У неділю, 29 січня, московські війська атакували позиції українських військовослужбовців в Авдіївці Донецької області. Загострення триває досі, і щоденна пекуча втрата наших ГЕРОЇВ ще раз змушує задуматись над найголовнішим – про те, що знову постало питання щодо адекватності підходів, які українська влада застосовує з метою врегулювання цього конфлікту протягом майже трьох років. Що я маю на увазі? Ми вкотре уже на повний зріст бачимо абсолютно чіткі ознаки збройної агресії Російської Федерації проти України. При цьому зберігається формат антитерористичної операції. Тому зараз знову постає питання приведення офіційної позиції у відповідність до того, що відбувається на Сході, а саме негайно, на державному рівні визнати, що на Сході України іде війна, прямо організована Росією з опорою на місцевих найманців та вжити відповідних заходів, яких вимагає законодавство України. Доти, доки ми цього не зробимо, сподіватися на повноцінну реакцію світового співтовариства безглуздо. Поки Росія не буде визнана стороною конфлікту – не в якихось окремих деклараціях, а як офіційно доконаний та на державному рівні визнаний, і відповідно до міжнародного права оформлений факт стану війни між двома країнами, говорити про якінебудь шанси на врегулювання ситуації не варто. Будуть нескінченно тривати Мінські переговори, де Росії відведена роль посередника і миротворця. І цей абсурд, який щодня коштує життів українських громадян – як військових, так і цивільних – найближчим часом не закінчиться. Якщо не буде ще гіршої ескалації.
У нинішньої української влади поки що немає ефективних дій, бо її уявлення про цю війну спрощені. Неоголошена Росією, невизнана Україною, не перетворена в національновизвольний рух українською громадою війна Росії проти України триває. Війну не можна виграти, якщо її уникати. Війну не можна виграти, коли ворог глибоко проник в командний склад армії. Війну не можна виграти, коли довго зволікати в нерішучості, для якої завжди знайдуться причини: шкода мирного населення, шкода матеріальних цінностей. Запам’ятаймо, що найменше втрат у війні, коли ворогу здають усе без бою.
Тепер, вже майже через три роки після початку цієї війни, можна сказати, що війна не стала війною за правовою ідентифікацією, війна не стала війною для всіх, війна не породила уявлення про перемогу. Злочинна бездіяльність Президента та Парламенту не дозволяє нам не те що перемагати, але навіть і мати уявлення про перемогу.
Якщо ми не маємо уявлення про перемогу, то ми не можемо докласти максимальних надзусиль щодо перемоги – «все для фронту, все для перемоги». Принцип «все для фронту, все для перемоги» може діяти лише тотально. Будьякі винятки знищують цей принцип і роблять перемогу неможливою. Все для перемоги, окрім власного бізнесу – такий підхід олігархів робить перемогу неможливою. Все для перемоги, окрім контрабанди з Кримом та з так званими ДНРЛНР – такий підхід нинішньої влади робить перемогу неможливою.
Все для перемоги, окрім мовної ідентичності – такий підхід «рускоговорящих» робить в плані ідентифікації перемогу неможливою. Все для перемоги, окрім переліку радянських свят, в які ми звикли відпочивати – такий підхід «советских» людей робить символічну перемогу неможливою.
Цей перелік можна продовжити. Коли ми щось виключаємо з принципу «все для фронту, все для перемоги», принцип не працює, і перемога стає недосяжною. Війна це не покер, і на війні як на війні.
Ситуація в Авдіївці – це яскравий приклад того, як влада продовжує нехтувати національними інтересами українців. Влада може скільки завгодно звертатися з вимогами до світової спільноти, скликати показово РНБО, але Україну не почують доти, доки ми самі не почнемо себе захищати. У світі поважають тільки сильного.
Якого захисту ви хочете, якщо досі боїтеся назвати АТО війною, а агресора – окупантом? Чому досі не скликали позачергове засідання сесії парламенту, який не вилазить із відпусток? Годі героїзму в телевізорі! Покажіть свій патріотизм під час голосувань або йдіть геть.
Історія вчить, що стан невизначеності збурює настрої громадян, породжує в них сумніви про спроможність владної верхівки навести лад у країні. Історія вчить, що будьякі поступки та поблажки агресорові, демонстрація своєї слабкості й страху, замаскованого під миролюбство, – це лише заохочення, провокування ворога до подальшої агресії.
Зі станом невизначеності має бути покінчено, бо він може спровокувати внутрішню агресію.
Хотілося б звернути увагу на вимоги законодавства України: є Конституція, де чітко розписані обов’язки президента як глави держави і верховного головнокомандувача у випадку загрози агресії. Навіть не факту, а загрози агресії. Без всяких застережень потрібно введення воєнного стану на території країни або на окремих ділянках. Цілком очевидно, що територія, де нині діє режим антитерористичної операції, повинна бути приведена у відповідність з українським законодавством і стати територією, де оголошено воєнний стан.
У Розділі V (Стаття 106) Конституції України чітко виписані посадові інструкції для головнокомандувача на випадок зовнішньої агресії – «… у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України». А ще є Закон України «Про оборону України» (Стаття 4. Відсіч збройній агресії проти України)…
Якби свого часу в Україні був запроваджений воєнний стан (бодай у Донецькій та Луганській областях), то ворог не захопив би ЗАТ «Луганський патронний завод», ВАТ «Топаз», де виготовлялись унікальні автоматизовані станції радіотехнічної розвідки «Кольчуга», та інші держпідприємства оборонного комплексу. Їх можна було б вчасно демонтувати та евакуювати. І не тільки їх… Але історія не знає умовного способу дії.
І наостанок, війна створює особливі вимоги до існування. Найголовніше – війна психологічно інший стан, ніж мирне існування. Хто під час війни продовжує жити в мирі, стає фактично ворогом, як це не дивно може звучати. Неможливо виграти війну, якщо брати участь в ній так, ніби все ще триває мирний час.
Ми всі, зрештою, повинні усвідомити своє місце, як нації у світовому співтоваристві, бо як дуже слушно зауважив видатний фізик і перекладач Біблії українською мовою Іван Пулюй: «Хиляннєм Українці нічого не здобудуть, звісно бо, що на похилену вербу кози скачуть».
Тарас СТАРОДУБ, політолог-міжнародник.
