Втретє цього року в рамках освітнього проекту «Змінимо країну разом» освітяни Львівщини та Луганщини ділилися досвідом. Цей проект реалізується в рамках Угоди про торговоекономічне, науковотехнічне і культурне співробітництво між Львівською обласною радою та Луганською обласною державною адміністрацією. Учасників делегацій об’єднує високий професіоналізм, любов до своєї справи, патріотична позиція та щире бажання змінювати країну на краще.
17 жовтня зі Львова в Луганську область попрямували 48 вчителів, серед яких і вчитель Сокальського НВК “ЗШ I ст. гімназія” Юлія Ожга. На підконтрольній Україні Луганщині вони провели десять днів. Мені випала можливість поспілкуватись з Юлією ОЖГОЮ, котра розповіла про свою поїздку.
Делегація із Львівщини прибула у Сєвєродонецьк 18 жовтня. І вже звідти були розподілені по районах групами по дватри педагоги. Ю. Ожга два тижні працювала у Міловському районі разом із двома вчителями з Старосамбірського району. За цей період відвідали 8 шкіл, дошкільні навчальні заклади, «авторську гімназію», кадетський університет та інші державні установи. Відвідуючи•смт. Станиця Луганська попали під обстріл, тому їх швидко вивезли звідти. Були під Луганськом в той час що і місія ОБСЄ, однак в місто делегацію не пустили. Як зауважила під час розмови п. Юлія, екстриму і адреналіну за цей час було достатньо.
З вчителем гімназії ми знайомі зовсім недавно, вперше зустрілись цього літа. І коли почула, що вона зголосилася взяти участь у проекті, мене переповнювали неоднозначні почуття. З однієї сторони – це гордість за такого сміливого вчителя у нас на Сокальщині, з іншого – тривога, адже у тій частині нашої Батьківщини зараз неспокійно. І першим моїм запитанням при зустрічі було, як вчитель наважилась на таку подорож.
– Коли директор школи Любов Омеляш запропонувала взяти участь у проекті – я погодилась не задумуючись. Уже пізніше появились певне занепокоєння, переживання, тим більше, що ми до останнього не знали куди саме їдемо.
– А як ваші учні та колеги відреагували на даний обмін?
– Дехто з учнів плакав, були й такі, що за жартами приховували своє хвилювання. Однак, ми щодня були з ними на зв’язку, і колеги телефонували, спілкувалися в соціальних мережах. Одного дня, коли була поза зоною дії мобільного оператора, то, звичайно, усі тут трошки перехвилювалися.
Першим закладом, який зустрів шановних гостей, стала Лисичанська багатопрофільна гімназія, включена до всеукраїнського експерименту «Авторські школи України» (єдина на Луганщині). Школа на повному забезпеченні, тут навчаються лише ті учні, які насправді хочуть вчитися (за оцінку «6» виключають зі школи). Відповідно рівень знань дуже високий. За стінами школи вже… Росія. Це дуже страшно коли населений пункт поділений дорогою. Та місцеві мешканці роблять усе для того, щоб довести, що вони – це Україна (наприклад, зараз встановлюють пам’ятник Т. Шевченку, щоб його було видно по інший бік кордону).
Наступний заклад, з роботою якого були ознайомлені освітяни Львівщини – комунальний заклад «Луганський обласний ліцейінтернат з посиленою військовофізичною підготовкою «Кадетський корпус імені героїв Молодої гвардії», який в 2014 році був переміщений з тимчасово непідконтрольної українській владі території Луганської області. Сьогодні в ньому навчається 199 ліцеїстів. Головна мета ліцею – підготовка юнаків до навчання в вищих навчальних закладах військового профілю.
– Відвідавши не один навчальний заклад, що можете відзначити?
– Школи набагато краще забезпечені матеріально. Міжнародні фонди та проекти, серед яких ЮНЕСКО і ЮНІСЕФ, повністю їх спонсорують. Є класи в деяких школах, де кожен учень має свій ноутбук. Не менш важливими є і кімнати психологічного розвантаження (кожен учень обов’язково повинен провести хоча б 20 хв.). Також діти набагато спортивніші, майже всі основної групи. Взагалі можна сказати, що вони живуть у школі. Приходять приблизно о 8.00 год. і знаходяться до вечора. І це, напевно, не дивно. Коли населений пункт майже розбитий, усе навкруги сіре та гнітюче, вдома немає гаджетів, то саме в яскравій та живій школі хочеться проводити більше часу. Учні набагато бідніші за наших, але вони вчаться, хапаються за кожну можливість. Багато дітей виїхало, однак значна частина з них вчаться на екстернаті, бо хочуть здобути українську освіту і наш диплом.
– А як Вас зустріли вчителі, учні та й прості жителі Луганщини?
– Зустріли нас досить тепло, люди ставились привітно. Кожен заклад презентував себе і на згадку дарував сувеніри. Української мови чистої ніде не було чути. Вчителі розмовляють суржиком. Упродовж усього перебування в Міловському районі ми проводили лише елементи уроків. Трохи важко було учням «перескакувати» з однієї теми на іншу та сприймати матеріал українською, часто
просили говорити повільніше.
Юлія Ожга поділилась і своїми враженнями про життя людей у прикордонній зоні:
– Усе сіре. Картинка, ніби дивишся фільм про Радянський Союз. А ще навкруги степи. Все це дуже гнітюче. Люди їздять на роботу переважно в Росію, оскільки тут майже усе «заморожено». Довкола все заміноване, не можна зупинитись десь на узбіччі чи сходити по гриби до лісу. Страшно, коли бачиш будинок із декількох квартир, який майже зруйнований, немає вікон та дверей. А в квартирі посередині будинку хтось живе. Немає чим виїхати з міста. Автобус курсує лише один раз на день. До Луганська 100 км, але щоб пройти кордон, необхідно простояти в черзі шість годин (в один бік). Рівень життя звичайно не порівняти. Це десь років п’ятнадцять між нами різниці.
– Чи не бояться луганчани їхати на захід України, бо ми ж «бандерівці».
– Та ні, стереотипи стерлися. Для них тут у нас Європа. Кажуть, що навіть конкурс є щоб попасти на такий обмін досвідом.
– А уроки української мови є?
– Так, є. Але мені здається, що лише декілька останніх років вони вивчають українську мову. Я думаю, якби і до цього вивчалась, то дітям набагато легше було б спілкуватися.
– Які висновки зробили для себе?
– Ми щасливіше живемо на заході України. Побувавши там, стала інакше оцінювати ситуацію. А ще думаю, що наші діти напевно не до кінця розуміють значення слова «мир».
– Ви досить відважна людина, якщо випаде нагода ще раз поїхати по даній програмі – поїдете?
– Я більше не ризикнула б. Щодо обміну досвідом, то зараз існує безліч способів, коли в «онлайн» режимі можна спілкуватися, проводити спільні уроки. Таким чином економляться як кошти, так і час. Важко було залишати свій клас. До речі, мої учні (сьомий клас) написали листи дітям із Луганщини, які передала. Хочу зазначити, що сокальські діти більш відкриті і щирі у листуванні.
Щиро дякую Юлії Ігорівні за розмову. І ще раз хочу повторитись: горда що на Сокальщині є такі вчителі, завдяки яким Львівщина і Луганщина формують єдиний освітній, культурний, інформаційний простір.
Спілкувалася Юлія СОРОЧУК.
