«Ціна нашої перемоги – це існування української нації»
Уже понад рік журналіст, багаторічний директор телерадіокомпанії «Сокаль», ексголова Сокальської районної ради Микола ПАСЬКО (позивний «Полтава») боронить Україну у найгарячіших точках.
До повномасштабного вторгнення життя Миколи Паська не мало нічого спільного з військовою справою. Однак злощасний ранок 24 лютого 2022 року змінив його плани. Він вирішив, що не буде сидіти склавши руки й чекати, поки підступний окупант рватиме на шматки українські землі.
«Коли стала ширитися інформація про те, що росія збирається напасти на Україну, моя мама, яка живе у Полтаві, у телефонній розмові запитала, що робитиму, коли почнеться війна? – згадує він. – Відповів, що у мене простий вихід – взяти автомата і приїхати захищати рідне місто Полтаву. Коли ворог напав, я так і зробив. Одразу, 24 лютого пішов у військкомат. Наступного дня разом з колегою-депутатом Андрієм Гнідцем написали заяву до 63 батальйону 103-ї бригади ТрО ЗСУ, а 26 лютого 2022-ого отримав наказ про зарахування до лав. За позивний обрав Полтава на честь міста звідки родом».
Однак п. Микола не зміг всидіти в тилу – поклик серця невпинно тягнув на передову. У ці дні ворог стояв біля столиці, тривали запеклі бої на сході та півдні країни. І така нагода трапилася:
– 8 березня ввечері нас вишикував командир батальйону, – продовжує п. Микола. – Він сказав, що формується зведений батальйон, і хто хоче, може їхати захищати Київ. Зголосилося набагато більше людей, ніж було потрібно. Я побачив біля себе однодумців й зрозумів, що Україна є непереможною, бо люди готові стати на захист своєї землі. В цей час до нас лише доносилися відголоски подій, які відбувалися у Києві, Гостомелі, Бучі, Охтирці… Це було морально дуже важко. Ми всі рвалися туди ближче до ворога, який топче нашу землю, нищить наші міста й села, розстрілює і катує наших людей, щоб дати йому гідну відсіч».
Невдовзі пройшов бойове хрещення кров’ю та порохом. «І хоч ми морально були до цього готові, але перший обстріл ніколи не забудеш, – ділиться спогадами Микола Пасько. – Щоразу їдеш на бойове завдання, не знаючи, що тебе чекає. Ми тільки вийшли на позиції копати окопи. Це було десь 400 метрів до російського кордону: було видно прапор на їхньому КПП. Якраз в цей час російські колони йшли з Белгородської області на Харківщину. Вони збирались захопити Харків. Ми не встигли встромити лопати в землю, як почався інтенсивний та точний обстріл наших позицій. По нас дуже грамотно спрацювала артилерія та авіація. Такого вогневого контакту з противником у нас ще не було. Обстрілювали касетними снарядами. Це небезпечні боєприпаси, природа яких знищувати піхоту. Вони вибухають десь на висоті 400 метрів, розсипаються і падають на землю з різними інтервалами. Якщо в цей момент не лежати у якійсь заглибині майже гарантовано, бути ураженим. Морально це важко. Відповіді з нашого боку не було ніякої, адже з автомата по вертольотах стріляти не будеш. Це не реально. На моїх очах одному нашому солдатові відірвало ногу. Рашисти безкарно літали над нами і розстрілювали нас…»
Далі були оборона Полтавщини, Сумщини, Харківщини… 15 квітня перші втрати, поранення.
«Під Ямполем (Донецька область) загинув мій командир зведеної роти зведеного батальйону підполковник Микола Володимирович Озеров – позивний «Крим», – продовжує п. Микола. – Бойовий офіцер, який пройшов Донецький аеропорт, потім вийшов в запас. Виїхав за кордон на заробітки – і в перші дні повернувся на війну. Під час майже доби обстрілів на Харківщині вивів наш підрозділ з села без втрат. Пам’ятаю, як ми ховались від арти і авіації в темному брудному підвалі, в якому колись зберігали вугілля. Серед ночі «Крим» приніс щось загорнуте в гарну, вишиту хустку. Коли розгорнув – на нас подивилась Матінка Божа з ікони. «Помоліться, хлопці», – сказав він. І такої щирої молитви я не чув в жодній церкві. Помоліться і Ви за упокій його душі. Кажуть, що Героїв Господь забирає до раю».
Сьогодні Микола Пасько – старший сержант, командир відділення 103-ї окремої бригади сил ТРО ЗСУ. Він гордиться тим, що 103 бригада, – одна з небагатьох дійсно бойова, яка не просто стоїть на других позиціях, а тримала і тримає шматок фронту під час активної фази боїв на різних ділянках фронту.
На своїх фронтових стежках він багато раз бачив як місцеві жителі відкрито протестували проти «російського міра» і навіть перед загрозою смерті чинили опір окупантам, старалися зупинити ворогів. Деякі з них пригадав: «У Гадячі, де розпочинав службу був вражений героїзмом власника заправки, який підпалив її, щоб пальне не дісталося рашистам, які приїхали заправити свої танки. Ті жорстоко розстріляли його. На Сумщині, де ми йшли за відступаючим ворогом, в селі Недригайлів, прості люди вийшли з бензопилами і стали валити дерева, щоб хоч якось перешкодити руху російської колони танків. Їх не лякало, що москалі їх бачать та стріляють по них».
Микола Пасько не міг подумати, що доля знову приведе його на схід країни, де до війни не раз їздив налагоджувати контакти з органами місцевого самоврядування Донецької та Луганської областей. Нині без жалю й болю не можна дивитися на згарища та руїни, в які перетворили рашисти українські міста й села: «На Ізюмському й Куп’янському напрямку, де нам довелося воювати, є населені пункти, які перестали існували. І вже навряд чи люди вернуться туди. Є села, де розбита кожна хата, які вже не придатні до життя, в яких загинули люди… Це страшна трагедія: людина побудувала хату, жила там, ростила дітей, щось вирощувала на городі… Вона була прив’язана до землі, вважала це своїм. І все втратила. У неї вже нема ні сім’ї, ні хати, ні землі… Це просто важко уявити. Це трагедія навіть для людини, яка вважає себе «залізною». Багато хто рівняє те, що зараз відбувається – з Другою світовою війною. Але за інтенсивністю обстрілів, за тими тоннами заліза, яке падає на людей, в кілька разів гірше, – говорить командир відділення, старший сержант Микола Пасько.
Він, як і кожен українець, мріє про перемогу і мирне життя, бо хоче побачити свою родину, за якою дуже скучив, зустрітися з друзями. Однак вважає, що сподіватися на швидку перемогу не варто. ЗСУ хоч уже і знищило добре навчені бойові підрозділи армії рф, ворога недооцінювати не можна. У нього ще багато людського ресурсу та техніки. Москалі йдуть вбивати українців, яких ненавидять. На жаль, ця ненависть до нас ще житиме в багатьох поколіннях…
Старший сержант розповів, що його у перші дні війни вразила єдність української нації та бажання допомоги ЗСУ: «Я хочу подякувати всім людям, які зараз допомагають українській армії, а таких багато. І це не може не тішити», – говорить він.
Водночас застерігає від втоми від війни, відчаю та зневіри: «відчуваю, що йде психологічне виснаження… Люди втомилися жити без світла, без тепла… Саме на це розраховує путін. Ворог розуміє, що українську армію не перемогти. І намагається перенести центр впливу на цивільне населення в тилу. Ці удари по інфраструктурі, ведуть до занепаду економіки. Я б хотів звернутися до українців і сказати, що ми тут на фронті, і ми вас підтримуємо. І робимо все для того, щоб вам було легше. Але і ви повинні витримати, бо ціна нашої перемоги – це існування української нації. Якщо ми зараз, в якийсь момент не зможемо витримати і поступимося, це означатиме смерть української держави, смерть наших майбутніх поколінь».
На війні, каже Микола Пасько, зустрів стільки порядних людей, справжніх патріотів, скільки не зустрічав за все своє 50-літнє життя. «Вважаю, що у першій хвилі прийшли люди, які є цвітом нації. На жаль, багатьох уже нема з нами… І нам потрібно відстояти усі окуповані рашистами українські території заради тих військових, цивільних та волонтерів, які віддали своє життя за Україну. Не сміємо, не маємо права віддати землю, в якій вони лежать, ворогу. І це підіймає нас військових, з колін, коли, здавалося б, сил вже нема і хочеться опустити руки. Ми маємо бути гідні їхньої пам’яті і вигнати москаля з нашої землі… І це зробимо, бо знаєм за що стоїмо, боримося й захищаємо. Тому ми переможемо. Слава Україні!»
Підготували Любов ПУЗИЧ,
Василь СОРОЧУК.
