Вони були сусідами. В час М. Колесси навчалися у Львівській консерваторії. Їх спеціалізація – гра на духовних інструментах. Рідня кожного з них і ті, хто був наближеним, вважали, що їхній музикант кращий. Мені ж доводилось бути посередині: в молоді роки товаришував з батьком Григорія Чепелюка Михайлом і трохи з дядьком Богдана Скавінського. Григорій, навчаючись у консерваторії, зрідка приїжджав і співав у церковному хорі. У нього – абсолютний слух. Концерти оркестру, художнім керівником якого був п. Скавінський, транслювало телебачення. Коли одружувався п. Богдан, два дні шанувальники їх творчості із задоволенням слухали їхній концерт. Звичайно, не симфонічної музики, але, зрозуміло, без керівника. Хороша апаратура, а ще кращі виконавці. Через декілька років оркестр запросили у США. Там високо оцінили рівень їх майстерності й запропонували постійно в них працювати. Половина оркестру повернулась у Львів, а інші на чолі з п. Скавінським понині працюють і живуть у Чікаго.
Григорій Чепелюк брав участь у багатьох міжнародних конкурсах виконавців джазу. Він став лауреатом міжнародного конкурсу кларнетистів, приуроченому ювілею маестро Курпінського. Сам Курпінський тоді нездужав, але уважно спостерігав за цим творчим змаганням. Коли команда Чепелюка прийшла до нього з візитом ввічливості, маестро мовив: «Ви були трохи кращі, але поляки були би не поляками, якби не присудили головний приз виконавцю з Польщі». То ж Г. Чепелюк отримав другу премію. В день прапора стяг України піднімала лауреат конкурсу з Сокаля. Нас тішить, що і в Стенятині є лауреат. Після того, як Г. Чепелюк закінчив консерваторію, його запросили працювати концертмейстером у Львівській опері. Немало років п. Григорій працював під керівництвом видатного диригента, народного артиста Татарстану й України Ігоря Лацанича, який повернув в Україну Катерину БожкоЛацанич, яка була солісткою Великого театру в Москві.
В час Лацанича у Львівську оперу прийшов мій однокурсник по Дрогобичу Корнель Сятецький. Він перед референдумом про незалежність виступив у імпрезі на стадіоні «Україна» у Львові з арією «Блаженний день…» з опери «Запорожець за Дунаєм». Його запросив головний режисер цього дійства, мій однокурсник Михайло Ванівський. Я не раз запитував п. Чепелюка, в яких операх Корнель бере участь і під яким номером. Той відповідав: інколи під першим, а деколи під другим номером. Декілька днів тому п. Чепелюк приїжджав у рідне село, щоб косити бур’яни на картоплі. Коли я його запитав, чи ще працює, він відповів: «ні». Йому вже понад 70 років.
Багато добрих слів від нього почув про І. Лацанича. Щодня цей видатний диригент навчав його працювати так, ніби це його лебедина пісня. Через те, що п. Ігор багато літ пропрацював у провінції, де публіка не є такою вимогливою, маестро не розкрив до кінця свого дарування і навіть нажив провінційних звичок. Одного разу, коли п. Чепелюк проводив репетицію, маестро сказав: «Чому ти не свариш недолугих?» У відповідь концертмейстер мовив: «Я не навчений так говорити зі старшими». А ще недавно Григорій розповів про звичайний концерт (не оперу), на якому востаннє диригував І. Лацанич. Концерт пройшов успішно, після концерту п. Ігор власноруч наливав кожному артисту чарку свого вина. Всі жартували, і не хотілося вірити, що це його прощальний жест. Довго п. Лацанич був у комі, з якої так і не вийшов. Увечері радіо з Києва передало: «Помер видатний диригент, народний артист Татарстану й України Ігор Лацанич». Недовго працював він в Україні…
Найбільш талановитим диригентом із школи М. Колесси був Степан Турчак (на знімку), якому 28 лютого цього року виповнилося б вісімдесят. А прожив він всього 50 років (помер 23 жовтня 1988 р. 30 років тому). Анатолій Макаренко, який прийшов у Київську оперу приблизно тоді, що й п. Турчак, у день 75річчя ювілею маестро назвав його «геніальним диригентом».
Народився п. Турчак у м. Перемишль. Після закінчення музичного училища у 195556 роках працював учителем музики і співів у Сокальському педучилищі. Протягом двох років організовував хор, який прославився на Сокальщині своїм виконанням народної пісні, а дівочий ансамбль у 1957 навіть виступав на київській сцені. Мені доводилося читати книгу про педучилище, його викладачів і випускників. Завуч педучилища З. Стоницький (він же наш завуч по Сокальській школі №1) розповідав, у яких країнах виступав С. Турчак. Я же додам: він мав честь диригувати Британським королівським оркестром. Небагато видатних диригентів удостоювалися такої честі. В 19631966 рр. він був головним диригентом Державного симфонічного оркестру України. Тоді телебачення транслювало багато концертів цього колективу. То ж я мав можливість слухати ці концерти. Перед початком кожного номера п. Степан піднімав угору руки і відносно довго їх тримав. Така була його манера. Вже тоді мені по спині пробігав морозець і думалось: «яка сувора дисципліна». Тепер розумію: у нього була потужна енергетика. Ці концерти для нас студентівфілологів і музпедівців були святом. Презентуючи свою книгу з нагоди 75річчя з дня народження Турчака, ректор музичної академії ім. Чайковського Володимир Рожок, який у час роботи маестро в Київській опері був одним з адміністраторів, сказав: «Він буквально злітав над оркестром». А працював п. Степан головним диригентом з 1967 р. до кінця своїх днів. Радіоведуча запитала ректора, чи не заздрив п. Турчаку головний диригент симфонічного оркестру, коли ще маестро був другим диригентом, тoй мовив: «ні». Культурні талановиті люди не показують цього, але вона є. В інтернeті є запис перших репетицій в Київській опері, коли маестро казав своє знамените: «стопстоп». Артисти з нерозумінням здивовано дивились: мовляв, ми все виконали правильно, чого він хоче. А хотів він додати натхнення. У творчій біографії Турчака було багато тріумфів. Як самобутній художник, Турчак намагався уникати рутини, вимагаючи від оркестрантів, співаків і танцюристів найвищого рівня професіоналізму. В час Турчака пішла з опери дончанка Бела Руденко, колоратурне сопрано, співала народні пісні по радіо. Степан Турчак хотів з неї зробити зірку світової опери та вона не хотіла співпрацювати з молодим диригентом. Тож пан Степан виховав іншу дончанку Євгенію Мірошниченко.
Пішов тоді у Великий театр і Ю. Гуляєв. Очевидно, він одночасно лікувався у Москві. Невдовзі й помер. Коли в 1977 році на київську прем’єру балету «Спартак» приїжджав А. Хачaтурян, побувавши і на одному з оперних вистав, композитор зазначив, що театру пощастило з диригентом. «Турчак володіє особливим даром об’єднувати людей своєю кипучою енергією, бути тим центром, до якого сходяться всі нитки музичносценічної дії. – А потім з усмішкою додав: Турчак – сонячний маестро, він випромінює тепло, оптимізм»… Після смерті маестро компартійна влада призначила головним диригентом Володимира Кожухаря. Ой як важко працювати тим, хто приходить після таких особистостей. Дружина Турчака Г. Ципола, яка свого часу була кращою в світі ЧіоЧіоСан, в інтерв’ю мовила російською: «Это халтура». В. Кожухар був добрим диригентом оркестру, але опера – це щось вище. Дбав маестро Турчак про молоді таланти. Богодар Которович, ще навчаючись у Московській консерваторії, був лауреатом міжнародних конкурсів. Маестро уважно слідкував за творчістю, зростанням молодого скрипаля. Дізнавшись, що Богодара хочуть скерувати на роботу в Сибір, почав клопотати, щоб його направили у його симфонічний оркестр. Турчаку не дуже був потрібний скрипаль, але він хотів його витягнути з можливого провінційного болота. Тож нині маємо ансамбль «Солісти Києва», який організував нині покійний Которович. Пішов рано з життя п. Богодар, але є його дочка Мирослава. Коли вона на радіо розповідала про свого батька, радіоведуча запитала: хто це грає? Скрипалька відповіла: «Батько». Ведуча сказала: «Ні, це Ви». Зо п’ять разів повторила пані Мирослава: «Tак, це я, як я могла помилитись». Я ж зробив висновок для себе: рівень її майстерності близький до батькового. До речі, покійний Богодар теж був львів’янином.
В Україні гідно вшановують пам’ять С. Турчака: проводять міжнародний конкурс диригентів. Високий його рівень. Його лауреати стають головними диригентами престижних театрів. Недавно по радіо транслювали запис опери «Ярослав Мудрий». Ведуча оголосила: «Диригує С. Турчак». Це було моє повернення у молодість. Добре, що сокальська влада назвала одну з вулиць ім. А. Бучми. У складі трупи театру «Руська бесіда» митець був в Сокалі, Белзі, Радехові, Луцьку (за спогадами професора Михайла Рудницького). Прекрасно, що є меморіальна дошка В’ячеславу Чорноволу, а на приміщенні гімназії молодим героям Віктору Сиваку та Валентину Приходу. Там же хотіли випускники педучилища встановити і дошку своєму вчителю С. Турчаку зразу ж після його смерті, але тоді скульптури робили лише на камені. Тож ціна її була занадто велика, не по кишені вчителів. Нині ж за допомогою комп’ютерів зменшилась вартість.
Принагідно хочу звернутись до сокальської влади: зробіть добру справу, приємність стареньким випускниками Сокальського педучилища і нам, шанувальникам таланту генія. А ще хотілось би знати, де саме мешкав маестро. Можна би й назвати його іменем вулицю. Думаю, що в будинку біля гімназії. І до районної ради: Верховна Рада висунула кандидатуру незаконно засудженого в РФ українського режисера Олега Сенцова на Нобелівську премію миру, Богдану Ступці присвоєно звання Героя України. Степан Турчак не дожив до Незалежності всього три роки, але зробив для іміджу України не менше, ніж Б. Ступка. Він на престижних сценах світу популяризував твори українських композиторів, та й сам зостався у когорті видатних диригентів світу, зверніться з поданням до Президента про присвоєння маестро звання Герой України з нагоди 80річчя з дня народження.
Богдан ПОТОЦЬКИЙ,• житель с. Стенятин.
