити без світла, без тепла… Саме на це розраховує путін. Ворог ро­зуміє, що українську армію не перемогти. І намагається пере­нести центр впливу на цивільне населення в тилу. Ці удари по інфраструктурі, ведуть до занепаду економіки. Я б хотів звернутися до українців і сказати, що ми тут на фронті, і ми вас підтримуємо. І ро­бимо все для того, щоб вам було легше. Але і ви повинні витримати, бо ціна нашої перемоги – це існу­вання української нації. Якщо ми зараз, в якийсь момент не змо­жемо витримати і поступимося, це означатиме смерть української держави, смерть наших майбутніх поколінь».

На війні, каже Микола Пасько, зустрів стільки порядних людей, справжніх патріотів, скільки не зустрічав за все своє 50-літнє жит­тя. «Вважаю, що у першій хвилі прийшли люди, які є цвітом нації. На жаль, багатьох уже нема з на­ми… І нам потрібно відстояти усі окуповані рашистами українські території заради тих військових, цивільних та волонтерів, які від­дали своє життя за Україну. Не сміє­мо, не маємо права віддати землю, в якій вони лежать, ворогу. І це підіймає нас військових, з колін, коли, здавалося б, сил вже нема і хочеться опустити руки. Ми маємо бути гідні їхньої пам’яті і вигнати москаля з нашої землі… І це зробимо, бо знаєм за що стої­­мо, боримося й захищаємо. То­му ми переможемо. Слава Украї­ні!»

Підготували Любов ПУЗИЧ,
Василь СОРОЧУК.