Зпоміж безлічі книг, написаних світовими класиками, поодиноко виділяються ті, що мають для народу значення заповітне. Саме до таких творів і належить «Кобзар» Шевченка. Рік за роком створювалась книга, яку формувало поетове стражденне життя, від першого і до останнього рядків. Але найкращий і найцінніший скарб, невмирущу славу та захоплення його талантом доля подарувала Шевченкові лише по його смерті. І ця книжечка, залишена нам у спадок, від його юності та до останнього подиху – найкраще тому підтвердження.
Цікаво, що легенди про Шевченка на Правобережній Україні ходили ще за його життя, а перший запис такої оповіді з’явився в липні 1861 року – за 4 місяці після смерті Шевченка. За народними переказами, Тарас Григорович і досі живий, їздить світом на білому коні, а в його могилі лежать свячені ножі, якими можна вибороти волю. У народних переказах Шевченко тривалий час був чарівником та характерником. Як це проявлялося? Його ніхто не міг схопити, він міг перевтілюватись у різні іпостасі: от він молодий, а зараз старий, потім перевдягнеться, і його не спіймає поліція. Багато хто був переконаний, що саме Шевченко поклав своє життя задля волі селян, тому що Маніфест про скасування кріпаччини було проголошено буквально через тиждень після його смерті. А сам Шевченко навіть якщо помер, вважали старі люди, то вже вийшов з могили і десь блукає в інших країнах, чи, може, його знов заслали до Сибіру. Є і така народна легенда, в якій він прикутий до сосни ланцюгами, і коли ланци заіржавіють, Шевченко повернеться і звільнить Україну. Ось такою була любов до Великого Кобзаря у ті буремні роки, коли він надихав простий люд на штурм царизму. А у XXI столітті, у часи Майданів та війни на Сході, Кобзар втілився в образи захисника із зброєю в руках та у військовій формі. Певні асоціації такого іміджу пов’язані з козаком Мамаєм, бо він не нападав, а стояв на охороні.
Тарас Григорович ніколи не казав, що хтось щось зробить за українців, вони повинні самі спромогтись на рішучі дії. Примітно і те, що в багатьох містах України, і у Львові, і в Донецьку, і в рідному Сокалі, Євромайдани завжди гуртувались поруч із пам’ятниками Шевченкові. А коли під час Революції Гідності 14 січня 2014 року на будівлі КМДА розмістили портрет Шевченка, щоб надихнути людей до боротьби, тодішня влада, після прийняття законів 16 січня, почала шукати «екстремізм» у творчості класика. Першим аналізу, звісно, піддався знову Шевченко. З переходом протистояння у більш жорстку фазу, Шевченко з’явився на щитах самооборони Майдану, і навіть з битою в руках. А ще Кобзар ніс шини на Грушевського, був у вигляді бійця АТО і навіть суперменом, пригадуєте? І це ще не повний список актуальних перевтілень Великого Українця. У Львові його портрет з’явився на вулиці Миколайчука на стіні одного з багатоповерхових будинків. Здалеку такий малюнок нагадує вишивку хрестиком. А от найбільшим Шевченковим портретом на стіні багатоповерхівки можуть похвалитись харків’яни. Загальна площа настінного малюнка перевищує 500 кв.м. Своєрідну мозаїку портрета молодого Шевченка з півтори тисячі фотографій встановили на майдані Незалежності у Рівному. За схожим принципом створений портрет на київському Майдані. Загалом саме Шевченко став однією із провідних тем мистецького креативу Майдану, і зрозуміло чому. Бо нічим так не тривожилась ціле життя Шевченкова душа, як духовною неволею українців. На яку велику жертву здобувся Великий Кобзар для нас, свідчать рядки «Заповіту», що, на жаль, не виконаний і до нині.
Ця дивовижна книжечка-сповідь, залишена нам у спадок, думаю, у багатьох сокальчан є в домашній бібліотеці, і я не помилилась. Запитую сивочолого чоловіка, чи є у нього «Кобзар». «І не один, я маю кілька книжок про Шевченка! – відповідає зацікавлено. – Шевченко буде актуальний завжди, бо він передбачав ті часи, і воно все справдилось». Силячись пригадати слова з вірша як підтвердження, мій співрозмовник цитує: «І день, і ніч, і голову схопивши в руки, дивуюся, чому не йде Апостол правди та науки?» Розговорившись, чоловік каже, що дуже шанує Шевченка, часто перечитує його твори, бо у них заклики до правдолюбства і любові, і не тільки словами, а й ділами: «Такі слова, які він пише, в кожного з нас мають бути! Доля Шевченка сильно вражає, ну, правда, він не один такий був, от в Росії був Ломоносов, а в нас – Шевченко! Це люди, можна сказати, не від світу сього, це наш пророк, і треба віддати належне, що в Україні народжуються такі люди! Які найулюбленіші твори мої? «Сон», «Гайдамаки» і про Гонту…» «А лірика Шевченкова?» – запитую. «В ліриці він сильний, але мені до душі його політична поезія. О! Згадав його дуже важливі слова! – захоплено вигукує чоловік. – «Той мурує, той руйнує, той неситий оком за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину. Той тузами обирає свата в його хаті, а той нишком у куточку гострить ніж на брата!» «То про Верховну Раду?» – запитую чоловіка жартома. Він сміється і каже, що то загалом про наше життя і здається, то уривок з «Кавказу».
Насправді це уривок із відомої поеми «Сон», яку Шевченко написав у СанктПетербурзі 1844 року після повернення з України, вражений стражданнями земляків. «А пригадуєте «Заповіт?» – запитую наостанок, і щасливий чоловік, знайшовши у мені співрозмовника, декламує його. Слухаю «Заповіт», усміхаючись, і одним оком споглядаю Тараса Григоровича на постаменти. От які щирі українці живуть у Сокілграді, і мимоволі переймаюсь тим шевченківським запалом перехожого. До речі, «Заповіту» цьогоріч виповнюється 160 років! Шевченко написав його у святвечір, за новим літочисленням, у Переяславі 1846 року. І це ще один привід поділитись із сокальчанами своїми думками і перевірити, наскільки вони знають Шевченка. Я прощаюсь із люб’язним паном в надії віднайти охочих висловити свою любов до Тараса Григоровича. «У вас є «Кобзар»? – запитую літнє подружжя. – У нас нема, є у дочки!» Питаю, чи знають вони «Заповіт», і чоловік з жінкою дружно слово за словом намагаються пригадувати, а я їм допомагаю.
Ще одна чорнява пані каже, що має кілька «Кобзарів» дома: і старе видання 40х років, і мініатюрне з автографом Миколи Павловича Лисенка. Вона є працівником музею «Людина. Земля. Всесвіт» і розповідає про те, що в музеї є лоза з колиски, в якій колисали Тараса Шевченка, і дуб, під яким художник ховав свої картини від пана Енгельгардта. «Для мене Шевченко – це приклад відданості, любові до рідного краю.
Будучи за межами України, він усе життя настільки палко любив свою країну і весь час хотів сюди повернутись. Його любов, патріотизм, от що для мене важливе!» – підсумовує жінка, і ми прощаємось. «У вас дома є «Кобзар»? – запитую молоду маму з малечею шкільного віку. – Ні, не має. – А «Заповіт» пригадуєте?» Дівчина ніяковіє і каже, що не дуже пам’ятає. «Хто не знає «Заповіт» – чемодан, вокзал, Москва!» – жартую не позлому, а вона, заливаючись сміхом, обіцяє, що обов’язково придбає твори Шевченка. Ще один пан каже, що має вдома «Кобзар», але у нього давно не заглядав, а от «Заповіт» – єдиний вірш, який хоч трохи пам’ятає. «Чи є «Кобзар» в домашній бібліотеці? – перепитую ще одну перехожу жіночку. – Не знаю, – невпевнено каже вона, – може є, а може нема, вибачте, я поспішаю». Молоденька дівчина запевняє, що в неї є «Кобзар», а з шкільної лави запам’ятала «Катерину», проте «Заповіту», на жаль, не знає.
Далі підходжу до чоловічої компанії, що просто неба біля лавочок поруч із пам’ятником Шевченкові щось обговорює. Одним вухом чую, мова йде про політику, але я пропоную поговорити про Шевченка. Ну, скільки можна уряд обмовляти?
Відмахуючись, хлопці показують руками, що тема реформ в державі їх більше цікавить, а свої думки про Шевченка мені намагається донести невисокий на зріст чоловік. «Які твори Шевченка найбільше запам’ятались? – запитую і чую майже риму з його вуст. – «Реве та стогне Дніпр широкий» запали в душу з шкільних років! Шевченко – то для мене святе! Я багато говорити не люблю на цю тему, я то в душі ношу. Він розказав нам, українцям, саме основне: обнімітеся, брати мої! А ми не можемо обійнятись, тому в нас такі проблеми». «А у вас дома є «Кобзар»? – запитую. «Ні, в мене є Біблія. «Кобзар» я подарував дочці», – відповідає. Намагаюсь підтримати його інтерес до розмови, і ми спілкуємося далі: «Істину про Шевченка ми не знаємо. В нього була складна доля, він не женився, у нього не було дітей, він не залишив спадкоємців, і то для нас велика біда. Бо якби ми мали гетьманські коріння! А от в нас гетьмана нема в країні, а нам треба гетьмана, правда? Треба той стовбур, бо колись люди молились до «стовпа», правда? Вони в нього вірили, вони мали ідею, і вони з нею жили, а ми сьогодні того не маємо, і то основа нашої біди. Ми повинні за щось зачепитись! 2530 років незалежності, то є ніщо! – філософствує чоловік, а я ствердно киваю у відповідь. – В масштабах вселенної це дуже малий термін, але я вірю, що Україна буде сучасна, незалежна, але того треба чекати!»
…Згадувати Великого Кобзаря та його «Заповіт» будемо не раз. Доля України, як і доля Тарасова, складна і бентежна, бо Шевченко – це Україна, а Україна – це ми! Усе розмаїття увібрав у себе цей класичних розмірів томик, який у миті творчого осяяння було найменовано «Кобзарем». Побачивши світ вперше 1840 року, книга містила лише вісім віршів, балад і поем. У 1844му з’явився «Чигиринський Кобзар» і
«Гайдамаки», і тільки 1860 року вийшло нове, найбільш повне прижиттєве видання «Кобзаря», до якого увійшли 16 творів. До речі, сучасне видання містить 228 літературних доробків Тараса Григоровича. І нехай «Кобзар» стане настільною книгою для кожного українця! Бог нам у поміч!
Ірина СЛАВЧАНИК.
