ЗБІРКА ГАЗЕТ – ЦЕ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Давно було бажання відвідати відділ періодичних ви­дань Львівської національної наукової бібліотеки України імені В. Стефаника, порозмовляти з його керівником, колегою Юрієм РОМАНИШИНИМ (на світлині), який май­же тридцять років очолює цей колектив. Ознайоми­тися з пресою, яка виходила на теренах Західної України сто і більше років тому. Через певні проблеми, які неперед­бачено виникали, поїздка двічі переносилась. Це як у поговірці, людина планує, а Бог керує. Але таки вдалося здійснити задум. Розмову з Юрієм Олександро­вичем друкуємо, щоб читачі мали можливість зрозу­міти важ­ливість роботи людей цього фаху.

Вже перші хвилини перебування у приміщенні бібліоте­ки викликали позитивні емоції. Підкорила чистота й порядок. У коридорах тишина, на стінах світлини старовинних газет, журналів, влучні цитати відомих людей. Ще більшим затишком вразили читальні зали. За столами сиділи люди й зосереджено переглядали періодику. Дехто навіть уважно вдивлявся у видання, використовуючи лупу.

– У нас щодня вдосталь відвіду­вачів, – ділився п. Юрій. – Наші працівники радо надають їм необ­хідну періодику, якої у нас вдос­таль. Обсяг фонду – 1 мільйон 800 тисяч. Особливе місце у ньому належить універсальній добірці українських газет, які друкувалися на теренах Західної України та поза її межами. Маємо понад 5 ти­сяч назв газет, з яких чотири тисячі надруковані кириличним шрифтом і понад 1 тисячу – латинським. У 2002 році до відділу надійшла ціла збірка книжкових і пресових видань М. Коця, що містить 8,5 тисяч при­мірників, серед яких переважають рідкісні видання української діаспори.

– Бібліотекарів називають вдумливими і корисними лю­дям, поділяєте таку думку?

– А ще додам, що вони наукові працівники, які допомагають осо­бам, які до них звертаються, розв’я­зати проблему. Інтернет сьогодні називають великою силою, яким майже кожен користується. Але, на жаль, він створений людьми і ми не можемо йому повністю дові­ряти, хоча є джерелом інформації. А зайшовши у бібліотеку, знаходи­мо першоджерела, які підтверджу­ють достовірність події. Вважаю працівників нашої сфери високо­інтелектуальними, оскільки добре знають історію, мають хист дослід­ників, часто із цікавими темами ви­ступають і на сторінках різних видань.

– Доводилось читати вис­ловлювання відомих людей, які відзначають, що коли немає бібліотек – немає прогресу…

– Якщо ми повернемось до стану читання друкованої літератури, ма­тимемо значний поштовх уперед, бо штучний інтелект є закладений у виданнях, а вони зберігаються у бібліотеках. І постійно цей фонд поповнюється свіжою літературою, якою щодень можна користува­тися, поглиблюючи свої знання.

– Пане Юрію, торкнемося га­зетних видань, яких у нинішній час стає все менше, вони зника­ють, не маючи підтримки…

– Держава усунулась від процесу фінансування друкованого слова, запропонувавши людям самим ви­бирати собі певного носія інформа­ції. З іншої сторони, кому тепер висвітлювати життя регіону, як у майбутньому дізнатися про певні події, що відбулися на цих теренах. У мережі дещо повідомлять, але чи збережеться інформація для наступних поколінь – малоймовір­но, оскільки через 5-7 років зникне інтернет-сторінка. А газети, можна сказати, на століття. І є носієм ін­формації.

– На підтвердження ваших слів хочу сказати, що звертав­ся у вашу бібліотеку, щоб про­читати матеріал про відкрит­тя Центральної районної лікарні у Пустомитах 50 років тому. Через годину від вас отримав фото сторінок про дану подію…

– Дякую. Приємно, що змогли вам допомогти. І це доказ того, що друковані видання мають існувати. А бібліотеки є джерелом інформа­ції держави. І обоє мають нею фі­нансуватися.

– Пане Юрію, доводилося чи­тати, що, наприклад, в Іспанії виходять газети багатоти­сячними тиражами…

– Мені про це відомо. Здебільшо­го зранку майже кожен іспанець поспішає в кіоск, щоб придбати собі улюблене видання і за чашкою кави із задоволенням її читати. Та треба наголосити, що там знай­шлись люди, які фінансують це видання. І воно має постійно свого читача. Преса для них стала куль­турою читання, черпаючи для себе відповідні новини.

– Прикро, але недалеко від ва­шого приміщення бачив групу дівчат і хлопців, які сиділи на підвіконні, смакували кавою і курили електронні сигарети…

– Молодь копіює світ, дотримую­чись принципу – всі курять і я курю, незважаючи на вік. А має бути по-іншому – я не такий як всі, я не ку­рю, я не сиджу в гаджетах, я читаю друковані видання. Це важко зро­бити, але треба прагнути.

– Ви маєте улюбленні видання?

– Для мене всі газети, журнали одинакові. Ніколи не дозволяю собі когось виділяти. Читаю чи перегля­даю всю пресу, яка до нас надходить.

– Які читаєте львівські газети?

– Ще раз повторюсь, що знайом­люсь з усіма виданнями, які вихо­дять у Львові, хоча через зайня­тість не всі встигаю читати, та добре обізнаний про кожне. День у мене чітко розписаний. Часто на все не вистачає часу. Багато годин йде на написання періодики. В Україні ми єдиний заклад, який цим займається. Бібліотеку називають вуликом, у якому відбуваються унікальні речі. Ще додам, що на відміну від колег, ми запровадили інформаційно-бібліотечну систему, де реєструємо кожен новий номер газети чи журналу. І споживач, який проживає у Львові, Пустомитах, Сокалі, Берліні чи Сіднеї, бачить, що у бібліотеку В. Стефаника на­дійшло нове виданння і він з ним може ознайомитись.

– Скажіть, будь ласка, які газети є найбільш цікавими для краєзнавців?

– Відверто, це регіональна пре­са, адже це історія певної території. Дехто думає, що лише в архівах можна знайти незаперечні факти. Це обман. Переглядаючи місцеві видання – натрапляєш на обшир­ність інформації. А коли користу­єшся двома-трьома друкованими джерелами, вдвічі більше отриму­єш необхідних підтверджень про події, можеш їх співставити, висло­вити свою думку.

 – Що можете сказати про газету «Голос з над Буга», пер­ший номер якої вийшов 12 груд­ня 1918 року. У 1989 р. було від­крито спецфонди наукової біблі­отеки ім. Стефаника. Тоді вже появилися картки з інфор­мацією про деякі часописи. Скі­льки номерів «Голос з над Буга» є в бібліотеці за 1918-1938 ро­ки? Ми пишаємося, що змінили назву газе­ти «Вперед» (видан­ня колишнього райкому) і від­новили випускати уже в новій транскрипції «Голос з-над Бугу» у 1990 році.

– Всі номери «Голос…» збере­жено у ЛННБ України ім. В. Сте­фаника. І це видання цікаве, в першу чергу, дослідникам краю… Газета – це мить життя… Збір­ка га­зет – це історія України.

– Чи регулярно до вас сьо­годні поступають друко­вані видання?

– Це проблема. Одні редактори відповідальні й надсилають нам газети, інші, без нагадування, цього не роблять. А дехто й взагалі забу­ває це зробити, хоча, згідно із зако­ном, мають обов’язково це здій­снювати. Тож ситуація не є гладкою. Хотів би повторитися, що біб­ліотека безкоштовно збирає пресу, зберігається вона у нас століттями і служитиме майбутнім поколінням.

– Пане Юрію, чи можете по­хвалитися раритетними газе­тами чи журналами, яких немає в інших бібліотеках?

– Звичайно. І з великим бажан­ням. Таких у нас вдосталь. У нас зберігаються видання з 1784 року. Це, зокрема, газета «Варшавська», яка у Польщі вважається першим виданням і є унікальною. Друку­валась на дуже якісному папері.

Маємо у відділі чисельні видання польської і німецької періодики ХІХ-І половини ХХ ст., зокрема, «Курєр Львівський» (Львів), «Сім’я», що виходила у Кракові та інші. До цього списку треба додати українські газети «Діло», «Руслан» (Львів), «Буковина» (Чернівці), «Во­линське слово» (Луцьк), «Україн­ський Бескид» (Перемишль), «Наш стяг» (Чикаго), «Український пра­пор» (Берлін), «Західні вісті» (Ед­монт). Чимало газет зберігається у фондах до Першої світової війни чи які друкувалися під час Другої світової війни.

А у 90-ті роки минулого століття появилося багато неформальної преси, особливо на заході України. І ми зуміли чимало її зберегти. Це надзвичайно цікаві газети, правди­во висвітлювали події, що відбува­лися на наших теренах у перехідний період від радянщини до неза­лежності України. Ми навіть готує­мо збірник про неформальну пресу, оскільки маємо її вдосталь. Є про що розповідати.

– Тобто у роботі не звертає­те увагу на політичну темати­ку видання?

– Наш обов’язок збирати все, що виходить в Україні. Це і наше го­ловне завдання. Ми друга в країні установа за кількістю фондів після бібліотеки Вернадського у Києві. Гордимося, що згромадили, володі­ємо великим багатством друкова­ного слова. Це безмежне надбання, не боюся повторитися, для на­ших нащадків, тобто наших дітей, внуків, правнуків.

– Трапляються випадки, що люди вам дарують газети?

– Таких маємо багато прикладів. Особливо до нас поступають ви­дання, які побачили світ у 90-ті ро­ки минулого століття. Тоді щодень у центрі Львова, біля клумби, роз­давалися десятки видань. Дехто це все збирав, сортував. З роками зрозумів, що зберігати їх вдома – жодної користі і вони здають нам цей безцінний вантаж. Ми їм за це дуже вдячні. Це одна із сторінок розвитку України.

– Сьогодні виходять поодинокі видання в Києві, чи їх отримуєте?

– Здебільшого від них надходить обов’язковий примірник. Також на­магаємось підтримати такі газети, передплативши їх на шість місяців з продовженням. Наше завдання – мати нинішню всеукраїнську пре­су у своїх фондах. Як і газети, які виходили чи продовжують друкува­тись на сході України. Наші воїни завдяки своїй відвазі і поступкам проганяють ворога, віримо у швид­ку перемогу над російськими оку­пантами і на звільнених територіях почнуть виходити українські газети, які опишуть всі звірства окупантів і розповідатимуть про героїзм укра­їнських воїнів.

– До вас надходять десятки, сотні газет…

– І це все треба опрацювати, на­вести з ними лад. До 2014 року, згідно з статистикою, виходило до 15-18 тисяч газет та журналів. Ви собі лише уявіть, яка це велика кількість інформації. Потрапляючи у відділ – ми це формуємо і ці видання у нас залишаються довічно. Полі­тичний устрій, зміна поглядів держа­ви не впливає на нашу бібліотеку.

– Пане Юрію, а які маєте пер­ші українські видання?

– Насамперед, це «Зоря Галиць­ка», яка збережена у нас в оригіна­лі. На жаль, через брак коштів не можемо цю газету відсканувати і подати в соціальну мережу. Хоча, думаю, незабаром це зробимо, як здійснили це з газетою «Діло», яка виходила у Львові з 1880 року про­тягом майже 60 років.

– З вашої розмови зрозуміли, що ви намагаєтесь оцифрува­ти всі видання?

– Це наше завдання. Але зараз спромоглися це зробити лише з найосновнішими, які найбільш ці­каві в регіоні для читачів, науковців.

– Чи підтримуєте зв’язки з іншими бібліотеками?

– Обмінюємося інформацією, налагодили добросусідські стосун­ки з усіма Львівськими бібліоте­ками. Від них до нас часто поступають окремі примірники певних видань. На паритетних, хороших умовах у нас зв’язки з бібліотекою ім. Вернадського у Києві. Обміню­ємося з ними певною літературою.

– Які сьогодні виникають труднощі у вашій роботі?

– Найбільша – це нерозуміння держави з фінансуванням бібліо­тек. Поки у нас не розуміють, що ми є джерелом інформації, прогре­су, руху вперед. Коли це усвідом­лять, відбудеться позитивний пос­туп у майбутнє.

– Ви погоджуєтесь з думкою, що «Укрпошта» вбивця ниніш­ніх газет, особливо районних…

– «Укрпошта» – це монополіст, який живе здебільшого за рахунок друкованих видань. Але саме цим заганяє їх у яму. Сподіваюсь, що цьому настане кінець. Завершить­ся війна перемогою над ворогом і у Києві наведуть лад у цій органі­зації.

– Пане Юрію, перейдемо до приємного, нещодавно читав, що бібліотекарі – це вчителі без класної кімнати…

– Гарні слова. І це дійсно так. Адже це люди, які творять історію, зберігають її, співпрацюють із на­уковцями. І хоча сьогодні складно працювати, триває війна. Україн­ські воїни поступово звільняють від ворога тимчасово окуповані те­риторії. Журналісти про це пишуть. У пресі про ці події вдосталь мате­ріалів, як і розповідей про окремих бійців, які проявляють неабиякий героїзм. А бібліотекарі працюють й виконують свої функції, ретельно оберігаючи газетні видання.

– Пане Юрію, 12 грудня випов­нюється 105 років з дня виходу першого номера газети «Голос з над Буга» («Голос з-над Бугу»). Щоб Ви побажали нашим чита­чам та взагалі всім краянам?

– Бажаю нам Перемоги, здоров’я і запрошую до Відділу періодичних видань ім. Мар’яна та Іванни Коців (вул. П. Ковжуна, 8) для ознайом­лення з часописом «Голос…» та іншими українськими виданнями.

– Вам бажаємо також успіхів у нелегкій справі.

– Дякую за теплі слова. Насам­перед вдячний захисникам, оскіль­ки маємо можливість спокійно працювати. Колективу, який дуже пова­жаю, бажаю здоров’я, натхнення, оптимізму, віри у перемогу.

Роман СКОЧИЛЯС.

Василь СОРОЧУК.