2017 рік – особливий для України. Від часу української революції 191721 років промайнуло сторіччя, але події тих літ і сьогодення до кінця не осмислені та не засвоєні. Після кожної революції мало б з’являтись відчуття покращення, але чомусь – навпаки. Бо, видається, у нас забагато політиків і замало державних діячів. Останні відрізняються від перших тим, що завжди можуть підійматись над корпоративними та власними інтересами заради держави. Тому, можливо, варто вже вкотре переосмислити інструменти боротьби та відношення до державного проводу країни, який ми самі обираємо? Інакше українське суспільство приречене рухатись від революції до революції, від війни гібридної – до справжньої. Як результат, Небесну Сотню вже давно поповнили десятки тисяч загиблих на Сході, а минулорічні електронні декларації наочно довели: змінились лишень люди, але не система. Чому? Чому розслідування кривавої трагедії Євромайдану так затягнули? Чому український парламент з непокараними злочинцями часів Януковича став місцем торгів? І ще багато запитань, на які хочеться отримати відповіді. Сьогодні, напередодні 4ої річниці Революції Гідності, наша розмова з її учасниками – Василем СМОЛИНЦЕМ та священиком Андрієм КОПЧАКОМ.
«…За ту Україну забагато крові було пролито, щоб її ганьбити!»
о. А. Копчак: – Аналізуючи наше життя, історію України, усі бунти завжди починались із повстання. Ще ніколи не було такого, що керівний склад, український провід задовольняв людей. Хіба вже за радянських часів, коли Україна була придушена. Біда в тому, що наші люди завжди були, як покірні ягнята, але вже коли з’являвся поміж них поводир, вони починали бачити проблеми цілої держави.
В. Смолинець – Але який був запал під час Революції Гідності! В Сокалі була створена «Самооборона», я її очолив, і бачив, як люди самі йшли записуватись. Проблем із людським ресурсом взагалі не було! Молодь треба було вчити, бо вони ж не пройшли армію. А після Майдану я хлопцям сказав: «Закочуємо рукава і працюємо. Не треба нам ніякої самооборони, досить в формі ходити, не треба балаклаву вдягати. Це вже «музей»!
– Але чому після кожної революції в Україні нема змін на краще?
В. Смолинець – Яка мета революції була? Покращення? Ні, це лише бажання! А мета була – вигнати Януковича та корупцію!
Але зрозумійте, в Києві був і Антимайдан також. І треба було дипломатично знайти серединку. От не знайшли її – маємо війну. Там також була маса людей, яких також треба враховувати. До речі, ми з ними з самого початку не мали жодних проблем. Це вже потім загострення пішло. І сьогодні в мене також є дуже багато запитань до нинішньої влади.
о. А. Копчак: – У владні структури прийшли прихильники Антимайдану. По суті система залишилась тою самою, ніхто не покараний. І от, аналізуючи цю ситуацію з точки зору церкви, скажу так: Україна отримала по заслугах. Я пам’ятаю 90ті роки, коли ми здобули незалежність. Всі почали ходити до церкви, приділяти увагу християнському вихованню, духовному розвитку дітей. Зараз, починаючи з 2000го, це все занепало, кажу як священик. На прикладі Борятинської церкви я, коли був підлітком, бачив, як приходили діти до церкви в 90ті роки. Була маса дітей, молодь в храмі, зараз – переважно старші люди. І от майже 10 років я є капеланом у військовій частині і бачу, як солдати відносяться до церкви. Їм байдуже! Бувало таке, що солдат заходив до церкви, запихав навушники і слухав радіо. А було й таке, що «діди» призначали, хто з молодших солдат має цього тижня йти до сповіді і до Причастя. Деградація суспільства колосальна! Тому в певний період часу українців треба було порухати, щоб зрушити з цієї мертвої точки. Бо ж нічого не робилось для розвитку села, міста. Якось одна жінка, а вона сама з Почаєва, прихильниця Московського патріархату, запитала мене, що ми добилися тими революціями Гідності та «помаранчевою»? А я спитав, що ви зробили, живучи в Україні, в свої 30 років, щоб Україна розвивалась? От якби в той момент все помінялось, коли незалежність тільки здобули; коли б поміняли ту систему, то до цього часу її вже не було б. Тоді і наша армія змінилась би, і діти дивились на церкву нормально. Напевно, знадобиться ще 40 років, щоб це покоління, вибачте за слово, вимерло. І тоді можна буде щось докорінно міняти!
В. Смолинець – Наш східний «брат» навчив нас наріканням і, як правило, за столом. Після перших сто грам починається, така сяка Україна, але за ту Україну забагато крові було пролито, щоб її ганьбити. Винні, перш за все, ті, які обрані до влади, а ще винні ті, хто обирає. А потім ще й обурюються! Сьогодні є дуже вагомий чинник зовнішній, і якби його не було, то було б набагато краще.
«По нас стріляли гумовими кулями, а потім – справжніми…»
– Повертаючись до подій Майдану, що найбільше запам’яталось?
В. Смолинець – На Майдані усі були в балаклавах, плічопліч наша 10та сотня стояла день і ніч. Є камінь, кидав! О, ми герої! Нема каменю, втікали. Багато людей тоді приїжджали та їхали назад, а я особисто був 4 рази по два тижні. Довше там неможливо було витримати. І от приїхав до нас чоловік, одягнув камуфляж, а я навіть не знав, що він священик. Прийшов до нас, а ми жили на другому поверсі Будинку профспілок, і зразу вчепив ікону.
о. А. Копчак: – Ще коли армія не була з народом, я їхав з військової частини, і наш командир питав мене, куди їду. Сказав – відстоювати свою позицію громадянина України. А коли повернувся з Майдану, і там розстрілювали людей, командир на підвищених тонах розмовляв зі мною і питав, чи кидатиму в нього каміння, коли він стоятиме по ту сторону? Відповів: якщо треба, то буду! Загалом, мене тоді не підтримали. Я прагнув щось змінити, але їм було і так добре жити. Перша моя поїздка припала на грудень, десь числа 89го, коли почався штурм. Ми їхали в «бусі» і, під’їжджаючи до Києва, почули по новинах, що «Беркут» пішов на штурм.
– Страх відчували тоді?
о. А. Копчак: – Завжди страшно! Не боїться хіба тільки ідіот, або нерозумна людина.
В. Смолинець – Є така проблема на війні, як звичка. Я Афган пройшов, знаю, що це таке, коли звикаєш йти під кулі, і це – проблема.
– На війні в людей включається колективна свідомість. Адже поруч твій побратим, тебе захищають, на тебе надіються. Приймати рішення доводиться миттєво, інколи вони не сумісні із життям. Як вам вони давались? Які найяскравіші враження тих днів?
В. Смолинець – Бракує слів описати, що там творилось. Ще до розстрілу людей на Майдані, 19 лютого, по нас стріляли гумовими кулями, а потім – справжніми. Будинок профспілок почав горіти, і ми готувались до крайнощів. Там БТР запустили, навколо Майдану все горіло. А наступного дня люди з метро, автобусів виходили, зі словами «наших б’ють» і лізли на барикади. Так їх прямо там і розстрілювали! На дахах з гранатами, рушницями стояли і розстрілювали!!! Я був настільки отруєний газом, що вже навіть ходити не міг, а потім лікувався, і до сих пір маю проблеми. Стільки тих гранат накидали з тими отруйними парами, що жінки на землю лягали, бо так було легше дихати.
о. А. Копчак: – Переведу на жарти. Василь великого зросту, розумієте, тому йому найбільше дісталось того газу. Бо ми трохи нижчі (від авт.: сміється).
В. Смолинець – Напередодні тих кривавих подій усі об’єкти були розподілені. Дві сотні в Маріїнському парку стояли. Наша сотня, нас тоді розділили, ми Будинок офіцерів блокували та Кріпосний провулок контролювали. А окрім палиць, мали лише дерев’яні щити. І от запустили на нас два автобуси «тітушок»…
о. А. Копчак: – Але ми їх швиденько розігнали! (від авт.: усміхається).
В. Смолинець А вже коли почав «Беркут» на нас йти, то справді стало страшно. Почали нас газовими гранатами закидати, дихати неможливо! Потім шумові гранати пішли! Це така дезорганізація в голові, як бабахне поруч, все синіє в очах. До речі, «Беркут» у військовій формі був з бітами, а були і хлопці в спортивній формі, які нас закидували тими гранатами. Цвяхи в них пхали, через ті гранати ноги були дуже посічені, і не тільки ноги! Андрій Мандрик дзвонить, каже обличчя розсічене, куля потрапила, 8 дзюрок! А Юрія Каплету взагалі видерли з натовпу, зняли бронежилет і почали бити! Я ще тоді всім хлопцям наказав: «Одягаймо бронежилети під куртки, щоб їх не здерли часом!» А з лікарів із нами на Майдан приїхали нарколог Євген Марфюк, а з Белза – Надія Олекса, але я її направив в медсотню.
«Відчув, що мене той бронежилет не спасе, …одягнув рясу»
– А ці люди в той час розраховувались з роботи чи брали відпустку?
В. Смолинець – Я особисто свій офіс просто закрив, вибачився перед клієнтами і поїхав. У чому ходив на полювання, одягнув куртку, термобілизну знайшов, бронежилет за власні кошти купив. А потім той бронежилет на АТО віддав.
– Чи були такі випадки, коли до вас, отче, звертались з проханням сповідатись?
о. А. Копчак: – На сцену Майдану виходили священики, які задовольняли потреби усіх, хто перебував там. Багато хто не знав, що я – священик.
В. Смолинець – Він коли приїхав, я справді не знав, що Андрій Копчак священик. Був в камуфляжі, однаково на посту стояв, єдине, що мене насторожило, білі хрестики пластмасові на плечах. Думаю, чого він їх собі вчепив? А вже коли горів Будинок профспілок, він одягнув рясу, і я був шокований! До речі, багато наших хлопців вервички запихали собі за бронежилет.
о. А. Копчак: – Коли почали розстрілювати Майдан, відчув, що мене той бронежилет не спасе, і всю ту амуніцію скинув, одягнув рясу, хрест і помалу почав виводити наших людей з 10ої сотні в Михайлівський монастир.
В. Смолинець – З Угнова чоловік був дуже поранений, а Юрія Каплету і Андрія Мандрика ми вивезли відразу…
о. А. Копчак: – Я от пам’ятаю, як по тому Кріпосному провулку «Беркут» пішов на нас зранку, і як ми до Маріїнського палацу навіть не відступали, а втікали, бо була така паніка між людьми! Був такий момент, коли переді мною жінка падає, і я перечіпаюсь та падаю на неї, а тіснява кругом, весь люд не дає мені встати. І народ пішов по мені. І коли я піднявся, то побачив, що спереду і позаду «Беркут». Відчув сильний удар по спині. І той бронежилет, який був на мені, облегшив цей удар. Я трохи спортом займався і знаю, як треба в момент побоїв закривати обличчя. То уявітьно, як мене копали в обличчя, що на лобі залишились відбитки від моїх в’язаних рукавиць, які були на моїх руках і якими я закривав обличчя.
– Якби були в рясі, на Вас підняли би руку?
о. А. Копчак: – В той момент, думаю, вони б не розбирались. А коли я вдягнув рясу, у нас була мета – вивести всю 10ту сотню. Стало зрозуміло, що Майдан оточується «беркутівцями» і готується зачистка. Саме найгірше, то було пережити ту страшну ніч. «Альфа» вже розпочала підпал Будинку профспілок.
В. Смолинець – І ці заклики зі сторони Турчинова на Майдані виглядали смішно! Мовляв, всі кидайте біти, бронежилети, ми – мирна акція! Яка мирна акція, коли вже почали стріляти в людей? Під мостом все палять, тут стріляють, а він закликає співати Гімн! Захищатись треба було, перш за все, відстоювати своє життя! От чого так багато людей загинуло? Бо ці люди зранку, з автобусів, метро, всі пішли на Майдан, на той «Беркут»! Всі свіжі, без страху, але як їх почали товкти, а снайпери розстрілювати! Сказати чесно? Тоді в «профспілки» занесли багато поранених. Їх там спасали, чи як? Але назад – нікого не винесли! А як почав Будинок профспілок горіти… це був жах! Тому дуже багато безвісти пропавших! Їх там багато живцем згоріло! Чому так швидко горів Будинок профспілок? Там і наші кидали, і «Альфа». Вони через горище проникли. А наші, щоб не пустити «Альфу», теж почали кидати. Там знаходилась кухня, сало, жири, мед, всі продукти швидко займисті, тому пожежа швидко поширилась.
о. А. Копчак: – У ніч тих кривавих подій мені дали кімнату в Михайлівському монастирі, дали ноутбук, і я бачив пряму трансляцію з Майдану, а зранку, як вийшов зі спального корпусу, то на території монастиря вже лежали перші трупи розстріляних. І я був вкрай приголомшений, коли побачив, як син над застреленим батьком сидів і плакав! А в ніч перед тим розстрілом якийсь чоловік підійшов до мене, віддав дипломат і попросив передати його медикам. А там був кардіограф переносний…
В. Смолинець – Яке то було піднесення в народі! Джип приїхав, набитий продуктами: батончики, печиво, вода, навіть борщ привозили, одна жінка такі смачні галушки принесла.
Гріх нині нарікати на Україну! Стільки життів було покладено за неї!
